Учитель року Василь Дяків: Нинішнє покоління – візуали. Читати і думати для них надто складно

Учитель історії Василь Дяків із Заліщиків Тернопільської області переміг у щорічній національній премії Global Teacher Prize Ukraine. Педагог отримав чверть мільйона гривень, поїздку на найбільшу освітню подію Global Education and Skills Forum до Лондона та один рік безкоштовного навчання від організатора премії – «Освіторії».

Пан Дяків став найкращим з-поміж 3000 учителів, які брали участь у конкурсі. Каже, що поки не вирішив, на що витратити «призові».

Загалом педагог виховав 59 переможців конкурсів Малої академії наук. Він застосовує методику викладання, адаптовану до сучасної «діджиталізованої» молоді. В інтерв’ю «Главкому» Василь Дяків розповів про цю методику та пояснив, що гальмує реформування освіти, якою має бути зарплата учителя, та як йому вдається адаптуватися до дистанційного «коронавірусного» викладання.

Пане Василю, «Главком» щиро вітає вас! За рахунок чого вам вдалося перемогти?

Я роблю те, до чого маю покликання. Хочу бачити успішними дітей, які будують Україну. Це мене стимулює. Мій принцип є одним із принципів нової української школи – «навчання впродовж життя». Тобто ніколи не зупинятися. Бо якщо ти зупинишся, ти втратиш пульс.

«Сучасне покоління – центеніали»

У чому особливості вашої методики викладання?

Вчительська професія – це уміння спілкуватися з дітьми їхньою мовою й водночас говорити про цінності, які важливі для суспільства і для держави. Коли я починав викладати, діти були 1978 року народження. Коли я зараз навчаю дітей – це діти 2010 року народження. Різниця між поколіннями – 32 роки. Якщо говорити про покоління (19)70-80 років, то вони розуміють важливість спілкування зі мною. Половина людей, які мене привітали, – це випускники попередніх років. Це приємно. В їхніх очах я є людиною, яка викликає довіру, з якою дуже багато було пройдено.

Сучасне покоління – це центеніали. Перше проблема, яка виникає у роботі з ними, і яку я намагаюся вирішити, – це вивести дітей із бульбашки ілюзій. Кожна людина живе у своїх ілюзіях або зоні комфорту і не завжди хоче звідти виходити. Центеніали – це діти-індивідуалісти. Тобто люди, ненавчені працювати в команді, поступатися певними позиціями, коли треба домовлятися. Мовляв, моє я – то найважливіше. Все, що навколо, має підпорядковуватися мені і моїм інтересам. Друга проблема від бульбашки ілюзії чи комфорту – упевненість у тому, що життя – це просто, це хайп. Все, що можна досягти, можна досягти хайпом. Уяви про те, що слід досягати всього працею, немає. І третя проблема – нетерплячість: сучасні покоління хочуть результат вже. З одного боку – це мінус. З іншого – плюс. Але за умови, якщо людина, наприклад, не побачила себе в якійсь професії, потім її залишає і шукає себе в іншій. Саме шукає, а не живе на татові і мамині гроші. Є покоління 40-річних, які живуть за кошт батьків. У Польщі навіть є асоціації батьків, діти яких на них паразитують.

Нинішнє покоління – візуали. Читати і думати – це для них надто складно. 2018 рік. Я читаю основи здоров’я, розбирали наркоманію, її причини, наслідки. А діти й кажуть «давайте будемо дивитися серіал «Школа»! Ну давайте. Серія про наркотики, як наркоторговець, намагається поширити наркотики у школі. Я увімкнув, але на третій хвилині вимкнув. І кажу: проговоримо, що ви побачили. Діти не захотіли… Тоді я взяв фільм, порізав на шматки, між шматками вставив блоки питань до обговорення. В такому вигляді наступного разу запустив фільм. Після «п’ятихвилинки» з’являлися запитання. Я розповідаю зараз про дітей 8 класу. Які причини наркоманії? Де тут порушення закону, бо в сюжеті фільму вчителька прикриває одного з учнів, який має справу з наркотиками? Діти збагнули, що це класна річ, так фільм цікаво дивитися. Механізм ролика до п’яти хвилин – дуже дієвий.

Ще маю ідею записати 50-60 роликів, щоби діти самостійно на цих відео показували своє розуміння безпековості життя і середовища…

Як довго ви працюєте з учнями саме такою методикою?

Років чотири-п’ять. У 2013-2014 роках ще було покоління, яке не було настільки занурене у діджиталізацію. Ми зараз маємо дуже великий виклик, вибір, кого навчати. «Я» – реальний чи «я» – віртуальний. Дитина, яка занурена у віртуальний світ, по-іншому сприймає реальність. Це проблема для вчителя… Коли дитина заглиблена у віртуальний світ, вона втрачає відчуття безпеки у реальному світі.

Десятки ваших учнів ставали переможцями конкурсів Малої академії наук. Які найбільш знакові для вас перемоги, кого би ви виділили?

Я веду напрямки: історія, історичне краєзнавство, етнологія, археологія, історія релігії, основи здоров’я, екологія. Наприклад, минулого року моя восьмикласниця виборола друге місце на обласних змаганнях з екології. Тут треба говорити скоріше не про тематику, а про те, як діти далі реалізовуються у вимірі дорослого життя. Мені так цікавіше. Серед моїх вихованців – троє президентських стипендіатів. Ірина Матійчук – соціолог, зараз працює у приватній соціологічній компанії. Назар Шмиглик також степендіат, працював на  архітектурних пам’ятках, досліджував оборонні споруди південного Поділля. Зараз він є успішним архітектором в команді канадських архітекторів-містобудівників. Тарас Прокоп також виборов третє місце з археології на всеукраїнському рівні. Нині він є кандидатом історичних наук, дуже активним ідеологом децентралізації в Чернівецькій області, одним із лідерів обласного осередку організації «Опора». Я завжди кажу, що успіх дітей — це не завжди успіх в якійсь науковій сфері. Наприклад, одна з моїх вихованок є домогосподаркою, яка прийняла рішення займатися дітьми. У неї четверо дітей, вона успішна мама. Виховує їх на принципах, закладених у гімназії.

Як ви ставитеся до того, що людина їде навчатися закордон, залишається в подальшому жити і працювати там? Україна від цього втрачає більше, ніж здобуває?

Для дитини це плюс. Бо вона побачила такий спосіб самореалізації та успіху. Туди виїжджають вмотивовані.

Скільки ваших учнів виїхали і залишилися закордоном?

Десь 20-25. Як для нашого маленького містечка —  це дуже багато. Хтось із них навчається, хтось уже завершив навчання. Один із перших наших випускників Тарас Гагалюк 10 років тому у Німеччині захистив дисертацію, є доктором філософських наук. З іншого боку, Україна, як держава, втрачає потенціал.

Що робить держава, аби не втрачати цей потенціал, як змінюється ситуація з року в рік?

Тут нам варто говорити не тільки про державу. По-перше, вищі навчальні заклади... Умовно, скільки українських вишів у світових рейтингах потрапляють хоча б до першої тисячі? Питання риторичне. По-друге, чому, наприклад, в Українському католицькому університеті середній бал випускників – 200 і навчання платне, але туди все одно ідуть? Також питання риторичне. Ми говоримо про потребу зміни у системі і підходах. Що буде мати цінність для будь-якої людини? Те, що важко дається. Якщо воно важко дається, то це означає, що я маю цінність тому, що я доклав зусиль. У нас приблизно 600 вишів, а у Франції з огляду на їхню кількість населення, яка є в тій країні – 80-100. Чи можливо в Україні отримати якісну вищу освіту? Ні, неможливо. Але документ про вищу освіту – так.

Держава з року в рік декларує плани реформування галузі освіти. Ви ці реформи помічаєте? Що саме змінюється?

Міністерство наполегливо йде до дебюрократизації, тобто відбувається спрощення процесу, щоб вчитель мав виконувати своє завдання – учити дітей. Це перше. Друге – я бачу, що програми нової української школи у початкових класах намагаються бути компетентнісними на практиці, а не на словах

Як відбувається дебюрократизація на прикладі вашої школи?

Якщо у 2013 і 2014 роках у нас мали бути календарно-тематичні плани в обов’язковому порядку надруковані, дати написані ручкою, то тепер у 2018, 2019, 2020 роках цього немає. Кожен вчитель може сформувати у будь-який спосіб собі план, який дозволяє йому самому розуміти, що і як він викладатиме. Це перше. По-друге, є розрив центру з тим, що відбувається на місцях. Міністерство декларує і рекомендує, але їхні підрозділи на місцях або не розуміють, або не зауважують. У нас був випадок, коли один з наших керівників в обласному управлінні освіти надіслав по Viber директору нашої гімназії таке: «Негайно здати показники ЗНО/ДПА, інформацію про олімпіади за п’ять років, вказати матеріально-технічну базу». Але це не лист чи інший документ. Це просто повідомлення у Viber. З якою метою це було надіслане, та ще й у Viber? Тобто міністерство декларує одне, але регіональне управління або ігнорує, або тільки робить вигляд, що виконує роботу.

Що ви на це відповіли?

Який «привіт» – така і відповідь. Ми написали, що за п’ять років всі учні підтвердили оцінювання ДПА, крапка. Якщо нема параметрів, якщо незрозуміло суть документу, незрозуміло, навіщо це надсилати. Це було цього року.

Ваша професійна мрія – реформування системи освіти так, аби кожен учитель був вільним. Але ж ви уже сказали, що нині сам учитель формує собі план роботи. То якої свободи ще бракує?

Багато років педагогічна спільнота наполегливо і вперто повторює, що треба спростити навчальні програми. А вони все розростаються і розростаються. Хто створює навчальні програми? Десь там, нагорі, не я. А хто має скорочувати ці навчальні програми? Той, хто там їх зробив? А той, нагорі, бачить ту дитину, яка навчається? Ні. Учитель тут на місці бачить ту дитину. Тож скорочувати, спрощувати програми має вчитель. Але я ж за це буду відповідати! А я ж так не хочу відповідати. От така логіка.

Патерналізм — це спроба перенести власну відповідальність на когось з метою, щоби потім критикувати. Базовий підхід будь-якого процесу — це пропозиція. Якщо я кажу, що це заважко, то я пропоную як полегшити. Але коли я пропоную як легше, то братиму за це відповідальність. Свої пропозиції треба відстоювати, шукати однодумців. Тому простіше все списати на те кляте міністерство, Інститут з модернізації змісту освіти.

Під час нагородження вас привітав прем’єр-міністр. Чи мали ви з ним розмову щодо проблем освіти. Що він відповів?

У нас (учителів, які брали участь у конкурсі) була зустріч із президентом, із депутатом Дмитром Костюком, був присутнім також в.о. міністра Сергій Шкарлет, була (попередня в.о. міністра, нині заступниця Сергія Шкарлета) Любомира Мандзій. Про цю проблему їм казали.

Що і як само ви запропонували змінити?

Я бачу, що наша шкільна програма заскладна. Беру або сам, або кажу іншим, пропонуючи долучитися до розробки нової. Тобто переробляю так, як вважаю за потрібне, дотримуючись вимог держстандарту, аби добитися результату, який очікує держава. Далі я, умовно, через ЗМІ повідомляю про свої пропозиції, надсилаю до міністерства свій варіант програми з проханням розглянути. Але окрім мене є і інші творчі колективи, які також надішлють свої варіанти програм. Назбирається цілий стос, від якого відмахнутися буде важче. Надсилаємо такий варіант програми, будь-ласка, розгляньте.

Ваші пропозиції почули?

Принаймні їх зафіксували і нам, учителям, запропонували у письмовій формі їх оформити і подати.

«Зарплата у $4 тис. – це хайп»

Але щоби сам учитель долучався до розробки програм, брав відповідальність, за це потрібно також платити. Чи готова до цього держава? Якою має бути зарплата шкільного вчителя?

Якщо би відштовхуватися грубо, суб’єктивно, то середня заробітна плата по галузі, наприклад, 10-15 тис. грн. Якщо є середня зарплата по галузі, то хоча би початківцю дати середню зарплату по галузі… Не факт, що заплановане збільшення на 34 млрд гривень видатків на освіту на наступний рік, не з’їсть інфляція. Я, звичайно, можу сказати, що потрібно зарплата у $4 тис., але це ж буде хайп.

Наскільки змінилося навантаження у вчителів за час карантину?

Завантаження зараз 24/7, це справді складно. До будь-якої системи треба готуватися, тому до того, що в березні трапилось (епідемія коронавірусу і карантин), не були готові ані діти, ані ми. Ми і дітей з березня до початку червня не бачили. На інтуїтивному рівні сформували систему дистанційної освіти. Як не дивно, але до цього треба було готуватися заздалегідь. Так, як це було колись за радянських часів, – принцип цивільного захисту. Тобто є дієздатна система, яку час від часу перевіряють і в разі потреби застосовують. А у нас ані системи не було, ані, відповідно, перевірок її ефективності.

Кожен заклад освіти відповідно до своєї автономії може нині сказати, є чи нема у нього зараз цієї системи. У нас, у Заліщицькій державній гімназії вона є, з використанням Google Classroom, Skype і Zoom тощо.

Чи були методичні рекомендації від держави щодо того, як побудувати роботу під час дистанційного навчання? Чи це справа кожного окремого навчального закладу?

Методички предметні з’явилися у травні на виході з навчального року. А формальні були надані наприкінці березня.  

Що було в тих, які вам «спустили» у березні?

Мені складно зараз сказати. Ми вже пішли далі у навчанні, а вони тільки з’явилися, ми на них не дуже орієнтувалися. Тим більше, це ж був не наказ, а рекомендації. Що там було? Такі загальні фрази: «використовуйте Zoom»… Добре, але ми вже ним користувалися на той час і без ваших рекомендацій.

Як збільшення навантаження на вчителів позначилося на зарплатах?

Ніяк. Що стосується медиків, то є надбавки у тих, хто причетний до лікування Covid-19, а у нас просто критеріїв немає (для того, кому і наскільки підвищити). Завжди «люблю» міністерство щодо популізму у деяких позиціях. Мовляв, кажуть, що ми підвищимо чи будемо підвищувати… Але збільшення фінансування від держави на час карантину ми не мали.

Ви запитували про це в.о. міністра освіти, прем’єр-міністра? Що вони відповіли?

Чесно кажу, ні. Питання в тому, як я вже вище сказав, що не розроблені механізми. Ми то кажемо, що 24/7 працюємо, але якщо кожен вчитель фізично сидить вдома, то міністерство питає: як ви будете облікувати час?

До цього треба залучати юристів, фахівців. Якщо методика і програма — це наше і ми можемо це робити, то там (у розробці критеріїв) нас просто звинуватять, умовно, у дилетантстві. У нас мала би бути дієва профспілкова організація. Ми ж, до речі, сплачуємо внески, відповідно, вони можуть найняти юриста, розглянути це питання.

Перед першим вересня я написав два повідомлення у Facebook, які стосуються коронавірусу. Я ніби намагався закликати ту ж профспілку добитися страхування педагогічних працівників.

Добилися від когось відповіді на ці питання?

У коментарях всі підтримували, казали, що я маю рацію, все це очевидно. Але толку з цього?

Пане Василю, за результатами останнього ЗНО школярі найгірше з-поміж усіх предметів склали іспит з історії. Більше 13% з тих, хто складав тести, їх провалили. Ви, як учитель історії, можете це пояснити?

Давайте похвалимо себе: ми, Заліщицька державна гімназія, увійшла до десятки найкращих щодо ЗНО з історії. На мою думку, цей тест не був складним. Питання в тому, як взагалі викладається історія, як діти сприймають історію. Я завжди намагаюся і прагну, наскільки це вдається, дітям пояснювати, що історія — це процес, який має свою логіку і свої закономірності. А в нас інколи частина дітей намагається механічно запам’ятати перелік фактів, подій, дат. Власне, механічна пам’ять ніколи не відзначалася чимось особливим, легко забувається. Віктор Громовий з Кропивницького (освітній експерт) говорив, що у нас зараз є таке поняття як здобувач освіти. Тобто учень має здобувати освіту. А це означає, що він повинен бути вмотивований, докладати зусиль, мати образне мислення… Я дуже люблю двотомник «Історія України від Діда Свирида». Там такі драйвові фрагменти є! Адже, умовно, князь Кий звертається сленгом 21 століття.

Вчитель року 2019 Наталія Кидалова в інтерв’ю «Главкому» розповіла, що більшість учителів відчувають брак поваги до себе з боку суспільства. Як сьогодні суспільство ставиться до вчителів?

Зараз пані Зоя Литвин (голова громадської спілки «Освіторія») розповіла, що за останніми опитуваннями, 80-85% українців поважають (педагогів), а 9% кажуть, що погодилися би, аби їхня дитина пішла працювати вчителем. Дистанційне навчання показало, що без вчителів нікуди. Виклик залишився, адже у нас немає конкурентного середовища підготовки фахівців у вищі навчальні заклади, а це теж проблема.

«Класно-урочна система у глибокій кризі»

Тобто можна сказати, що карантин, викликаний епідемією коронавірусу допоміг покращити думку про вчителя?

Так, це одна з причин. Можливо, є інші. Наведу один приклад. Відповідно до опитування в США, під час карантину 40% батьків схиляються до думки, щоби дітей перевести на домашнє навчання. Я не знаю, чим це завершилося, але принаймні бажання бачити домашнє навчання як одну із форм здобуття освіти в американських батьків є. Для мене це ніби свідчення того, що вони відповідальні, бо домашня освіта базується саме на їх відповідальності. Я прихильник того, щоби форми здобуття освіти були різні, адже класно-урочна система у глибокій кризі. Не ми тільки про це говоримо, світові тенденції такі. У нас є індивідуальне навчання, екстернатна, дистанційна, форми. До речі, у нас є і домашнє навчання. І тут якраз велике значення мають ЗМІ. Бо якщо про класно-урочну систему ми говоримо дуже розлого, то інші форми майже не зачіпаємо. Тому батьки і суспільство не знають, що це таке.

Але як, допустимо, відбуватиметься індивідуальне навчання, якщо українські вчителі і без цього завантажені роботою? Держава готова сплачувати учителю за індивідуальні заняття з учнем? Так само і щодо домашнього навчання. Чи готові до цього батьки і діти в Україні?

Вчитель, який викладає у класі, не піде додатково індивідуально працювати… Ми говоримо, що треба шукати шляхи організації педагогів, які на професійному рівні надавали би ці послуги. Хто за них має платити? Логічне питання. Державне управління якраз і полягає у тому, щоби надавати суспільству і батькам якомога ширшу інформацію про те, яким чином здійснювати ту чи іншу форму організації навчання. Ми розуміємо, що за межею бідності багато людей. Але таке навчання батьки фінансують. Ми не говоримо зараз у відсоткових відношеннях частку цього фінансування. Якщо у нас є ОТГ чи будуть формуватися, то вони мають виходи на гранти, це є ще одне джерело фінансування. А ще одне — це можливість безпосередньо з бюджету ОТГ. Четверте — спонсорські, меценатські внески. Але тут питання не лише де взяти кошти, а й щоби усе було законно. У нас же є субвенції на конкретну дитину. Якщо ця дитина переходить на домашнє навчання то, наприклад, держава мала би на таку дитину передати кошти. От те, що ми називаємо «гроші ходять за педагогом». Я у 2009 році був у Литві на стажуванні. Нам показували школу, яка фінансувалася з трьох-п’яти кошиків. Таким чином директор, як менеджер, бачила, який кошик вичерпується і шукала вихід, подавалась на гранти тощо. Питання в тому, наскільки вдасться організувати менеджерську роботу.

Михайло Глуховський, «Главком»