Володимир Куренной: У «Голосу» має спрацювати інстинкт самозбереження. Інакше – політичне небуття

У партії «Голос» – затяжна криза самоідентифікації. Причому затягнулася вона з самого моменту заснування проєкту. Тодішній фронтмен проєкту співак Святослав Вакарчук так і не зміг зрозуміло пояснити, навіщо він вдруге йде в політику. Кожним своїм виступом на телеефірах він тільки спантеличував потенційних виборців. Та попри це регулярний запит на «нові модернові обличчя» авансом дозволив «Голосу» подолати прохідний бар’єр і створити найменшу фракцію у нинішньому парламенті. Але скепсис щодо її перспектив виправдався досить швидко.

Вакарчук у Раді швидко втомився і в результаті вдруге за кар’єру склав мандат, пояснивши це тим, що його місія виконана. Сталося це напередодні місцевих виборів, серйозно підірвавши і так не найкращі позиції «Голосу». Втім, партія змогла провести фракції до багатьох місцевих рад (зокрема, до Київської міської), продемонструвавши, що навіть після відходу Вакарчука в неї є певний потенціал.

Роль лідера «Голосу» на себе перейняла мільйонерка-«стартаперка» Кіра Рудик, але поки хіба що номінально – повноцінно проявити себе в цій ролі вона з різних причин не може. Аби не повторити роль іншого «прогресивного» проєкту – «Самопомочі», який мав чималу фракцію в минулому парламенті, але зараз повернувся туди, звідки і вийшов – на Галичину, в «Голосі» проводять екстрену рятувальну операцію. З політради партії за ініціативою Рудик було виключено, мабуть, найбільш відомого в «Голосі» персонажа – телеведучого Сергія Притулу та першого заступника голови антикорупційного комітету парламенту Ярослава Юрчишина. Обидва досить холодно прокоментували це рішення, але до відкритих з’ясувань внутрішніх стосунків справа не дійшла.

Втім, є в «Голосі» і поповнення. Секретаріат партії очолив Володимир Куренной – політтехнолог, колишній народний депутат від Блоку Юлії Тимошенко, «Удару» та Блоку Петра Порошенка. Є в його партійні біографії і такі проєкти як «Наша Україна» та «Реформи і порядок». За часів Порошенка Куренной очолював департамент місцевого самоврядування та децентралізації Адміністрації президента. В «Голосі» він має стати саме тим кризовим менеджером, який «з болота тягнутиме бегемота».

У розмові з «Главкомом» Володимир Куренной розмірковує, що треба зробити, аби реанімувати «Голос», як зліпити справжнього партійного лідера з Кіри Рудик та достукатися до «сплячого» потенційного електорату партії.

«Коли «Голос» тільки починався при Славі, це був більше віртуальний проєкт»

Як ви опинилися в «Голосі»? Вас запросила Кіра?

Певний період часу (десь з літа) я давав поради щодо ідеології, програмних та технологічних питань керівництву «Голосу». Так потрошки і налагодилися якісь стосунки. А потім Кіра Рудик запропонувала мені очолити секретаріат, аби підвищити ефективність роботи партійних структур і зміцнити партійну мережу.

Кірі взагалі цікаво займатися партією? Бо складається враження, що «Голос» став якоюсь валізою без ручки. Вакарчук відверто страждав в парламенті, доки не здав мандат, голова фракції Сергій Рахманін теж пішов з посади, голова партії Рудик також не особливо себе проявляє…

У тих подіях, що ви перерахували, скажімо так, зовсім різна природа. Щодо Вакарчука, то так історично склалося, що партія починала свою роботу як персонально ліберальний проєкт, де було поєднання, з одного боку, особистості Вакарчука, а з іншого – молодих, освічених носіїв певних поглядів зі своїм досвідом. На якомусь етапі відбулась зміна керівництва, що є нормальним для будь-якої партії. Але у нашій країні, де дуже сильні вождистські, фюрерські традиції в політичних партіях, це сприймається завжди як якась катастрофа. І для тієї партії, в якої немає ніякого ідеологічного обличчя і підґрунтя, це дійсно є катастрофою, бо вона будується з орієнтацією виключно на одну особу.

Давайте уявимо собі, що завтра «Батьківщину» залишить Юлія Тимошенко. Партії просто не буде, бо за період її існування ідеологія «Батьківщини» часто змінювалася відповідно з тим, як змінювалася суспільна думка. Це якраз-таки принцип функціонування всіх популістичних партій. У «Голосу», вважаю, ситуація трошки інакша. Особливо після відходу Вакарчука з’явився шанс у тих людей, які зайшли в парламент, вступили в партію в регіональних структурах – побудувати партію не фюрерського типу. Хоча як людина, яка займається технологіями, виборчими кампаніями і побудовою партій не перший рік, я прекрасно розумію, що для України повністю нелідерська партія не підходить. І скажімо відверто – вже сьогодні не підходить навіть для західних країн. Сильний лідер – обов’язкова умова успіху політичної партії, але лідери бувають різні. Отже, завдання при модернізації партії – сформувати сильного лідера, але не перейти ту межу, коли лідер перетворюється в фюрера.

Хто може стати таким лідером для «Голосу»?

На сьогоднішній день в «Голосі» вже є лідер – це Кіра Рудик, от вона і може стати. Поки що Кіра, з політтехнологічної точки зору, ще навіть не починала своє лідерство. Вона робить тільки перші кроки.

Так оце і насторожує – вона вже давно голова партії, але тримається в тіні і лідерства не демонструє.

Думаю, що подібна ситуація буде змінюватися, принаймні, я на це сподіваюся.

Скільки членів зараз в «Голосі»?

Зараз не зможу відповісти на це питання, бо тільки входжу в курс справ. Наскільки мені відомо, в місцевих радах від «Голосу» представлені десь біля 400 депутатів місцевих рад. Коли «Голос» тільки починався при Славі Вакарчуку, це був більше віртуальний проєкт, бо його будівництво починалося не знизу, а зверху. А на сьогодні вже у цього проєкту з’явилися ноги, руки, тіло, тобто він став дієздатним: вже може ходити, бігати і так далі. І це саме тому, що з’явилися і територіальні обласні структури, і депутати місцевих рад… З іншого боку, за цей період «Голос» продемонстрував, що той моральний ідеологічний аванс, який йому видали свого часу, він не збирається обмінювати на щось інше. Тобто він дійсно став носієм ліберальних цінностей. А для України, чий політичний ландшафт на сьогодні є дуже бідним з цієї точки зору, це дуже важливо. Де-факто, ми сьогодні маємо більш-менш потужні лівопопулістські та такі самі праві структури: з одного боку, це «Батьківщина», з іншого – «Європейська солідарність». Притому, що в Україні, за деякими дослідженнями, є до 20% ліберально мислячого електорату, особливо у великих містах. За великим рахунком, окрім партії «Реформи та порядок», що мала колись фракцію в парламенті, такої політсили ніколи не було.

Колись вважали, що цю місію може виконувати «Самопоміч», але вона за деякими маркерними позиціями скотилася до християнського демократичного спрямування, і відповідно не сприймалася як ліберальна структура. А запит на них тільки буде зростати. У Європі ліберальні партії на сьогодні в багатьох країнах є або правлячими, або членами правлячих коаліцій. Отже, лібералізм – це одна з мейнстрімових ідеологій. Завдання «Голосу» – чітко зайняти цю нішу і тоді у партії є достатньо перспективне майбутнє.

«Наші резерви – ліберальна частина електорату «ЄС» та «Слуги народу»

Свого часу багато галасу наробила заява Рудик, що вона вважає більшим ворогом для «Голосу» Порошенка, аніж Зеленського. Бо саме з «ЄС» у «Голосу» перехрещується електорат. «Голос» зараз намагатиметься піти зі спільного електорального поля з «ЄС»?

Якщо «Голос» буде давати постійний і потужний інформаційний сигнал, що є правоцентристською поміркованою ліберальною партією, то дуже швидко частина ліберально налаштованого електорату «ЄС» сама буде дрейфувати в наш бік. І для цього не потрібно навіть якось атакувати та критикувати «Євросолідарність». «ЄС» сама обрала свою праву та консервативну нішу, бо «мова, віра, армія» – це цінності консерваторів. Коли у ліберально налаштованих громадян нема пропозиції на політичному ринку, вони вимушено обирають якісь гібриди. Тому електоральні резерви «Голосу» – це, умовно кажучи, ліберальна частина електорату «ЄС» та «Слуги народу». Ну і, звісно, той електорат, який голосував свого часу за «Голос».

Якщо в особі «Голосу» політичні партії-гранди побачать потужного конкурента, а не проєкт, що вмирає, ви готові до того, що вас почнуть більш енергійно «мочити»? Якраз ті партії, на електорат яких ви зазіхаєте?

Політична боротьба у будь-якому випадку ніколи не зупиняється. Якщо вас ніхто не «мочить», то ви нікому не цікаві і у вас дуже небагато перспектив на майбутнє. Головне, щоб ця боротьба проводилася цивілізовано на європейських засадах, а не так, як це відбувається в Туркменістані. От і все.

Зміни в політраді партії і ваше призначення головою секретаріату – це ланки одного ланцюга із запитом партії на оновлення?

У партії давно вже запит не стільки на оновлення, скільки на зміцнення та укріплення. Оновлювати нічого не потрібно, адже в «Голосі» молода команда, де дуже багато яскравих особистостей. Їх просто треба показати суспільству, бо проблема якраз в комунікаціях, в організаційному становленні партійної структури. А давайте визнаємо, що проблеми були. Якби партійний механізм працював відмінно, і все було б ОК, не робилися б ці зміни, про які ми сьогодні кажемо. Але не думаю, що мій прихід в секретаріат пов'язаний з певними змінами в політраді. Це внутрішнє рішення партії, яке я не можу коментувати, бо мене тоді ще там не було. Партія розвивається, змінюються пріоритети, плани та роль тих чи інших політиків та діячів.

Ви згадували «Самопоміч», яка колись подавала великі надії, мала фракцію в парламенті, але потім впала до регіонального рівня. «Голос» також багато хто сприймає як «Самопоміч-2». Як ви збираєтесь уникнути такої ж долі?

Тому я і ношусь багато років з ідеєю потужної ліберальної структури в Україні. У носіїв ліберальної ідеології завжди є дві проблеми. Перша – організаційна слабкість, друга – те, що всі вони індивідуалісти, і вважають себе настільки яскравими зірками, що їхнє існування може бути ефективним тільки поодинці. Немає командної роботи і якоїсь єдності команди. Це стосується не тільки «Голосу», а й всіх спроб побудувати в Україні потужну ліберальну структуру. Хоча партії ліберального спрямування несуть в суспільство цінності свободи, це не означає, що їхня внутрішня побудова повинна бути хаотичною.

Тобто дисципліни лібералам не вистачає?

Однозначно. Організаційна дисципліна і командна єдність – дуже важливі складові успіху будь-якого політичного проєкту. Головна проблема лібералів не тільки в Україні, але і в світі в тому, що вони не можуть захищати свої цінності з кулаками, штовхатися ліктями і жорстко відстоювати свою позицію.

На сьогодні стан ліберальної спільноти в Україні такий, що зарано лібералам ділитися на лівих та правих. Бо якщо вони починають ділитися вже всередині себе, то ніколи не будуть представлені в парламентах і органах місцевого самоврядування. А нам потрібен не дискусійний клуб, який засідає в кількості десяти осіб, але ні на що не впливає, а партія, яка може боротися за владу і впливати на державні рішення.

Чи є ризик, що започатковані в «Голосі» зміни, призведуть до того, що частина людей просто відійде в бік? Зокрема, і депутати Верховної Ради.

Не можу вам сказати, «вангувати» не буду. Я не брав участь до цього у якихось внутрішніх процесах партії і можу розмірковувати тільки з точки зору політтехнолога, який дивиться на ситуацію збоку. На сьогодні для того, аби всі люди, які так чи інакше мають відношення до цього політичного проєкту, мали політичне майбутнє, потрібно забути про протиріччя і відкласти на потім якісь розбіжності. Тобто має спрацювати інстинкт самозбереження. Інакше вони підуть у політичне небуття або вимушені будуть шукати себе в інших партіях.

Ідеологія лібералізму – це все добре, але якщо тезово – які основні організаційні завдання перед вами поставлені?

Моє завдання – виключно технологічно-організаційне: трошки реформувати головний виконавчий орган партії, зробити його більш модерновим, мобільним, дієздатним, професійним. Ви ж розумієте, що виконавчий орган партії – це її мотор, без якого машина не їде. Але не менш, а то й більш важлива частина – це затвердження стратегії партії, її діяльності, тобто затвердження тих ціннісних сигналів, які будуть посилатися суспільству. Ну, і лідер партії – це дуже важлива складова успіху будь-якого політичного проєкту.

Тобто «Голосу» треба цього лідера фактично заново презентувати?

Я би сказав так: у «Голосу» є лідер, у неї є всі можливості стати справжнім ефективним лідером ліберального руху в Україні. За всіма показниками Кіра Рудик повністю відповідає необхідним критеріям, тільки треба трошки попрацювати.

Може, для початку їй стати головою фракції?

Я так розумію, що було прийняте рішення із розподілу повноважень, і, в принципі, воно зараз ефективно працює. Не обов’язково лідеру партії очолювати фракцію –Порошенко ж не є лідером фракції «ЄС».

Але він, скажімо, постійно присутній на засіданнях погоджувальних рад.

Кірі теж ніщо не заважає брати участь у засіданнях погоджувальних рад. З іншого боку, у фракції «Удар» свого часу лідером був Віталій Кличко, а у засіданнях погоджувальних рад, як правило, брав учать Віталій Ковальчук. Це не є головним маркером того, що є якісь проблеми в партії. Головне, аби не було ситуації, за якої лідер партії і лідер фракції грали б на різних інструментах і по різних нотах. І Кіра Рудик, і Ярослав Железняк є двома молодими носіями ліберальної ідеології, отже, ніяких технологічних проблем взагалі нема.

«Я вважаю Порошенка ефективним президентом, але архаїчність сьогодні не на часі»

Презентуючи своє призначення в «Голос», ви процитували у «фейсбуці» Черчіля: «Я вимушений міняти партії, бо партії міняють свої погляди, а я їх не змінюю». І все ж уточніть: чому ви саме в «Голосі», а не допомагаєте розбудовувати «Удар», який Кличко хоче перезапустити, чи «Європейську солідарність»?

Бо для мене прийшов час спробувати реалізувати саме те, що не протирічить моїм особистим політичним поглядам і не потребує якихось компромісів. У випадку з «Голосом» я практично на них не йду. Наприклад, я не є дуже клерикальною людиною, тому для мене дуже права архаїчна позиція «ЄС» в певних питаннях є, скажімо, дуже дискусійною. Так само з «Ударом»: у тій партії є велика соціальна складова, дуже велика складова лідерства. Я все, що міг, у свій час в «Ударі» зробив, і на мій погляд, непогано. І я, до речі, хоч і був членом фракції БПП, не був членом партії БПП, бо зайшов у спільний список від «Удару».

Але ж ви потім ще в Адміністрації Порошенка працювали.

В принципі, мені нема чого соромитися щодо моєї роботи в адміністрації. Я і зараз вважаю Порошенка достатньо ефективним президентом, який в тих умовах зробив дуже багато, але час не стоїть на місці. І якщо ми хочемо для України чогось нового, то архаїчність сьогодні не на часі. Всі країни в сучасному світі йдуть вперед, а ми продовжуємо хресні ходи організовувати. Я не проти цього, але, на мій погляд, порядок денний для європейської країни сьогодні повинен бути трошки інший.

До речі, щодо ваших старих зв’язків. Є такі чутки, що колишній заступник голови Адміністрації президента Віталій Ковальчук зараз тісно співпрацює вже з нинішньою президентською командою.

Я теж чув таке, але не можу це підтвердити або спростувати. Він – достатньо ефективний у доброму сенсі маніпулятор і менеджер, але в певних речах.

Павло Вуєць, «Главком»