Двічі воював за незалежність України. Згадаймо журналіста, майданівця та Героя Віталія Дереха

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Віталія Дереха.

Воїн, доброволець, розвідник, майданівець, журналіст, рятувальник, пластун, екстремал і справжній відчайдух. У нього було яскраве життя, сповнене цікавих, часто небезпечних пригод. З улюбленими гірськими походами й досвідом виживання у дикій природі, мотоциклами й мандрами на край світу. Був Майдан – його перша війна, коли довелося під кулями виносити поранених і вбитих. Згодом – досвід війни з окупантами у 2014-2015 роках у складі батальйону «Айдар», робота рятувальником у цивільному житті й зрештою, після початку повномасштабного вторгнення, Велика війна за Україну.

У лютому-березні 2022 у складі розвідгруп він виконував завдання на окупованих територіях Київської та Житомирської областей. З квітня, вже як командир протитанкового відділення протитанкової батареї 3-го батальйону 1-ї окремої бригади спецпризначення ім. Івана Богуна, брав участь у бойових діях під Попасною і на Світлодарській дузі.

34-річний молодший сержант Віталій Дерех загинув 28 травня 2022 року внаслідок авіаудару поблизу села Луганське Бахмутського району. Через рік йому посмертно надавали звання Герой України.

Дитинство

Віталій Дерех народився 3 вересня 1987 року в Тернополі. Хлопець був допитливим, непосидючим, іноді неслухняним хлопчиком, який завжди прагнув більше дізнатися про навколишній світ. Він добре вчився у школі, мав чудову пам’ять, але сфера його інтересів та зацікавлень була значно ширшою, ніж пропонувала стандартна шкільна програма.

«Він був цікавою, неординарною дитиною. Коли був малим, то спробував певно усі гуртки, крім музичної школи. Йому було все цікаво, – розповіла мама військового. – Мав схильність до гуманітарних предметів, особливо до історії, біології, літератури. Точних він не любив. Певний час вже в старших класах всерйоз зацікавився медициною, вивчив усю будову людини. У нього був товариш, який навчався у медакадемії, то він брав його з собою, давав книжки з медицини. Віталік робив операції жабам, пересаджував їм серце. Син змалечку був дуже самостійним, його з дитинства приваблював екстрим і різноманітні пригоди. Але він завжди старався, щоб я не знала про його витівки чи експерименти».

«Його дідусь, а мій тато Богдан був виселений у Сибір, сім’ї дали заледве дві години на збори. У хаті, яку відібрала радянська влада, влаштували Будинок культури. І тато Віталіку в дитинстві розповідав про це все. Пригадую, як у віці трьох років він палицею стукав по стіні і кричав: «Бий москалів!» У нього цей патріотизм і прагнення справедливості були з дитинства. Це, мабуть, мій тато йому передав. І він змалечку знав, що росіяни – це зло, які приносять зло нашій нації і країні.

Пам’ятаю, коли він ходив у перший клас, то ми по телевізору дивились передачу, здається це була «Песня года», і Віталік підійшов і каже: «Чому ви слухаєте ці російські пісні? Невже не розумієте, що вони задурманюють нам голову і нав’язують своє? Краще слухайте англійську, німецьку музику, українську. Тільки не російську!» – пригадала мати.

У семирічному віці Віталік вступив до «Пласту» – найстарішої української скаутської організації. Належав до гуртка «Сірі вовки» 29-го куреня ім. Юрія Старосольського. Мав пластовий псевдонім Сало. Членом цього ж гуртка був і його друг Віктор Гурняк «Гартік» (Герой України, який загинув на Луганщині 19 жовтня 2014 року).

В юності писав оповідання та знімав короткометражні документальні фільми, відеоколажі та аніме. У своїх творах поєднував епатаж, оригінальність сюжету, сарказм, який часто набирав форми стьобу та сюрреалізм.

Робота

Віталій закінчив Галицький коледж імені В'ячеслава Чорновола. Працював репортером у газеті «20 хвилин». Він виділявся серед місцевих журналістів своїм іронічним, навіть епатажним стилем. Не лише висвітлював новини, а й не раз сам створював інфоприводи. Часто влаштовував у місті публічні перфоманси, фіксував реакцію мешканців, брав у них інтерв’ю, питав про їхнє ставлення до таких атракцій і подій, фотографував і фільмував процес.

Дерех плавав на надувному човні по калюжах на вулицях і подвір’ях Тернополя, влаштовував пікет під гідрометцентром, вимагаючи хорошої погоди. Ходив «бомжувати» і просити гроші на вулицях, або ж вибирався пожити у циганському таборі на околиці Тернополя. Робив це заради правдивого репортажу і щоб привернути увагу до тієї чи іншої проблеми.

У 2013 році від редакції їздив в експедицію в Південну Африку та Мадагаскар. Упродовж місяця Віталій подорожував островом лемурів та баобабів, відвідав Танзанію і Кенію, острів Занзібар. Жив у бідних кварталах в перенаселених містах, де рідко можна зустріти білу людину. Шукаючи місцевої автентики, їздив у села та підіймався в гори, блукаючи у тропічних лісах і національних парках.

З Мадагаскару Віталій регулярно пересилав у редакцію свої репортажі, у яких змальовував туристичні принади острова, колорит і разючі контрасти місцевого життя, де крайня бідність, антисанітарія та злочинність межують з пафосним багатством, розкішними готелями, оточеними огорожами з колючим дротом. Де зовсім поруч – перенаселені, брудні міста і дика, приголомшлива природа. Описував свої враження про Африку, місцеву кухню, спостереження за людьми, їхнім способом життя, поведінкою.

Захоплення

Головною пристрастю у житті Віталія Дереха були гори, куди він намагався вибиратися при першій нагоді. Дерех був з тих людей, що не могли всидіти на місці та не уявляли свого життя без адреналіну. Намагався випробувати й освоїти все. Особливо захоплювався мотоциклами. Окрім того, Віталій катався на гірських лижах, займався альпінізмом, руферством, сплавами на байдарках, їздив у Чорнобильську зону відчуження і багато іншого.

Попри таке шалене і насичене життя, Віталій Дерех немало часу витрачав на самоосвіту та навчання. Багато читав і не лише художню літературу, а й наукові посібники, чи науково-популярні статті та книги. Улюбленими жанрами була військова історія, наукова фантастика, латиноамериканські письменники, які творили в жанрі магічного реалізму.

Майдан

Чоловік був активним учасником Революції гідності. Рятував людей на Інститутській 20 лютого 2014 року.

«У мене не було ілюзій, що відразу різко все зміниться в країні, – розповідав Віталій. – Бо, крім того, щоб змінилась влада, потрібно, щоб люди самі змінилися. Я адекватно сприймаю ситуацію і бачу, що все-таки зміни є. Тоді я вперше був під кулями. І помітив таку цікаву річ: багато людей, які були зі мною на Інститутській, потім з’ясувалось, що теж були на війні. І хто не загинув на Майдані, то загинув на війні. Потім дізнався, що ми з ними виносили одних і тих самих людей з Майдану, але навіть не були знайомими. Це навчило, якщо людина має бути в якомусь місці, то вона там в будь-якому випадку опиниться». 

АТО

У 2014 році Віталій пішов добровольцем в батальйон «Айдар» Збройних сил України; воював до липня 2015 року.

Боєць разом з побратимами брав участь в успішному штурмі Щастя. Тоді українським силам вдалося взяти під контроль Луганську ТЕС і два стратегічних мости через річку Сіверський Донець. Після цього Дерех брав участь у боях за селище Металіст. Згодом з притаманним йому чорним гумором він не раз розповідав історію про те, як йому з побратимом довелося дві доби пролежати під дощем в маленькому виритому наспіх окопі поруч з трупом сепаратиста, який загинув унаслідок мінометного обстрілу. Вбитого винесли, як тільки з’явилась змога, згодом зв’язались із сепаратистами, і тіло обміняли.

Наступною операцією, у якій довелося брати участь Віталію, стала деблокада Луганського аеропорту. 

У серпні 2014-го Віталій служив у розвідці, разом з побратимами неодноразово здійснював рейди на території, які контролював противник. Згодом боєць став командиром відділення. Віталій багато тренувався сам і навчав новачків, час від часу ходив у розвідку, розміновував позиції поблизу моста біля Щастя, проходив курси медичної підготовки, освоював різні види зброї.

Дерех завжди з готовністю освоював усю нову зброю, яку вдавалося дістати, зокрема і трофейну. Це стосувалося стрільби з різних видів зброї, протитанкових керованих комплексів, саперної справи. За спогадами самого Віталія, на відміну від багатьох, він не боявся працювати з вибухівкою, мінами тощо. Базові військові навички, як то вміння правильно стріляти з автомата, переміщатися під час бою, маскуватися, повзати він мав ще до початку війни. Все інше довелося освоювати безпосередньо на місці та на власному досвіді.

5 лютого 2015 року Віталій отримав незначне осколкове поранення правого вуха і щоки внаслідок вибуху гранати (міни-розтяжки). Першу допомогу йому надали в Щасті, а згодом він два тижні перебував на лікуванні у Львові.

У жовтні 2015-го він демобілізувався з армії й повернувся додому.

Згодом чоловік працював в муніципальній варті Івано-Франківська, зокрема рятувальником.

Повномасштабна війна

З початком російського вторгнення в Україну 2022 року вступив до 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна, у складі якої брав участь в боях під Києвом, опісля на Луганщині. Керував розрахунком протитанкових засобів, з яким ліквідував не одну одиницю ворожої техніки та особового складу.

У складі мобільних розвідувально-диверсійних груп, діяльність яких на той час координувало ГУР, Віталій займався військовою розвідкою на територіях на північний захід від Києва, у районі Житомирської траси. На той час вони вже знаходились під контролем російських військ або ж перебували на лінії фронту.

Після того, як росіян вибили з півночі України, бригада почала переформатовуватися: створювались нові підрозділи, проводились навчання, інструктажі. Це тривало до початку квітня. Віталія призначили сержантом.

Як інструктор він готував новачків, передаючи їм свій бойовий досвід, зокрема навчаючи мінно-вибуховій справі, техніці бою тощо.

На початку квітня підрозділ Віталія передислокували на передову лінію фронту – під Попасну, де на той час тривали дуже тяжкі бої. Стояли на правому фланзі, у районі населених пунктів Новозванівка і Калинове-Борщувате. Там, на Луганщині, були розташовані добре укріплені українські позиції ще з 2015 року, завдяки чому тривалий час вдавалося ефективно стримувати ворога.

Віталій врятував життя багатьох побратимів. Коли ж не спостерігалось руху техніки, він з побратимами ходив у розвідку, стояли на позиціях разом з піхотою, ведучи стрілкові бої з ворогом. Також доводилось виходити на бойові пости на нічні чергування.

«Віталік був дуже доброю людиною, в усіх сенсах цього слова. Він був дуже ерудованим, добре обізнаним не лише у військовій справі, а й мав великий життєвий досвід, не зважаючи на свій ще молодий вік. Його дуже цікавила історія, у вільний час він багато читав, дивився різні відео на історичну тематику. Ми багато розмовляли на ці теми, він розповідав переважно. Був дуже комунікабельним, не боявся ніколи проявляти ініціативу, надати допомогу. В нього був підхід: треба – зробимо! Пригадую ми йшли на позиції і побачили нерозірваний снаряд, то Віталік казав – на зворотному шляху маємо його обов’язково розмінувати.

Він не сидів на місці, в доброму сенсі цього слова. Допомагав, навчав і головне заспокоював. Завжди усіх тримав в тонусі. Я ні разу не спостерігав у нього страху. Мене завжди вражала його холоднокровність. Коли починалися обстріли, то Дерех завжди шукав щось поїсти. Ходив і питав, чи в когось є якась шоколадка чи печиво, щось поточити. А ще він мав фантастичне почуття гумору, найкраще з усіх кого мені доводилось знати», – розповів побратим загиблого захисника.

По позиціях, на яких ніс службу Віталій, постійно вели вогонь ворожі літаки, гелікоптери, артилерія. За 50 м від них впала авіабомба ФАБ-500.

Загибель

З самого ранку 28 травня позицію поблизу селища Луганське в Бахмутському районі, на якій перебував Віталій Дерех разом із побратимами, накрили з мінометів. Було два прицільних влучання. Перекриття бліндажа знесло, і бійці перебігли у інший, що знаходився в яру на відстані приблизно 100 м. Унаслідок обстрілу були контужені і поранені.

Як пригадують побратими, Дерех хотів зніматися з тих позицій і ще за два дні до загибелі звертався до командування, щоб їм дозволили передислокуватися в інше місце, але не отримав дозволу.

Після обстрілу впродовж кількох хвилин панувала тиша, і Віталій підійшов до виходу з бліндажа оцінити обстановку та доповісти про поранених, яким була потрібна евакуація. І саме в цей час знову прилетіло. Дерех та ще один солдат загинули на місці.

За офіційним повідомленням бригади ім. Богуна, молодший сержант Віталій Дерех загинув внаслідок авіаудару. За припущенням декого з побратимів, росіяни могли вдарити по їхній позиції з ПТРК. Ракета пробила насип і влучила просто в бліндаж.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.