Хвилина мовчання: згадаймо офіцерку поліції Ірину Гордієвич

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Ірину Гордієвич.

47-річна захисниця загинула у перший же день повномасштабного російського вторгнення у місті з такою багатообіцяючою назвою – Щастя...

Для багатьох її знайомих є загадкою, як така непересічна жінка могла приєднатися до поліцейського батальйону «Луганськ-1». Слід уточнити, що цей батальйон був не простим патрульним, а єдиним, який ніс службу на «нулі», тобто на самісінькій «лінії розмежування»: ось наші, на лівому березі Дінця, а за рікою, на підвищенні – «сєпари». Траплялись достатньо часто і артилерійські обстріли, і мінування, і спроби ДРГ прорватися на підконтрольну територію. От у цьому батальйоні і служила з 2014 по 2022 роки Ірина Гордієвич.

Вона народилася у Косові на Івано-Франківщині. Після закінчення школи продовжила навчання у Чернівецькому університеті. Ірина жила у Греції, була одружена і мала сина, на грецький манер названого Александрос. Досконало володіла кількома іноземними мовами.

Коли почалася Революція гідності, Ірина змінила комфортне життя на майданівський намет. А з початком війни записалася до поліцейського батальйону «Чернівці».

Про загибель старшого лейтенанта поліції Ірини Гордієвич розповідають по-різному, адже перший день нашестя відзначався суцільним сум’яттям. За однією версією, її «просто» вбило розривом снаряду. За іншою – вона опинилась у ворожому оточенні в приміщенні поліцейського відділку міста. Від неї вимагали здатись, а коли вона відмовилася – закидали гранатами. Що характерно, більшість із тих, хто її знав, погоджуються з цим, бо така рішучість цілком відповідала стилю її життя.

На чому всі сходяться – що тіло її розшукали, коли українці на короткий час повернулися до Щастя, і передали до моргу. Але вже наступного дня росіяни повернулись і вивезли його до Луганська. Привезти тіло вдалось майже через пів року.

Валентин Ткалич добре знав Ірину. У батальйоні підполковник був кимось на кшталт пресофіцера, хоча, як і всі, чергував на блокпостах, ходив з нічними патрулями і навіть виїжджав на «полювання» з протидиверсійним підрозділом. Як очільник пресслужби він часто представляв Ірину різним знімальним групам (жінка на війні, тим більше така красива й освічена – ласий шмат для журналістів; до того ж вона за короткий термін пройшла кар’єрний шлях від рядового бійця до старшого лейтенанта). Перше, про що він згадав – це про її… кулінарні здібності.

«У 16-му році, «завдяки» обласному начальству, батальйон залишився без продовольчого забезпечення. То Ірині довелося згадати свої кулінарні здібності, набуті за кордоном. Вона готувала настільки по-європейські вишукані страви, що ніхто не міг збагнути, що ми їмо. Колектив чоловічий, а вона примудрялась перебувати на межі: і бути своєю для чоловіків, і в той же час залишатись жінкою. Причому вона не була брутальною, адже часто трапляється у таких ситуаціях, що жінки приміряють на себе чоловічий образ. Ні. Вона була жінкою – і була своєю. І ще цікаво: в неї було відчуття прекрасного. Вона тягнулася до чогось такого… гарного. Полюбляла фотографії. Коли зацвітали маки, вона за першої нагоди виїжджала в поле. Там, під Щастям, тоді багато їх цвіло в степу»

Ткалич знав, що Ірина мала намір продовжувати службу.

Така жінка не могла не мати амбіцій. Вона, вже перебуваючи на війні, вступила на юридичний факультет – сподівалась згодом потрапити на роботу в Інтерпол (знання англійської стало би в нагоді).

«Іра була найпозитивнішою людиною на планеті. Ніколи не говорила «ні» тим, хто просив її про допомогу. Ми дружили з п'яти років, вона мені як сестра. Вона нічого не боялася, дуже безстрашна й романтична одночасно», – розповіла подруга Ірини Наталія Фокшей.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.