Хвилина мовчання: згадаймо 15-річного Максима Шелупця, якого розстріляли окупанти

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Максима Шелупця.

Максим народився і жив у Чернігові з мамою Мариною і старшим на вісім років братом Сашею. Коли мама розлучилася з батьком і вийшла заміж за іспанця, уся родина переїхала на його батьківщину. Максим ходив тоді до 3-го класу. За пару років опанував іспанську мову краще, ніж її знали деякі місцеві.

Несподівано через п’ять років спільного життя в Іспанії у вітчима стався інфаркт, і жінка з дітьми повернулася до Чернігова. Після іспанської школи Максиму було нелегко. «Він лагідний, спокійний хлопчик, який ненавидів конфлікти й звик, що його обнімали, запитували: «Як справи, котику?». А тут такого не було», – розповіла 45-річна Марина Шелупець.

Хлопчик дуже любив маму, а вона його. Щовечора жінка поверталася з роботи: «Мася, я вдома», він виходив з котом Мортом, якого вона подарувала йому на день народження, і зустрічав. Коли жінка сварилася зі старшим сином, завжди був на її боці. А коли мама сумувала через вчинки меншого, дуже страждав і повторював, що йому соромно і він шкодує. Вони ніколи не сварилися.

«Макс був дивовижною дитиною, він не просив нічого для себе. Мав два потрощених старих телефони. По одному розмовляв, по іншому читав. А коли я минулого року подарувала йому новий, запитав: «Навіщо?», – пригадала мама підлітка.

За пів року до повномасштабного вторгнення жінка відчувала, що з сином щось має статися. І постійно намагалася зробити для нього щось хороше, щоб кожен день був у задоволення. Вони виходили гуляти й Марина звертала увагу Максима: «Дивися навкруги, яке чудове небо, слухай, як співають пташки. Вчися любити все гарне, бо життя таке коротке». Він ще не дуже розумів, що саме вона вкладає у ці слова. Але як людина, яка цікавилася політикою, новинами, винаходами, мав глобальну мрію: щоб у світі не було війн. «Навіщо? Якщо завжди можна домовитися».

За кілька днів перед 24 лютого Марина пішла до туристичної агенції купити тур на Кубу. Син мріяв про Балі, але жінка не «потягла» б цю поїздку. А Куба з іншою культурою, кухнею, людьми мала б йому сподобатися. Але з’ясувалося, що термін дії закордонного паспорта Макса закінчився. Вирішили робити новий і вже в березні, під час весняних канікул, здійснити поїздку. А поки що подруга Марини запропонувала їй удвох поїхати до Єгипту, якраз трапився дешевий тур. Вона вилетіла 20 лютого, повернутися мала 27-го.

Попередження про вторгнення Росії Марина чула, але, як і її знайомі, не вірила, що війна буде масштабною. Можливо, загострення на Донбасі, не більше. Навіть Максим, який дивиться військових блогерів, запевняв маму: «Путін перший постраждає, якщо почне війну. Економіка Росії впаде. Війни не буде, бо це точно дурня».

24 лютого Марина прокинулася в Єгипті о 7-й ранку, від Саші прийшло повідомлення: «Почалася війна». Жінка почала дзвонити дітям, щоб вони відразу тікали з міста – будь-куди. Гроші були. Незадовго до подій вона продала свою велику квартиру в Чернігові, собі й Максу купила меншу, а решту віддала на квартиру Саші. Але батько хлопців Юрій, який мав уже іншу родину і теж жив у Чернігові, позвав їх до підвалу свого будинку. Мовляв, війна довго не триватиме. Все закінчиться, може, за тиждень. Звідти Макс написав мамі спочатку, що йому не страшно, потім – що набридло спати у ванній, а за кілька днів – що він «втомився ховатися у погребі, втомився від холоду».

Повернутися в Україну Марина не могла: скасували всі рейси до Європи й два тижні вона з іншими земляками сиділа, як на голках, неспроможна на щось впливати. Лише дзвонила і писала рідним. Тільки 9 березня їм дали дозвіл на переліт до Польщі. Марина вже домовилася з іспанською подругою, що та дасть ключі від свого будинку в Луцьку, і там вона зустрінеться з синами. Вони теж мали виїхати 9 березня. Раніше не могли, бо пальне в Україні стало дефіцитом.

Востаннє мати з молодшим сином поговорила увечері напередодні виїзду. «Ну що таке страшне може статися, мамо? Найгірше – мене вб’ють, але я цього не боюся». – «Добре, що ти не боїшся, а як я?» – «От це мій головний страх, якщо зі мною щось станеться, тобі буде дуже боляче». Жінка наголосила Максиму, щоб згадував свою іспанську, бо з Луцька вони поїдуть до друзів в Іспанію.

Уранці Сашина дівчина Діана зняла відео, як вони стоять у черзі на виїзді з Чернігова. Максим сидів ззаду в машині й читав щось у телефоні. Після обіду Марина, якій на душі було неспокійно, бо розуміла, що діти ще не почали рухатися, вирішує передзвонити й просити їх повернутися додому. Але слухавки вже ніхто не брав. Ні Саша, ні Максим, ні Діана, ні її мама Ірина – ніхто, хто виїхав разом в одній машині. Жінка вирішує, що вони вже в дорозі, й там між селами просто немає зв’язку. Вона сіла в літак і подивитися повідомлення в телефоні могла вже лише в аеропорту в Польщі. Там на неї чекало повідомлення від колишнього чоловіка Юрія: «Максима та Ірину вбили, Діана без пальців на нозі, у госпіталі, Саша живий, з ним все гаразд». Вона подзвонила старшому сину, але розмову пам’ятає розмито, в загальних рисах, лише те, що машину розстріляли з танка росіяни.

15-річний школяр Максим Шелупець загинув 9 березня на околицях села Количівка, що в Чернігівській області. Хлопець разом із родиною хотів виїхати на західну Україну, де мав зустрітись із мамою, яка поверталася з-за кордону.

Коли родина повернула на дорогу до сусіднього села, побачили танк. Почалася стрілянина. Максим отримав смертельне поранення. Загинула також мама дівчини його старшого брата Олександра.

«За кермом був мій син Саша. Він почав кричати, щоб усі вискакували з машини. Саша, Діана і її мама вискочили. Максим залишився на сидінні. Саша за ним кинувся, хотів за капюшон витягти, але виявилося, що дитина вже не дихає. Було кульове поранення в груди, наскільки вони це могли зрозуміти», – розповіла Марина Клокова, мама Максима.

Мама Діани отримала кульове поранення в живіт, коли намагалася відповзти від автомобіля. Саші та Діані вдалося сховалися в лісосмузі.

Дівчину два тижні лікували в Чернігові. З Мариною Саша та Діана зустрілися наприкінці березня. Поки продовжувалося лікування і реабілітація Діани, жили у Луцьку. Крім поранення, дівчина переживала величезний стрес після загибелі матері. Саша теж був на нервах. З мамою він був щодня, до початку травня, шукали тіло Максима.

Хтось із друзів поїхав на місце трагедії, де знайшов їхню спалену машину, але тіла біля неї було. Виявилося, 9 березня з Чернігова евакуювалося кілька автівок, більшість із них на тому відрізку дороги розстріляли росіяни. А потім гналися на танках за живими, щоб подавити. Вижили Саша з Діаною і ще одна мати з донькою.

Телефон загиблої мами Діани, Ірини Ємельянової, який вона залишила в салоні, коли тікала від пострілів, через кілька місяців засвітився в одній із соцмереж. Отже, машини пограбували, а потім разом із тілами спалили. Тринадцять загиблих підібрали волонтери 31 березня біля їхніх автівок і відвезли до моргу Чернігова.

«Ми ховали його в закритій труні. Я на рештки так і не дивилася. Лише на фото їх бачила. І ці фото страшні. Хочу запам’ятати сина, яким його бачила за життя, – поділилася мати підлітка. – З одного боку наче й легше, що тіло знайшли й поховали, бо вже думки були всякі: що росіяни спалили у своєму крематорії, що хтось зарив десь у полі.

З іншого боку, я не можу ходити на кладовище. В церкву – так. На цвинтар – ні, бо в моїй голові в не вкладається, що він – там. Я не вірю, не прийняла ще. Здається, що він зайде до мене перед сном і побажає «добраніч», як робив це щовечора і поцілує».

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.