Чому третина випускників завалили ЗНО з математики і чи тільки пандемія тут винна?

Результати цьогорічного зовнішнього незалежного оцінювання з математики шокували країну: третина абітурієнтів провалили тест. Іншими словами, з 244 тис. учнів, які писали ЗНО, не склали тест 76 тис. В Українському центрі оцінювання якості освіти нагадують: минулого року не склали математику 12% дітей.

Експертна комісія встановила пороговий бал із математики – 10. Це означає, що учасники ЗНО, які відповіли правильно на меншу кількість питань, не склали іспит. Всього у тестах було 34 завдання. За кожне з них, залежно від рівня складності, можна отримати від 1 до 6 балів. Перші 16 запитань тесту були найпростішими, за них давали по 1 балу. Тобто для проходження тесту було достатньо правильно відповісти на перший десяток запитань найнижчого рівня складності. На обмеженість у часі теж гріх скаржитися: для виконання тесту учні мали 3,5 години.

На перший погляд, пояснення величезних прогалин у знаннях – це тривале дистанційне навчання, до якого держава була змушена вдатися через коронавірусний карантин, і яке досі не стало якісним у масштабах країни. Проте виконувач обов’язків директора Українського Центру оцінювання якості освіти Валерій Бойко в інтерв’ю «Главкому» стверджує, що причина такої освітньої біди лежить значно глибше…

Як так сталося, що мінімальний поріг у 10 балів на ЗНО з математики не подолали аж 30% тих, хто писали тест? Після опублікування результатів чимало дорослих користуачів соцмереж, які дуже давно закінчили школу, ділилися своїми результатами, і вони були вищими…

Справді, у цьому тесті 10 балів набрав я, фаховий історик. Третину всіх завдань діти вивчають у базовій школі (5–10 класи). У такій ситуації запитувати у Центру оцінювання якості освіти, чому так сталося, це те саме, що запитувати патологоанатома, чому причиною смерті став цироз. Про це треба питати у рідних покійного.

У цій ситуації Центр може тільки констатувати наявність проблеми. Водночас, я можу сказати, що ця проблема виникла не у 2021 році. Рівень математичної освіти в Україні неухильно знижується. Вперше про це ми почали говорити, починаючи з 2016, а то й з 2015 року. Певним рубіконом стали результати міжнародного дослідження PISA-2018. 36% українських учнів не можуть зробити базові розрахунки. Українські школярі показали нижчі середні результати з математики ніж учні країн ОЕСР, Естонії та Польщі, і вищі, ніж учні Грузії та Молдови. В математиці українські учні менш компетентні, ніж школярі Білорусі, Угорщини та Словацької Республіки.

Із цим треба було щось робити. Час іде, ЗНО 2021 року настало, всі вжахнулись від його результатів. При цьому тест з математики був цілком толерантним, підйомним для дитини, яка розуміється на суті предмету. Виявляється, кожен третій не здатен просто збагнути, чи можна певну кульку помістити в певну шухляду. Для того, щоб зрозуміти, чи залізе туди кулька, треба просто розуміти що таке радіус і що таке діаметр. І співвідносити два поняття – висота шухлядки і діаметр кульки. За великим рахунком, ті, хто неправильно виконав це завдання, будуть пхати баскетбольний м’яч в приліжкову шухлядку і не розуміти, чому він не влазить.

Інше завдання так само абсолютно життєве. Йдеться про ситуацію, коли було придбано залізничний квиток, а потім поїздку було скасовано і квиток необхідно здати в касу. За великим рахунком, ті діти, які не виконали це завдання і отримали в касі залізничного вокзалу за квиток замість ста гривень одну гривню будуть цьому раді. Тому що вони не знають, скільки їм мають повернути, хоча все прозоро і зрозуміло.

На вашу думку, чому так? З якої причини?

Це комплексна проблема. Не можна звинувачувати виключно школу, виключно дитину, виключно батьків. Але синергії щодо співпраці трьох елементів — дитина, школа, батьки — немає. З одного боку, батьки (при всій повазі до сумлінних виконавців своїх батьківських обов’язків) змушені думати, як то кажуть, про хліб насущний: робота, інтенсифікація праці... Але так чи інакше, знаходити 20–40 хвилин щодня для того, щоб займатися зі своєю дитиною, до снаги кожному.

Однак, у цій ситуації відбувся, скажімо так, перекіс. Батьки міркують так: я віддав вам у школу свою дитину, ви маєте її виховувати, ви маєте її навчати. Водночас, у руках вчителя не залишилося потрібних для виховання інструментів. Будемо відвертими — все працює, якщо є і батіг, і пряник. У нинішній системі освіти батога немає! З одного боку, впливу школи на батьків немає, з іншого, всі, хто досидів за партою до кінця 11-го класу, отримують свідоцтво про повну загальну середню освіту. І немає різниці, що за цим свідоцтвом стоїть: чи то 11 років сумлінної праці, чи то 11 років відвідування школи заради спілкування з однолітками.

Не варто відкидати і зміну парадигм в системі оцінювання в нашій загальній середній освіті.

Ви маєте на увазі перехід на 12-бальну систему?

Так. Пригадаймо, що п’ятибальна система фактично була чотирибальною: ставили 5, 4, 3 і 2, але мало статися щось екстраординарне, щоб вчитель вліпив одиницю.

Оцінювання за дванадцятибальною шкалою давало вчителеві ширшу лінійку для оцінювання учнів. Не потрібно було писати 5 з плюсом, 3 з мінусом. Так от, деформована п’ятибальна система оцінювання під час запровадження теж отримала оцю «родову травму». Тому що ми, відходячи від «негативної» парадигми оцінювання: «Сідай, Петрику, ти сьогодні нічого не знаєш, тобі два», перейшли на позитивну дитиноцентричну парадигму: «Сідай, Петрику, сьогодні ти знаєш на «два». Відчуваєте різницю? «Сідай, два, ти нічого не знаєш» і «Сідай, ти сьогодні знаєш саме на два».

Але виходить так, що оцінювання в 1, 2, 3 бали вчитель дуже рідко застосовує в своїй повсякденній практиці. Тому що це створює додатковий клопіт із батьками, конфліктні ситуації з учнями, з адміністрацією школи. Тож у щоденному оцінюванні вчитель оперує 4, 5, 6 — і до 12. Тому нинішня система оцінювання, дванадцятибальна, є такою лише умовно. Можливості покарати дитину за те, що вона не виконала домашнє завдання, вчитель не має. Він зобов’язаний хоча б за те, що учень прийшов на урок, мовчить, не заважає, поставити йому один бал.

Усе це накопичується з року в рік, а потім отримуємо такі результати. Є ДПА (державне підсмкове оцінювання) за початкову школу, ДПА за основну школу, ДПА за старшу школу. Є державний стандарт початкової освіти, який чітко передбачає, що вона має опанувати на виході з 4-го класу. Проводиться державна підсумкова атестація з метою моніторингу, а дитина по складах читає «мама», «тато» і пише своє прізвище з помилками. Що робити з цією дитиною? Виявляється, нічого зробити не можна. Ми не можемо залишити дитину, умовно кажучи, на другий рік. У нас же механізмів таких немає, і ми її все одно переводимо в базову школу. Ми ж не можемо лишити дитину на повторний курс навчання.

А на другий рік уже лишити неможливо?

Ні. Всі переходять в базову школу, і той, хто досяг певного рівня державного стандарту, і той, хто не досяг. У п’ятому класі Петрик іще буде якось бовтатися зі своїми фрагментарними знаннями, а у 6-7-му — все, дитина не зорієнтується.

З точки зору навчання, не можна її навчати тригонометрії, якщо вона не знає табличку множення. Все, далі питання навчання абсолютно зникає і перетворюється просто у відвідування школи. Який сенс тоді переводити дитину?

Поняття «другорічництва» важливе не тому, що дитина отримає, як то кажуть, клеймо на лоба, а тому що це можливість підтягти дитину і продемонструвати її освітній приріст в досягненні державного стандарту.

На мій погляд, проблема в «родових травмах» нашої системи освіти. Що б ми там не говорили, але реформуючи радянську систему, ми не пішли якимось революційним шляхом, не запровадили щось абсолютно нове. Постійні реформи, в яких ми живемо уже майже тридцять років, часто зводяться до спроб подолати прірву за два стрибки.

Ми спочатку відмовилися від політехнізації школи... Мовляв, навіщо нам шість годин математики, навіщо нам креслення, головне — гармонійний гуманітарний розвиток. Гепнули «Суспільствознавство», «Людину і світ», «Людину і суспільство» і ще купу якихось інваріантних предметів, які не виконують жодної виховної чи просвітницької функції. При тому ми втратили політехнізацію, здобули тотальну гуманітиризацію — і на виході отримуємо ані філософа, ані фізика, ані лірика.

Чи погіршило ситуацію рішення парламенту про проведення ДПА у формі ЗНО цього року?

Два роки пандемії дійсно змусили державу в умовах тотальної невизначеності зайвий раз не наражати на небезпеку дітей у пунктах тестування. Було ухвалено рішення про звільнення від проходження державної підсумкової атестації — обов’язкового формату проведення ДПА у формі ЗНО. Ми сподівалися, що це буде рішення лише минулого року, ми постійно активно комунікували з комітетом Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій, намагалися знайти тобто різні сценарії можливого проведення ЗНО і ДПА у формі ЗНО.

У підсумку ми отримали ситуацію минулого року, коли всіх було звільнено від проходження державної підсумкової атестації. За великим рахунком, дитина могла написати у школі заяву, що вона складатиме ДПА у формі ЗНО.

Скасування ДПА не є добрим кроком для системи освіти. Наша позиція була така, що державна підсумкова атестація має бути обов’язково збережена. Вона має бути або в формі ЗНО, якщо дитина вступає до закладу вищої освіти, або безпосередньо у закладі освіти. Під час пандемії кожна школа розуміє, як вона організувала дистанційне навчання. З огляду на це вона б могла і організувати державну підсумкову атестацію. Але рішення було ухвалено таке: всіх звільняємо від ДПА, а всі, хто вступає до закладу вищої освіти, отримують оцінку ЗНО для вступу і за бажанням отримують оцінку державної підсумкової атестації.

Цьогоріч на ЗНО з української мови та літератури учні писали твір на тему: «Як стереотипи впливають на життя людей». Свої добірки учнівських перлів вже опублікували у соцмережах кілька викладачів. З усіх цих кумедних формулювань випливає сумний факт: 17-18-річні діти не мають уявлення, про що пишуть. Це не математика, тут йдеться не про засвоєний матеріал з підручника, а про загальну ерудицію. Що пішло не так у цьому випадку?

Свого часу було проведено міжнародні дослідження, автори яких намагалися з’ясувати яка ж частка в освіті дитини належить яким ланкам суспільства або інституціям. Так от, не школа займає провідну позицію, а сама дитина і родина. Школа дає можливість, насамперед, соціалізуватися. Навчитися правил і норм поведінки в колективі, з однолітками, з дорослими, з меншими і так далі. Звичайно, й освіта. Але рівень освіченості, просвітництва в самій родині є дуже важливим.

Якщо в родині батьки спілкуються нецензурно, вірогідність того, що дитина спілкуватиметься так само поза межами родини, становить 90%. Для неї це не буде якоюсь девіантною поведінкою, тому що батьки — це ідеал, це взірець, і вони не можуть чинити неправильно. Якщо батько матюкається в присутності дитини, то дитина це сприймає як норму. І на вулиці зі своїми однолітками вона буде спілкуватися так само.

Йдемо далі. Якщо в сімейній бібліотеці є лише одна-дві книжки, умовно кажучи, казка «Колобок», то, повірте, дитина більше цього не прочитає. Хай там буде у неї інтернет найшвидкісний, 15 гаджетів, 150 підписок на якісь платні електронні ресурси, кабінети, бібліотеки — вона нічого читати не буде.

Це має бути буденністю в сім’ї: взяти книжку з полиці, енциклопедію, погортати. Батько поїхав на Петрівку або через інтернет-магазин замовив якусь цікаву енциклопедію про середньовічних лицарів. Це підтримує живий інтерес до книги, до читання. Саме з цього починає формуватися розуміння, що читання — це задоволення, а не каторга, примусове відбувайло.

Найбільша проблема в тому, що «кліпове» мислення і сприйняття інформації, яке присутнє у нинішній молоді, пов’язане, в першу чергу, з темою гаджетів.

Зрозумійте, інколи читається, як то кажуть, стрічка чи заголовок якоїсь статті, які можуть навіть і не відповідати суті того, що далі буде написано. Вдумливе читання вимагає принаймні від 40 хвилин до двох годин щоденного читання. Якщо читаєш по два речення в стрічці новин, то твоя лексика і твій словниковий запас аж ніяк не збагатяться. Тому що якщо людина щось читає і зустрічає щось невідоме, вона не просто його пропускає, вона намагається зрозуміти про що йдеться. А нинішні діти не сприймають читання як задоволення. Тому і мають низький словниковий запас на рівні Еллочки-Людоїдки. Послухайте, як вони спілкуються: «ок», «норм». Це не мова. Це звуки, якими спілкувались первісні людини, поки в них не розвинулася мовлення.

Відтак, є певна категорія людей, для яких «стереотип» — це якесь абстрактне поняття, вони не здатні пояснити його суть, тому що не розуміють.

Чи згодні Ви з твердженням ряду зарубіжних психологів і педагогів, що по-справжньому розвивати може лише офлайн-діяльність?

Я позитивно це сприймаю. Будемо відверті, що будь-яка заміна чогось — це завжди лише заміна. Тому для ефективного навчання дитина має відвідувати школу, працювати з однолітками в колективі.

Я не є прихильником тотального онлайн-навчання, я є прихильником збалансованості. Навчання наживо не замінять жодні технології онлайн-освіти. Так, для дорослої людини, можливо, це все нормально, тому що у неї відбувся етап соціалізації, вона, як то кажуть, пожила на світі. А в умовах, коли ми застосовуємо цю практику до дитини, у якої ще абсолютно не відбулося становлення як особистості — цілісної, гармонійної, соціалізованої відносно інших, — то, звичайно, школу ніщо не замінить.

Авжеж, на уроці вчитель може використовувати онлайн-технології: віртуальний тур музеями Лувра чи єгипетськими пірамідами тощо. Це все одно елементи цілісного навчально-виховного процесу. Воно дуже добре, коли це є в системі, є гармонійним, а не коли щось одне підмінює інше.

Наталія Сокирчук, «Главком»