Хвилина мовчання: згадаймо 19-річного пластуна та бойового медика Максима Вороб’єнка

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Максима Вороб’єнка.

Максим Вороб’єнко на війні був тим, хто не давав нашим бійцям піти зарано. Кмітливий, усміхнений та дорослий не за роками він переймався кількістю аптечок на позиціях, і замовляв їх наперед. Здається, з того іншого мирного життя. Увесь час служби, а це півтора року, Максим провів на Донеччині. Батьки згадують: «Пішов юним парубком, а додому вертався все більш незнайомим»…

У київському «Пласті» хлопець пройшов медичні курси. Після них вирішив рятувати життя, бо відчував, що цими знаннями буде корисний там, де кров ллється безупинно та щодня.

Упродовж служби військовий медик Вороб’єнко врятував не одного свого побратима. Проте самому Максимові доля відвела несправедливо мало. Історію киянина розповіло видання «Вечірній Київ».

Максим народився 2002 року у столиці. Зростав спокійним, але по-доброму впертим хлопцем. У хлопця був старший брат Антон. Ще у школі паралельно із навчанням батьки записали молодшого до «Пласту».

«Сину там подобалось: безліч пластових таборів, походів та спартакіад. А роками пізніше він сам вже організовував схожі дозвілля для пластунів поменше», – розповів його тато.

Пластунське життя значно вплинуло на формування Максима. Воно загартувало, навчило приймати свідомі, виважені рішення та бути повновартісним громадянином.

Після 9 класу Максим вступив до коледжу харчових технологій у рідному Києві. Зі слів батька, хлопець любив готувати. Не раз пригощав рідних смачненьким. Пізніше про його кулінарні таланти батькам нагадуватимуть лише надіслані зі сходу фото, де їхній син готує побратимам.

Проте більше, аніж готувати Максим захоплювався медициною. Хоча доречніше тут буде сказати: палко нею горів.

Все почалося із курсів по домедичній допомозі у «Пласті»: масаж серця, зупинка кровотечі та транспортування постраждалого. Швидко від теорії він перейшов до практики. Аптечку з рюкзака хлопець не виймав. У «Пласті» вчили: вона має бути завжди при собі, оскільки ніколи не знаєш, де знадобиться твоя допомога. Так трапилось під час навчання в коледжі.

«Один з учнів зірвав петарду в руках. Було складне поранення. Тоді Макс почув крики болю та про допомогу. Не розгубився, обробив рану, зупинив кровотечу й разом із постраждалим дочекався приїзду медиків», – поділився друг загиблого.

Пізніше Максиму запропонували самому навчати юних пластунів життєво важливим навичкам. У ті ж часи юнак усвідомив, що медичними знаннями може бути корисним. Тому одразу після закінчення коледжу хлопець заявив: йде на війну.

У студентські роки він із друзями заснував громадську ініціативу «Тінь ворона», направлену на викорінення всього російського в Україні. Зокрема, учасники долучалися до акцій на підтримку закону про україномовні квоти, на протидію рашизму, пікетування російського посольства тощо.

Тоді ж учасники починають займатися просвітництвом, волонтерством, поглиблено вивчати військову справу, тренуватися на вишколах та напрацьовувати навички по домедичній підготовці.

«Поступово в нього і його товаришів визріває юнацьке максималістське переконання, що керувати країною мають ті, хто долучився до її захисту. Тоді ж і вони (Максим та його троє друзів -, ред.) вирішили пройти військову службу.

Макс категорично відмовився проходити строкову службу. Вважав цей час даремно втраченим. Натомість згоден був служити три роки за контрактом, щоб мати ґрунтовну військову підготовку. При тому він зовсім не збирався робити військову кар’єру», – сказав батько.

Батьки були приголомшені звісткою про службу 17-річного сина, який тільки-но закінчив коледж. Його мати, Олена Вороб’єнко, важко сприйняла це рішення. Проте, переконати Максима не зміг ніхто. Урешті вона змирилася з вибором сина та взяла на себе левову частку в допомозі в зборах документів, спорядження та одягу.

У 2021 році Вороб’єнко-молодший закічив коледж та підписав контракт зі Збройними Силами. Через нестачу людей, його 18-річним відправили на Схід.

«Він просив долучити його до 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. Його запевнили, що так і буде. Проте вже на полігоні повідомили, що служитиме в 30-й окремій механізованій бригаді», – зауважив батько.

Завдяки друзям-пластунам, фонду «Армія СОС», ГІ «Тінь ворона» юнак організував серйозну волонтерську підтримку свого підрозділу: індивідуальні аптечки бійцям, медикаменти, тепловізори, електронні планшети з бойовою системою управління «Кропива» та квадрокоптери.

Максим був кмітливим військовим. Швидко вчився та відповідально ставився до вказівок чи прохань командира.

«Командир взводу звернув увагу на ініціативність і відповідальність Макса. При недавній зустрічі розказував, що був здивований дізнавшись скільки Максу насправді років, бо вважав що тому близько 25-ти. Макса видала любов до снікерсів…» – зітхнув батько.

Увесь час бригада Вороб’єнка-молодшого обороняла Донеччину. Там Максим був бойовим медиком. Про війну батькам говорив скуто. Беріг. Пізніше, на похоронах сина, побратими дякували Дмитру та Олені за те, що їхня дитина врятувала їм життя.

«Від нього фотографії не допросишся, не те, щоби розповідей про військові будні. Щоранку я відправляв йому повідомлення з одного знаку: «?» Могла пройти година, або й більше, перш ніж він відповідав: «+» або «4.5.0». Тільки після того розпочинався мій день», – згадав Вороб’єнко-старший.

Інколи сину вдавалося подзвонити. Щастю батьків не було меж. Але щоразу фраза «Все нормально» звучала все жорсткіше і жорсткіше… Війна. Взимку на війні підрозділу було нелегко. Сніг повністю засипав окопи, попри те посилились і ворожі обстріли важкими калібрами.

«Під Новий рік Макс прочитав «В сталевих грозах» Ернста Юнга (події 1 Світової) і з захватом переповідав, що це написано буквально про них. Максим цікавився історію. У свою останню відпустку він за порадою товариша навідався в університет Шевченка, щоб взнати про можливість вступу на істфак», – зазначив тато.

Повномасштабний напад окупантів у лютому бойовий медик зустрів на все тих же східних позиціях. Весною 30 ОМБр повинна була йти на ротацію. Але через повномасштабний наступ росіян ротацію скасували. З тих часів боротьба посилилась у сотні раз.

«Дружині інколи розповідав про своє «нормально»: розбомблений бліндаж зі згорілим спорядженням та зі 155 мм снарядом, що не розірвався поруч. Розповідав також про свій одяг, що наскрізь просякнутий чужою кров’ю, і про те, що неможливо його замінити протягом декількох днів», – пригадав батько.

У квітні бойового медика підвищили до молодшого сержанта. Але він все ще продовжував після боїв обробляти рани своїх товаришів та робити медичні замовлення в мами знайомої пластунки.

Разом зі своїм командиром взводу він організував для свого батальйону системну аеророзвідку. Для цього друзі-волонтери киянина передали кілька дронів на фронт.

Користуючись нагодою, Максим пройшов навчання з БПЛА та мав не один десяток вильотів, деякі з них були вкрай небезпечними.

Того ж місяця в бригаді Максима була ротація. Але перед тим, попередньо військових спитали, чим міг би хтось залишитися, щоби допомогти новоприбулій бригаді з облаштуванням. За дивним збігом обставин, нова бригада виявляється 72-ю ім. Чорних Запорожців. Та сама, в яку Максим хотів йти одразу після підписання контракту з ЗСУ.

«Він зрадів і сказав, що це для нього великий шанс. Оскільки переведення з однієї бригади в іншу займає багато часу. А тут командування дає наказ і все вирішується фактично на місці», – сказав батько.

До слова, у 72-гу бригаду Максим переводився як заступник командира взводу.

За два роки служби до рідного Києва боєць приїжджав лише двічі: минулого жовтня – до Дня народження та цього липня – за кілька днів до загибелі. Останній приїзд батько та найкращий друг захисника згадують з особливим трепетом.

«Сумарно ми бачилися всього лише кілька годин. Він мав встигнути зустрітися з одними, потім з іншими. Мав забрати велику кількість «медички», яку готував на передову. Та лікував контузію.

Пам’ятаю, як сиділи втрьох на дворі біля нашого будинку: я, дружина та Максим. Дивлюсь на нього і думаю про себе: відправляли красеня-підлітка, а нині переді мною сидить ніби інша особа з дорослим поглядом, ветеран війни… Як же ти виріс, коли?!» – розповів батько.

У дні відпустки Максим врешті побачився зі своїм найкращим другом. Вони гуляли вулицями Києва, їли піцу та беззупинно говорили так, як в старі добрі часи. А ще – планували майбутнє, в якому не було місця війні.

«Після закінчення війни Макс не планував лишатися в ЗСУ. Навпаки, хотів повернутися до звичного життя. У нас навіть з’явилася ідея відкрити свою кав’ярню «Бліндаж». Вона була б у військовому стилі, і орієнтована для тих, хто хоче бути військовим. Кав’ярня стала б місцем для спілкування новачків з досвідченими бійцями», – поділився товариш.

20 липня відпустка бійця завершилася. Андрій наповнив бак автівки й повіз друга на схід. Вони їхали приблизно 12 годин. Приятель згадує, що у Максима були якісь тривожні передчуття, але ним керував обов’язок, він не міг залишити побратимів.

На четвертий день після відпустки Максим загинув. 24 липня в селі Семигір’я, що поблизу Бахмута. У жовтні хлопцю мало виповнитися 20 років.

Хлопці тримали позиції, проте росіяни гатили з усього, що тільки в них було. Смерть Максима наступила миттєво. Побратими під шаленим обстрілом забрали понівечене тіло того, хто раніше рятував їх самих.

Наступного дня до квартири Вороб’єнків зі звісткою прийшов працівник військкомату. Декілька слів розділили життя батька і мами на «до» і «після».

Ховали Максима в закритій труні. Тепер побачитись із ним можна на Південному кладовищі, на ділянці, де поховані українські військові. «На могилі Максим нас зустрічає в обіймах Уми», – зітхнув батько.

На могильній фотографії Герой в обіймах зі своїм 8-річним собакою Умою, який разом із родиною сумує за наймолодшим. Час від часу собака жалібно виє – настільки сильна туга.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.