З докторів – у диктатори. Хто і навіщо давав Лукашенку почесне звання доктора Університету Шевченка

На початку червня вчена рада Київського національного університету імені Шевченка позбавила Олександра Лукашенка звання почесного доктора. За це рішення члени ради голосували у таємному режимі. А напередодні внесли зміни у порядок надання цього звання, оскільки досі відповідного механізму не існувало. Позбавлення Лукашенка звання зініціював ректор КНУ Володимир Бугров.

«Друзі й колеги! – написав Бугров на своїй ФБ-сторінці. – Усі ви, напевно, як і я, глибоко вражені й стурбовані подіями, які відбуваються в Білорусі впродовж останніх місяців. Зокрема, нещодавнім розбійним нападом на літак, який в Європі вже охрестили «актом піратства з боку білоруської влади» на чолі із самопроголошеним президентом Білорусі Олександром Лукашенком. Вважаю, що Олександр Лукашенко не є гідним звання почесного доктора КНУ імені Тараса Шевченка, а його протизаконні дії суперечать цінностям нашого університету».

Події, про які згадує Бугров, є широко відомими. Мова про затримання білоруського опозиціонера Романа Протасевича і примусове приземлення літака компанії Ryanair, яким Протасевич летів з Афін до Вільнюса. Повітряне піратство Лукашенка у Мінську вартувало йому звання почесного доктора у Києві. Можливо, це найменша з проблем білоруського диктатора, але ми говоримо саме про неї.

Мінус один

Із вилученням імені Лукашенка зі списку почесних докторів КНУ їхнє «красиве» число зменшилось на одну одиницю. Тепер докторів – 98. Повний перелік достойників можна побачити на сайті університету. Там – «і живі, і мертві», як сказав би класик, чиє ім’я носить ВНЗ. Серед найбільш знаних – Індіра Ганді, Тур Хейєрдал, Жак Ів Кусто, Гельмут Коль, Вацлав Гавел, Леонід Кучма, Іслам Карімов, Міхеіл Саакашвілі, Ільхам Алієв, Леонід Кравчук, Нурсултан Назарбаєв, Реджеп Таїп Ердоган, Жозе Мануель Баррозу, Пан Гі Мун та інші.

Місця нагороджених у вище наведеному списку відповідають хронологічному порядку надання їм почесного звання. Наприклад, Індіра Ганді стала почесним доктором у 1982 році, а Тур Хейєрдал – вже за Незалежності, у 1993-му. Але першим почесним доктором був німець Георг Мюллер, професор Лейпцизького університету (1967), а останнім – французький біолог Ремі Шовен (2015). Є в списку і п’ятеро росіян: академіки Олександр Ішлінський та Юрій Золотов (обидва – 1994), ректор Московського університету імені Ломоносова Віктор Садовничий (2000), академік Сергій Нікольський (2005) та академік Жорес Алфьоров (2012).

Росіян наразі ніхто не чіпає – процедура позбавлення звання була щойно «обкатана» на Лукашенкові. До речі, ректору Бугрову читачі його ФБ-сторінки пишуть в коментарях про те, що тактику відступу (тобто позбавлення почесних звань) слід було продумати заздалегідь. Хоча подібні претензії не за адресою – традиція закладалася ще при Брежнєві. Бугров же призначений ректор КНУ 30 квітня 2021 року.

«Звання почесного доктора існує не тільки в Україні, а в багатьох університетах світу. Це елемент дипломатії. Лукашенко не вчився в Україні, але нинішній посол Білорусі здобував освіту в Києві. Статус доктора – це демонстрація рівня відносин від двома державами, які не вимірюються суто економічними показниками. Від київського університету Шевченка було роздано достатньо звань, іще за радянських часів, коли в Україну приїздили якісь іноземні лідери. Тобто не нами це придумано і не за нашого покоління зникне», – коментує для «Главкому» політолог Євген Магда, котрий також є кандидатом політичних наук і доцентом НТУУ КПІ імені Ігоря Сікорського.

Магда, втім, теж вважає, що механізм позбавлення почесних звань має бути присутнім у статуті навчального закладу. Тим паче, що «звання отримують люди, котрі не мають навіть опосередкованого стосунку до України, як-от, наприклад, ректор Московського університету Віктор Садовничий. А він, до речі, є одним з обличь «Єдиної Росії». Не пам’ятаю точно, коли Садовничому присвоїли це звання, але очевидно, що це був своєрідний «бартер»: натомість хтось із керівництва КНУ отримав звання honoris causa у Московському університеті», – каже Магда.

Дякуємо Середньовіччю

Honoris causa, тобто «заради пошани», «честі заради» (якщо перекладати з латини) – це термін, який означає присудження наукового ступеню без захисту дисертації та інших формальностей. Почесне звання надають номінанту, якщо він заслуговує на нього без додаткових доказів своїх наукових чеснот. Принаймні, саме таким був задум. Але з першого ж разу, коли почесне звання було присуджено honoris causa, у справу активно вмішалась політика.

А сталося це ще за часів війни Червоної та Білої троянди. Першим номінантом (чи, принаймні, першою особою, щодо якої є задокументоване свідоцтво) став Лайонел Вудвіл, дядько королеви Єлизавети Йоркської, котра була дружиною короля Генріха VII та матір’ю Генріха VIII. Війна ця завершилася, як відомо, умовною перемогою Червоної троянди та затвердженням на англійському престолі гілки дому Ланкастерів – династії Тюдорів. Проте оскільки йоркська принцеса таки зійшла на трон, її родичу Вудвілу теж дещо перепало: і почесне звання honoris causa в Оксфордському університеті, і – пізніше – посада єпископа Солсбері.

«Традиція сягає часів Середньовіччя, – коментує Олесь Доній, депутат попередніх скликань, колишній студент університету імені Шевченка, очільник «Студентської революції на граніті». – Це прийом, яким університети привертали до себе увагу. Не до діячів, чиї імена для цього використовуються, а саме до самих себе. Не забуваймо, що університети – це самоокупна одиниця, тобто структури, які зацікавлені у пошуках фінансування і у тому, щоб бути обласканими владою».

«Тобто коли ми говоримо про те, як виникла традиція honoris causa, ми говоримо про стратегію пошуку фінансів. А для цього університетам потрібен був імідж. Він може напрацьовуватися як рівнем знань, які університети забезпечують, та контингентом науковців, котрі там працюють, так і деякими іншими заходами – культурними, науковими, спортивними. До цього ж ряду віднесемо і почесних докторів. Це не буквальна торгівля званнями, а лише входження у додаткові відносини з фінансовими та політичними колами. Цим користуються університети в усьому світі – зі скандалами, критикою і все одно незмінною практикою таких звань», – додає Доній.

Розбираючи випадок із Лукашенком, співрозмовник «Главкому» зауважує наступне: «Лукашенко – це також взаємостосунки між адміністрацією університету та українською владою. Не білоруською, а саме українською, яка на момент візиту Лукашенка була зацікавлена у додаткових урочистостях. Влада знайшла виш, достатньо лояльний до можливості надання honoris causa, і так Лукашенко став доктором. Це не означає, що університету за це заплатили, але такий крок призвів у подальшому до отримання тих чи інших фінансових та політичних преференцій».

Доній підкреслює ще раз: подібна практика широко застосовується у всьому світі. Зокрема, її беруть на озброєння азійські університети, які знаходяться у стадії росту і намагаються привернути до себе увагу. Не є винятком і «стара» Європа, та ж Британія, приміром. В об’єднаному королівстві є давня традиція нагороджувати почесними званнями всіх прем’єр-міністрів («лише тому, що вони прем’єр-міністри», – зауважує Доній), яка, втім, «зламалася» на Маргарет Тетчер.

Тетчер «обійшли» почесним званням, бо саме її уряд урізав фінансування вищої освіти. Другий значний скандал у світі пов'язаний із Джоржем Бушем-молодшим, який отримав почесний ступінь в Єльському університеті. Після цього багато студентів і викладачів вирішили бойкотувати 300-річчя університету. Буває і таке, резюмує Доній, але традиція лишається невмирущою. І це аж ніяк не вигадка радянської епохи, попри її пристрасть до пафосних винагород та відзначень.

«Це хороша традиція»

Свій власний список достойників має – в доповнення до КНУ – і Києво-Могилянська академія. «У нас є почесні доктори та почесні професори, така от трохи відмінна традиція, – розповідає «Главкому» Сергій Квіт, другий президент НаУКМА та міністр освіти в уряді Арсенія Яценюка. – В Києво-Могилянській академії навчальний рік починається із лекції чергового почесного професора. І у 1992 році, а це був перший рік, коли академія була відроджена і відкрила двері студентам, інавгураційна лекція прозвучала з вуст Юрія Шевельова і торкалася вона походження української мови».

Виступи почесних професорів академія згодом випускає окремими виданнями. І серед тих, хто виступив у подібній ролі та прочитав свою лекцію, окрім вже згаданого Шевельова, також є Ліна Костенко, Микола Жулинський, Дмитро Павличко, Іван Дзюба, Адам Міхнік, Валерій Шевчук, Богдан Гаврилишин, Рефат Чубаров, Ярослав Грицак, Мирослав Попович та інші вітчизняні та закордонні діячі. Є також і перелік почесних докторів, з ким можна ознайомитися на сайті вишу.

Залучати всіх цих осіб до аналів НаУКМА – це «хороша традиція, бо вона вказує на вагу університету, на його традиції, цінності», – коментує Квіт. Втім, був і у Києво-Могилянської академії свій власний «Лукашенко». Його роль відіграв перший президент України Леонід Кравчук. У листопаді 2004 року Кравчук був позбавлений звання почесного доктора – за «негромадянську позицію під час Помаранчевої революції». Тодішні дії Кравчука «були несумісні з нашими цінностями», – пояснює Квіт.

Він же додає, що у виші, котрим він керував упродовж тривалого часу, до роздачі звань підходили дуже відповідально. «До процесу відзначення треба ставитися серйозно. Не можна просто будь-кого обирати почесним професором або доктором. У мене був один випадок, ще коли я працював президентом академії – мені намагалися нав’язати одного міжнародного діяча, але я відмовився навіть розглядати його кандидатуру, бо це було несерйозно. Такі речі у нас розглядають на вченій раді, і потрібно ґрунтовно довести, що людина справді гідна: або вона знана в науці, або відіграла особливу роль в історії НаУКМА, або є шанованим громадським діячем», – зауважує Сергій Квіт.

Але, зрештою, «якщо виш хоче надати комусь звання почесного доктора – хай надає, але згодом несе відповідальність за свої рішення», – це вже слова Євгена Магди, який наголошує: і відзначення когось почесним званням, і відкликання цього звання є тим лакмусом, який допомагає визначити рівень незалежності ВНЗ.

А Олесь Доній вважає, що те, що вже було зроблено, не можна «відіграти» назад звичайним адміністративним рішенням. Присутність Олександра Лукашенка серед почесних докторів КНУ він порівнює із фотографією Гітлера на обкладинці журналу Time. Нацистський лідер був визнаний людиною року у 1938-му, за що журнал продовжує вибачатися і по цей час, але це не скасовує той факт, що Гітлер там був. Аналогічно і з Лукашенком, вважає Доній: запізніле прозріння не коригує минуле.

Втім, якою ганебною не була б присутність Лукашенка у списку почесних докторів столичного університету, це далеко не найбільше проблема української вищої освіти. В цьому питанні солідарні і Доній, і Магда.

Так, Євген Магда вважає, що в Україні в принципі забагато вищих навчальних закладів, та ще й з особливим статусом. «Зараз у нас існують 145 університетів (згідно із Держстатом, вишів усіх ґатунків налічується 282 – Авт.), але це, даруйте, надто багато. Так сталося відразу після розпаду Союзу, і я розумію, чому це так. Але багато «національних університетів» бути не може, максимально їх – лише декілька, але не десятки, бо це вже профанація такого поняття», – говорить він.

Доній же відзначає, що в Україні «некритичне ставлення до надання реальних наукових ступенів». «У нас – значно більше кандидатів та докторів наук, аніж у більшості європейських країн». Дивного в цьому небагато, каже Доній, бо некритичне ставлення поширюється і на інші сфери. Згадаймо хоча б, додає він, про так званий «орден святого Станіслава».

Ця історія зі створенням «такої собі псевдомасонської структури», говорить експерт, «була абсолютною авантюрою, до якої, тим не менш, приєдналися і Кравчук, і Кучма, і Піскун, і вся тодішня українська верхівка. І цей факт української історії значно більш ганебний, аніж надання університетами тих чи інших почесних звань, бо університети принаймні мають статус, а тут була цілковито вигадана інституція».

А загалом, якщо повернутися до історії з Лукашенком, то вона не завдає українській науці та освіти жодних іміджевих втрат, переконаний Олесь Доній. «Черги в університети – за так званими «корочками» – продовжують стояти, і це не залежить ані від знань, які дає ВНЗ, ані від рівня викладання у ньому, ані від того, хто там стає докторами».

Навпаки, як на це не прикро, але випадки відзначення людей негідних лише поглиблюють переконання соціуму в тому, що за гроші або зв’язки можна отримати все, що тобі потрібно, говорить він наостанок. І таке переконання поки що нічим не зруйноване.

Наталія Лебідь, для «Главкома»