Хвилина мовчання: згадаймо IT-фахівця Юрія Осадчука

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Юрія Осадчука.

33-річний боєць ТРО Юрій Осадчук, позивний Тай, загинув 15 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання на Луганщині.

Юрій народився у місті Кам’янка-Бузька на Львівщині. Його мама працювала вчителькою математики, а тато – інженером. У Юри завжди було достатньо друзів. Він з дитинства мав добрий характер, не був конфліктним. «Напевно, це єдина людина, з якою я ні разу в житті не сварилася, – розповіла старша сестра Ольга. – Я могла десь психувати, а брат завжди все залагоджував. Любив ділитися. Якось Юра, як усі діти, ходив колядувати. Повертається, наколядував грошей і такий: «Оль, ти сьогодні йдеш на дискотеку. На, я тобі ставлю!».

Навчання у школі давалося Юрі легко: і точні, і гуманітарні науки. Щоб вивчити вірш, йому було достатньо прочитати його перед уроком.

Коли хлопцю було 13, він вступив до фізико-математичного ліцею у Львові, тож батьки вирішили переїхати до обласного центру, до того ж старша донька вже навчалася там в університеті. Спочатку жили учотирьох в невеликій однокімнатній квартирі.

У ліцеї Юрі дуже подобалася історія, він навіть думав продовжувати її вивчати далі. Але після дев’ятого класу 2004 року все-таки вступив до коледжу на спеціальність «Комп’ютерні системи і мережі».

Саме там Юрій познайомився з майбутньою дружиною, вони вчилися у паралельних групах. «У моїй групі я була єдиною дівчиною, а у його групі було три дівчини, – розповідає Ірина Осадчук. – Я бачила його, але ми не були знайомі. На другому курсі мені треба було виконати контрольну з вищої математики. Я підійшла до дівчат з іншої групи й кажу: «Хто вам допомагав з контрольними?» Вони кажуть: «Там Юра є, звернися до нього». Я його зустріла на сходах, зупиняю: «Слухай, ти можеш допомогти мені з контрольною?». І він взяв у мене цей листок і просто на підвіконні буквально за п’ять хвилин розв’язав задачі з інтегралів».

Наступні кілька років Юра та Іра просто віталися. На четвертому курсі дівчина стала працювати у деканаті на чверть ставки, а хлопець прийшов туди на практику. Згодом вони почали зустрічатися.

Згодом Юрій вступив до Львівської політехніки на спеціальність «Комп’ютерна інженерія», одночасно вже працював в IT-компанії. Ірина ж після коледжу зрозуміла, що хоче займатися чимось іншим, і вступила до Академії друкарства. За три роки Юра освідчився – пропозицію організував у формі квесту.

Ще у студентські роки Ірина пробувала видавати літературний журнал. «Я завжди багато сумніваюся в рішеннях. А Юра завжди підбадьорював, казав: «Спробуй, подайся на грант...». Коли ми отримали грант і треба було їздити з презентаціями по Україні, він мене дуже підтримував, хоча грант не все покривав: «Не переживай, якось вирішимо це». Ірина прагнула відкрити своє видавництво. «Це було мрією життя, але вона здавалася такою далекою. І Юра мене підштовхував, але не тиснув: «От спробуй! Нічого страшного не станеться, якщо щось не вийде. Але якщо не спробуєш, то нічого не буде». У 2016 році Ірина стала співзасновницею і головною редакторкою видавництва Pabulum.

Юрій рано почав працювати. У 17 років підробляв на футбольному полі – допомагав вкладати дерен між матчами. Потім поїхав на літо у Київ до однокласника, який навчався у КПІ. Вони прокладали у столиці мережі. Також попросив маму познайомити його з системним адміністратором школи, у якій вона працювала.

Після випуску працював у сфері ІТ, з 2016 року – у компанії N-iX на посаді project manager. 

Чоловік був відомими вболівальником львівського футбольного клубу «Карпати». Активно займався спортом: бігом, плаванням, тайським боксом та мав фіолетовий пояс з джиу-джитсу. Грав на гітарі, фортепіано, акордеоні, віолончелі. Самостійно вивчив іспанську мову, почав опановувати китайську.

Для Юрія було важливо розвиватися не тільки розумово, а й фізично. У восьмому класі школи він почав ходити до клубу тайського боксу, і це стало першим серйозним захопленням. Коли Юра потрапив до кола футбольних фанатів, через заняття тайським боксом йому дали прізвисько Тай. Такий позивний закріпився за ним потім і в ЗСУ.

Колеги та друзі пригадують його як світлу, добру і щиру людину, надійного друга й талановитого фахівця. Одне з умінь Юрія, про яке говорять близькі загиблого, – правильно виставляти особисті кордони. Дружина Ірина пригадала ситуацію, яка трапилася на один з Великоднів. Жінка була сама вдома, і до неї постукався безхатько: «Він пробував мені щось сказати: чи про гроші, чи про їжу. Я злякалася, бо темно в під’їзді, зачинила двері. Тут повертається Юра та питає, хто це був. Коли я розказала, він почав на мене сваритися: «Як ти відчиняєш двері? Це ж невідомо хто!». Але після цього взяв паску, якусь їжу, спустився за цим чоловіком, віддав йому та каже: «Ви, мабуть, голодний? Але не приходьте більше так, не стукайте просто у двері». Тобто він вмів тримати баланс: допомагав іншим, але не робив це собі у мінус».

«Юрій завжди підставляв своє дружнє плече і підтримував у складних ситуаціях, заспокоюючи жартами. Казав, що не варто все так близько брати до серця, хоча сам завжди дуже переживав за роботу та успіх проєкту. А на запитання, як його справи, завше відповідав: «Люкс!» У будь-якій ситуації Юрій завжди лишався собою: веселим, іронічним і вимогливим. Він не боявся ані вжити міцне слівце, ані висловити свою думку, навіть якщо вона комусь не подобалася. Він якимось дивним способом міг поєднувати роботу, тренування з дзюдо, походи до басейну і заняття з гри на віолончелі. Завжди був заклопотаний і часом небагатослівний, але такий щирий і справжній. Багато кого з нас із Юрієм поєднувала не лише робота, а й щира дружба…» – написав про Юрія його колега Ярослав.

Подружжя частіше обирало саме активний відпочинок. Наприклад, поїхати на кілька тижнів в Португалію посерфити. Частим компаньйоном у поїздках була домашня улюблениця – собака Пенні, яку вони спонтанно купили з картонного ящика на ринку незабаром після одруження. Це було здійсненням дитячої мрії Іри, яка завжди хотіла собаку.

«Він відвідав багато країн і щоразу намагався максимально ознайомитися з місцевої культурою, навіть вчити їхню мову, – розповів друг Ігор. – Любив у будні чи вихідні придумувати щось активне: поїхати в зоопарк, піднятися на Говерлу, покататися на санчатах – усі спогади про цікаві місця та події пов’язані з Юрою».

У січні минулого року замовники запропонували Юрію виїхати у Краків, але він відмовився. З перших днів повномасштабного російського вторгнення Юрій пішов добровольцем на війну. Служив у 103-й окремій бригаді територіальної оборони ЗСУ. Обіймав посаду старшого навідника мінометної батареї. За дев’ять місяців захисник блискуче проявив себе на службі та мав стати заступником командира. 

«Юра був дуже сміливим, справжній друг і справжній воїн. Він був дуже працьовитий, бо війна не є такою, як нам її показують на YouTube — ти 90% часу копаєш, а 10% — воюєш. Юра красивий, спортивний і розумний. Коли він щось пообіцяв, то зробить, навіть якщо йому це не вигідно, все одно дотримає слово. Я завжди ставив його в приклад: людина, яка твердо стояла на ногах, мала роботу, прекрасну сім’ю, можливості виїхати, не виїхала і пішла воювати», – зауважив побратим Андрій.

Під час служби Юрій не скасовував деякі свої довоєнні заняття. Оплатив у Duolingo преміумдоступ, щоб не пропускати іспанську, коли немає інтернету. Останній показник, який він показував сестрі — 500 днів без пропусків. Командир Павло жив довгий час у Китаї, тож став навчати охочих китайської. Юра зацікавився і додатково став опановувати нову мову через Duolingo. Натомість Павло брав у Юрія уроки програмування: «Ми знайшли хату, зв’язалися з її власниками й запитали дозволу, чи можна там пожити. Знайшли старий комп’ютер і на ньому кодили у вільний час: я писав код, а Юра мені допомагав. Це було майже кожного вечора, коли не було роботи. Бувало, що мені набридало або я був втомленим, а Юра наполягав, щоб я сідав за комп’ютер. І так ми могли займатися дві, три, чотири години».

«Я його знав лише вісім місяців, але ми з ним жили в одній хаті, їли з однієї тарілки, спали в одному окопі. Я його полюбив як людину, як друга, мені сильно його бракує. Я багато чого в нього навчився, зокрема незламності духу. Його запал, впертість у житті – хотілося б бути на нього схожим... Мало в кого є такий внутрішній стрижень», – наголосив командир Павло.

Він пригадав, як проводжав своїх бійців на останнє завдання: «Юра сів у машину, одягнув новий костюм, який йому купила сестра. Я спочатку сказав їм там переночувати, але потім змінив рішення. Юра втішився, переодягнувся в гірший костюм, бо там треба було рити окоп, взув берці й не зашнурував шнурівки, а я кажу: «Юрко, зашнуруй, а то впадеш». А він: «Та то х.рня!» Сів на переднє місце, замкнув двері, а шнурівки стирчали з-під дверцят.

Я ще кілька раз прокричав: «Та зашнуруй шнурівки!» Він відчинив двері, забрав шнурівки в салон, засміявся зі словами: «Все нормально, не парся». То була остання фраза, яку він мені сказав. Хлопці жартували, сміялися, поїхали з широкими усмішками. Знаєте, в таких ситуаціях, може, шукаєш символізм... Але тоді, коли вони виїхали, я подивився їм в дорогу, хоча ніколи такого не робив. Дивився, доки машина не зникла з поля зору. Коли я Юрку знайшов, у нього так шнурівки й були розв’язані».

На завдання військові поїхали вп’ятьох. «Дорогою ми сміялися і говорили, що будемо далі робити. Коли приїхали, мали стати на інше місце, але там була аеророзвідка. Юра сказав проїхати трохи далі й зупинитися. І в той момент ми підірвалися. Я сидів за кермом, Юра праворуч від мене. Я не знаю, коли отямився. Попробував вилізти – не зміг, почав кричати. Біль був страшний. Коли мене витягнули розвідники, стали питати за процедурою, хто я є. Я їм відповів і запитав, як мої хлопці, бо машина була розірвана навпіл і нікого біля себе я не бачив. Вони відповіли, що «чорнявий – «200», а інші тяжкі. Відверто, я в той момент нічого не відчував – просто боровся за життя. За «чорнявого» я зрозумів, що говорили про Мішу, який сидів позаду. Я був впевнений, що інші хлопці важко поранені, але живі. Коли мене евакуювали, то спочатку прооперували у Куп’янську, потім перевезли у Харків. І коли в реанімації я отямився, то знову запитав, як хлопці. Мені повідомили, що якби вони вижили, то їх би привезли сюди», – розповів побратим загиблого Андрій.

Травми Юрія Осадчука виявилися несумісними з життям. Він загинув 15 жовтня 2022 року. З п’ятьох людей у машині вижив лише Андрій.

«Герої не вмирають». Дуже навіть вмирають. Сьогодні ще на зв‘язку, а за кілька днів незнайомі військові стукають в мої двері і співчувають. Найкращої людини вже нема в цьому світі. Слова втратили всі значення. Залишилося тільки чекати», – написала дружина загиблого Ірина.

«Загинув наш друг, кум та дуже-дуже близька нам людина…Згадується спільне минуле і в голову не вкладається, що всі ті плани, які ми будували разом – цього всього вже не буде. Ти став справжнім Героєм для свого похресника, який захоплюється Тобою щодня. Все, про що він мріяв – щоб хресний приїхав. А ми всі мріяли, щоб ти повернувся… але не так… Герої не вмирають! І ти завжди будеш жити в наших серцях та пам‘яті. Героям Слава!» – написала подруга Христина.

«Юру дуже любив і любить його похресник. Попри то, що Юра воював, він мав час купувати подарунки малому. Юра загинув буквально за тиждень до дня народження мого сина, і вже подарунок, який він купив, вручила Іра – і він дорожить останнім дарунком хрещеного. Юра лишив такий слід у похреснику, що він регулярно малює йому малюночки, просить, щоб ми їздили до Юри на Марсове поле. Таких людей, як Юра, мало, я б сказав одиниці. Він ніколи не засуджував, підтримував. Любив життя та старався робити його яскравим, любив досліджувати світ. Він був доброю, відвертою і справедливою людиною», – розповів товариш Андрій.

Поховали захисника на Личаківському кладовищі у Львові. Попрощатися з Юрієм приїхало багато людей з усієї країни та з-за кордону. Були колеги, друзі, побратими, товариші з-поміж футбольних фанатів, навіть працівники з кав’ярні, де він зазвичай купував каву... Тренер приніс фіолетовий пояс з джиу-джитсу, яким нагородив Юрія посмертно. Центр міста завмер, коли колона їхала від церкви до кладовища.

У Юрія залишилися дружина, батьки та сестра.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.