Хвилина мовчання: згадаймо багатодітного батька Євгена Головчака родом із Криму

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Євгена Головчака.

Солдат Євген Головчак загинув 8 жовтня 2022 року у районі села Петропавлівська Куп'янського району Харківської області. Після повернення із бойового завдання він, зі ще двома побратимами, підірвався на протитанковій міні. Отримав осколкове поранення в голову несумісне з життям. Бійцю було 36 років.

Євген народився у селі Сизівка в українському Криму. У дитинстві з родиною переїхав на Волинь – у село Криничне. Там закінчив місцеву школу. Після цього хлопець поїхав на заробітки. Мріяв купити мотоцикл і гарно вдягнутися. Відтоді й протягом усього життя важко працював. Найбільше любив роботу з деревом, був вальником лісу, працював на пилорамі. 

Строкову службу Євген Головчак проходив у Криму, був моряком. У цей час він познайомився з майбутньою дружиною. Тоді вона навчалася в 11 класі в селі Кортеліси, що на півночі Волині. 

«Мій двоюрідний брат служив в армії разом із Женею. Коли приїхав у відпустку, то тільки про нього й говорив, а потім дав йому мій номер. Одного дня Женя зателефонував і сказав: «Привіт, я Батя». А я відповіла: «Ну я рада, що ти Батя». Чого він так назвався, досі не знаю», – згадала дружина військового. 

У ті часи перші дві секунди дзвінків були безплатними, так спершу спілкувалися і Євген з Любов'ю. Побачилися лише за дев'ять місяців. Їй було 18 років, йому – 20.

«Я була на практиці в барі. Одного дня туди зайшов Женя. Не попередив, що приїде. Він був у військовій формі, смуглявий. І ця усмішка на всі 32… Я відразу закохалась, – розповіла жінка, усміхаючись. – Коли мене питають, чи вірю в кохання з першого погляду, я завжди кажу: «Звісно, бо в нас так було».

Згодом пара розписалася. Весілля до їхніх планів не входило, оскільки обоє були з незаможних сімей. Обручок теж не купували.

«Євген був імпульсивний. Міг сказати правду людині, але ніколи не дозволяв в його присутності казати щось про когось поза очі. Якщо його щось просили зробити, кидав своє заняття і йшов допомагати. Сам же не вмів просити і все намагався робити самостійно. Завжди був дуже правильний. Сказали – виконує. Він ніколи ні на що не жалівся. Мав багато планів. Поспішав жити», – розповіла вдова Любов Головчак.

Євген Головчак – батько шести дітей. Та попри це пішов воювати відразу, як на третій день повномасштабної війни отримав повістку. Казав рідним, що не може бути осторонь, адже хоче кращого майбутнього для своїх дітей.

Військовий пройшов чимало гарячих точок – Київщину, Миколаїв, Бахмут, Лиман, Херсонщину та Харківщину. У війську його називали Женік або Бармак.

«Женя турбувався про всіх дітей однаково. Він хотів дати їм усе, чого не мав сам. Постійно був на заробітках, із Польщі не вилазив. Так сумував за малими, що довше ніж місяць без них не міг витримати, приїжджав, щоб побачитися», – розповіла вдова.

Вечорами, коли був не на заробітках, Євген Головчак збирав малечу біля себе. Грали в ігри на приставці, розказував дітям історії, вчив грати на гітарі.

«Тато навчив перших акордів і дуже тішився, коли в мене виходило заграти все краще й краще, – поділився один із синів. – У нас із ним були близькі стосунки. Він часто брав мене з собою, коли десь їхав чи ремонтував машини. З ним було цікаво». 

Євген Головчак навчав найстаршого всього, що вмів сам, – їздити на тракторі, машині й скутері.

«Як тато йшов на фронт, то сказав: «Ти залишаєшся за старшого, бо я можу не повернутися. Якщо зі мною щось станеться, навчи малих усього, що я навчив тебе», – сказав тремтячим голосом син.

Навіть у відпустці Євген майже нічого не розповідав про війну. Беріг сім'ю від подробиць, щоб не переживали за нього. 

«Я запитувала, чи не болить його голова, яку застудив ще до війни. Він ніколи ні на що не жалівся. Коли після похорону прийшли його речі з військової частини, у кожній кишені були серцеві й знеболювальні таблетки. Всі пластинки були початі…» – зауважила Любов.

Ще до війни Євген навчив жінку їздити на тракторі, бо в селі без цього ніяк, якщо маєш городи. Якось у неї не заводився трактор, поскаржилася тоді чоловіку, а той сказав: «Вчися жити без мене». Ніби відчував, що його життя скоро обірветься.

«Він був нам хорошим братом, ми всі його дуже любили, у дитинстві няньчили його. Він одружився, залишився жити в селі, турбувався про маму, з якою жив. Був дуже щирим, добрим. Це велика несправедливість, що так сталося…» – сказав брат загиблого. 

Захисник загинув 8 жовтня, за кілька днів до повернення додому. Як батько шістьох дітей, він мав право звільнитися зі служби. Але не встиг – підірвався на міні.  Поховали захисника у селі Криничне на Волині.

Чоловік мав осколкове поранення в голову. Його руки були наскрізь пробиті. Ховали Євгена в закритій труні, бо це була п'ята доба після загибелі. Та й Любов не хотіла, щоб діти запам'ятали батька таким. 

«Я не можу розказати, як пройшли похорони, бо було так боляче, що я нікого не бачила… Я по фотографіях вже дивилась, що прийшло дуже багато людей. Як мені вручали прапора, я не могла його взяти в руки. Така велика ціна нашої свободи. Для мене ці похорони тривають і досі… Вони забрали в мене все. Усі 16 років спільного життя принесли на тій довідці про смерть. Частинку мого серця вирвали й поховали», – розповіла Любов.

У чоловіка залишилися мама, дружина, шестеро дітей, четверо братів з родинами.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.