Cкорочення листонош. Друковані ЗМІ б'ють на сполох

«Знов передплатила, бо без газети не можу», – каже 86-річна Валентина Кирияк із села Довжик, що в прикордонній Золочівській громаді на Харківщині. Після «реформи» «Укрпошти» в неї почалися проблеми. Листоношу, яка приносила кожний номер Валентині Леонідівні прямо в хату, «скоротили». Й жодного номера з передплачених у другому півріччі жінка не отримала…

Тому головний редактор газет «Зоря» і «Вісник Богодухівщини» Василь Мірошник завіз їй примірники сам. На «Укрпошту» редактор уже давно не покладається, тож щоп’ятниці сідає у власне авто і їде до Харківської друкарні. Забирає там тираж (зараз редакція видає здвоєну газету під обома своїми логотипами) і розвозить по населених пунктах Золочівської і Богодухівської громад, у тому числі прикордонних.

– Сьогодні сталося невеличке диво, – розповідає Василь Савич у розмові з журналістом інформаційної служби НСЖУ. – В друкарні затримали видачу на чотири години. Й саме в цей час росіяни обстріляли дорогу, по якій я тоді мав їхати. Так мені пощастило не потрапити під обстріл. Скажете, не диво?

У Національній спілці журналістів України одним із пріоритетів своєї діяльності вважають підтримку медіа на прифронтових і деокупованих територіях.

– Ми в НСЖУ захоплюємося мужніми журналістами з фронтових місцевих газет, які ризикують життям і продовжують готувати матеріали та продовжують поширювати газети серед земляків на територіях, де йдуть бойові дії чи є ризик обстрілів, – каже голова НСЖУ Сергій Томіленко. – Ми, як і вся країна, захоплюємося мужністю й поштових працівників, котрі торік у розпал обстрілів продовжували працювати! І ми обурені, що нині цих мужніх листонош викидають на вулицю. І як наслідок – критична ситуація з поштовою доставкою прес по всій країні».

Після звільнення листонош кожне видання розв’язує проблеми доправлення своїх видань читачам по-різному. Василь Мірошник має в селах добровільних помічників, які розносять газету по дворах, куди не доїжджають пересувні поштові відділення. Як розповіла одна з таких помічниць Тамара Говор із прикордонного села Івашки, справа це не проста: треба врахувати звички росіян щодо часу обстрілів, постійно змінювати маршрут, знати, хто може передати газету, якщо самій довезти вчасно не вдасться. Розвозить газети на скутері й каже, що «сподівається тільки на Бога, щоб усе було благополучно».

Вимагати такої самопожертви від працівників пересувних відділень «Укрпошти» було б не доречно, каже редактор. Але тим більшу повагу має викликати праця листонош, які розносили пенсії, газети, інші поштові доправлення буквально під обстрілами. Нині в зв’язку з переходом на пересувні відділення багатьох із них «скорочено».

– Їм ордени треба давати й пам’ятники ставити за життя, а їх скорочують! – із обуренням каже журналіст. – Хтось із них відпрацював на пошті все життя, хтось – п’ять чи десять років. Дехто безкоштовно допомагає пошті вже після скорочення, бо добре знає свої села, а працівники пересувних відділень – ні. Такі люди беруть посилки та пенсії й розносять своїм односельцям, як це робили колись…

Тамара Гасилова із села Писарівка все життя працювала на пошті. Має трійко дітей, чоловік (до війни – тракторист) – сьогодні на фронті. Збирали його в армію всім селом. Сьогодні Тамару Олексіївну «скоротили». Втім, запропонували роботу в Харкові на зарплату в 7 тисяч гривень. Це – значно більше, ніж у неї було, але значно менше, ніж потрібно, щоб винаймати квартиру в місті й ще ростити трьох дітей. З початку липня Тамара Олексіївна – вже безробітна, але, як і раніше, розносить пенсії тим, хто не може прийти в центр села й отримати свої гроші… Жінка переконана, що листонош колишніх не буває й не може покинути літніх односельців сам на сам із їхніми проблемами.

Слова «покинути людей не можемо» ми неодноразово чули від листонош Золочівської і Богодухівської громад на Харківщині.

Села Відродженівське і Лютівка розташовані біля самого кордону. Там стріляють постійно. Але місцеві поштарки Віра Коценко і Тамара Чумак, виконуючи свою роботу, ставилися до обстрілів по-філософському.

– Я була начальником відділення, а Тамара – листоношею, – розповідає НСЖУ Віра Платонівна. – Працювали на 0,3 ставки. Ходили двічі на тиждень, удвох, бо вдвох, наче, спокійніше. Бувало, потрапляли під обстріл… Летить, свистить. А ми йдемо – дві жінки. Страшно. Навіть як не по нас летить, то – через нас. Ми падали на землю під парканами, щоб вберегтися. Але людей не покинули. Носили пенсії… Тепер нас звільнили, «скоротили», сидимо вдома. Що ж тепер про нас писати? Та ми й не ображаємося, бо біда прийшла в країну. Отримуємо гуманітарну допомогу і вдячні. Шкода лише дітей і внуків, які через війну залишилися без роботи.

Віра Платонівна сьогодні опинилася «по інший бік барикад» – раніше пенсію розносила, а тепер – отримує. Планує відмовитися від послуг пошти й отримати банківську карту.

– Банкомату в нас немає, бо в селі живе 45 осіб, майже всі пенсіонери. Треба їхати в район. Але, може, колись невістка зніме, може, хтось привезе, – каже Віра Платонівна.

Листоноша Марина Протченко розвозила людям пенсії в парі з чоловіком. Сідали на власний автомобіль – і їхали про адресах літніх людей.

– Сіл доволі багато, і скрізь треба пенсії привезти, – розповідає пані Марина. – Івашки, Одноробівка, Тимофіївка… Туди часто прилітало. Прилітало й по нашій Олександрівці, вибило нам у помешканні вікна. Вставляти їх нема за що, тож ми зараз мусимо винаймати чуже житло… Розвозили з чоловіком тільки пенсії, бо газети приходили з запізненням у кілька місяців, і редактор вирішив їх розвозити сам. Сьогодні, після «скорочення», сидимо з чоловіком без роботи, виживаємо за рахунок городу…

Наші співрозмовники – єдині в думці, що робота поштарів у селах ніколи не була просто зароблянням коштів. Кожен усвідомлював, що виконує важливу суспільну місію.

– Я сиділа у відділенні допізна, й люди могли в будь-який час отримати і посилку, і пенсію… – згадує минулі часи Людмила Ільющенко із села Балабанівки. – А зараз відділення в селі – тільки два дні на тиждень по дві години. Як, скажімо, отримати посилку тому, хто працює? Мені й зараз кажуть: як підете до пересувного відділення по пенсію чи по газети, то заберіть і мою посилку. І я забираю й заношу, як раніше. Цим допомагаю працівницям відділення. Вони – молодці, але ще не в курсі справи – хто, де і як. Тож допомагаю, підказую. І продукти, буває, заношу людям, як раніше.

На запитання, що з приводу поштової реформи кажуть жителі села, Людмила Яківна відповідає просто: «А де їм діватися? Не будуть же вони в Богодухів їздити по пенсію, якщо маршрутка ходить раз на тиждень, і до траси йти три кілометри?»

Втім, «скорочені» поштарі намагаються бути оптимістами. Багато хто – вже на пенсії й має за що жити. Інші радіють, що, принаймні, фронт відійшов від них трохи далі, й обстріли стали менш регулярними. Треті сподіваються, що працівники пересувних відділень набудуть досвіду й запрацюють краще. По поки що часто-густо поштові доправлення, особливо рахунки на оплату комунальних послуг, просто залишаються лежати стосом десь у сільраді, старостаті чи навіть у сільському магазині. Як наслідок, комунальні послуги вчасно не оплачуються, люди набувають боргів і втрачають право на субсидії…

– Був і такий випадок, що всі рахунки поштарі вкинули у скриньку одній бабусі, бо не схотіли розносити. А бабуся сама ходить з двома ціпками, – каже колишній працівник пошти з Дмитрівки Юрій Вініченко. – Вона зателефонувала на пошту, плаче: «Що мені робити?» Правда, потім прийшли, вибачилися, сказали, що такого більше не буде.

Ще одна проблема – це розходження в днях виходу газет і їх рознесення. Приміром, в село поштарі приїжджають у четвер, а газета вийшла минулої п’ятниці.

– Яке ж це читання вже? – обурюється Юрій Якович. – Хоч і оголошення про продаж візьми: поки його прочитаєш, то вже все продали. Правда, Дмитрівці пощастило: нам привозять пошту в суботу.

Юрій Вініченко дивується поштовій «реформі» й із суто економічного погляду: він отримував щомісяця 3800 грн, багато хто ще менше. Нині ж поштарі отримують мінімальну зарплату, водій – трохи більше, машину треба заправити…

– А я їздив великом – і все нормально! План виконував! – згадує колишній поштар. – Все в мене виходило вчасно, хіба що, бувало, хворів. Трудився, старався. І раптом – «Шукайте роботу». Правда, пропонували їхати працювати в Київ. Але не той уже вік… Тож сиджу на пенсії. Люди до мене попривикали. Кажуть: «Чого не заходиш? Чисто щоб побалакати?» Для людей це важливо, щоб було з ким побалакати, було, кому пожалітися…

У цей час керівництво «Укрпошти» й далі стверджує, що з поштовою доставкою в Україні все добре й, більше того, пишається своїми новаціями.

«Коли ми кажемо, що Укрпошта завжди поруч з Вами, це означає, що ми поруч. І коли, під обстрілами, доставляємо посилки та пенсії на Донеччині, Луганщині, Харківщині, Сумщині чи Запоріжжі, і коли човнами – на Херсонщині, а тепер ще й за кордоном, – написав у фейсбуці керівник «Укрпошти» Ігор Смілянський. – Посилки у Польщу ми Вам доставляємо з перших днів війни. А тепер, завдяки рішенню Уряду, ПФУ та НБУ, можемо доставляти ще й Ваші пенсії, якщо Ви тимчасово перебуваєте за кордоном. Починаємо з Польщі, але будуть і інші країни».

Поки керівництво «Укрпошти» пишається чужими заслугами й обіцяє підтримку закордонним пенсіонерам, у селах Харківщини дивуються, як можна було державне підприємство, яке виконувало важливі соціальні функції, зробити просто бізнесом, який працює за звичайним принципом «вигідно – не вигідно»?

– На пошті зарплати завше були малі, – каже золочівський редактор Василь Мірошник. – Але випадкових людей там не було, випадкові люди там не затримувалися. Залишалися обрані, які робили класно не лише свою роботу, а й ту, яку мають робити соціальні працівники й навіть медики. Листоноші знали не тільки всіх людей, а й їхніх дітей, їхні хвороби, знали, що вони їдять і п’ють, про що вони розмовляють. Це були ходячі психотерапевти, філософи… Хто міг викликати медків до людини, яка раптово захворіла? Листоноша. Хто перший повідомляв про смерть одинокої людини? Листоноша. Це був унікальний клас неймовірних людей. І цей клас зараз знищують. Те, в що перетворюють пошту зараз – це вже не пошта.