Леся Воронюк: Людська маса без інтелектуального ядра не готова протистояти
Засновниця Всесвітнього Дня вишиванки – про інформаційний напад, російські наративи і внутрішню стійкість українського народу
Засновниця Всесвітнього Дня вишиванки, етнограф Леся Воронюк під час фестивалю української культури у Кишиневі провела лекцію про культурну ідентичність у часи гібридних загроз.
«Главкому» вдалося поспілкуватися із науковицею і розпитати, як змінювалися інформаційні війни в історичній перспективі та як саме культура захищає у часи війни.
Під час вашої лекції ви зазначили, що «культура може бути й зброєю, і щитом». Поясніть будь ласка, як це працює у житті для людини, яка не є дослідником цих питань?
Культура первинно спрацьовує, саме тоді, коли відбувається інформаційний напад, чи навіть фізичний напад на країну або територію. Люди починають себе ідентифікувати в такі моменти особливо гостро й об’єднуються у спільноту. Кожен намагається захистити свій дім, але поодинці це не вдається зробити, тоді є потреба в єдності.
Коли йдеться про спільну історію чи культуру, саме завдяки цьому люди об’єднуються. Тоді формується щит і фізичний, і культурний, і інтелектуальний. А як зброя культура працює завдяки культурним проектам, особливо, коли на нас нападаються інформаційно. Це допомагає відстояти нашу ідентичність. Коли, наприклад, російські меседжі під які Росія намагається переписувати нашу історію й пояснювати нам, чи насаджувати нам, хто є нашими героями, хто є нашими ворогами - просвітницькі проекти, книги, лекторії – все це показує правдиву інформацію і так ми відстоюємо себе.
Коли навіть йдеться про Луганщину чи Донеччину, то завдяки культурній спадщині ми можемо пояснити, що там жили люди, які носили українські строї, спілкувалися українською мовою. Казки, легенди, пісенна спадщина, яка зібрана звідти – все це є українською спадщиною.
У випадку, коли, наприклад, людина транслює «рускій мір», як тоді достукатися до «культурної броні» в її душі?
Буває, що реакція може бути протилежною: наприклад, коли у людей, які були зазвичай дуже інертними, коли приходять ворог, прокидається ядро ідентичності й вони дуже активно й агресивно починають захищати своє. Я знаю дуже багато історій, коли до війни не одягали ні сорочок, спілкувалися російською, не ставилися категорично до цих питань, а коли почалася війна, то українська стала єдиною мовою.
В інших випадках, коли справді, багато хто вважає «какая разніца». Тут йдеться про втрачені покоління через нестабільну гуманітарну політику в Україні, бо навряд чи людина може самостійно прийти до такої позиції. Всі, хто є умовно «ватниками», або ті, для кого досі «какая разніца» - це насправді проблеми гуманітарної політики держави. Я ніколи таких людей не засуджую. Я намагаюся створити якийсь проект, формат, коли ми працюємо в Україні, в сірій зоні, говоримо, презентуємо і показуємо, що вони є українці.
Часто буває, що людина агресивно налаштована, але це від несприйняття. Коли ти починаєш з нею говорити, то виникає момент, коли людина принаймні готова тебе слухати.
Тут глобальна проблема в тому, що ніхто протягом багатьох років не довозив українську культуру: ні книговидання, ні питоме українське телебачення. Зважаючи, що це кордон з Росією, то всі радіохвилі, телехвилі з Росії покривали цей простір роки-рокенні. Це приклад, до чого призводить нехтування інформаційною та культурною безпекою - ми втрачаємо цілі території.
Це питання відсутності держаної політики більшою мірою чи є й історичні передумови?
Щодо України – історичний контекст є первинним і дуже вагомим. Близько 80 років у складі Радянського Союзу, перед тим різні формати Російської Імперії. Східний ворог міг змінювати форми державності, але його задача була однією - це повністю окупувати наші землі й насадити свою ідеологію, мову і світосприйняття.
Щодо Радянського Союзу, то зросійщення відбувалося дуже великою кількістю методів - не тільки законодавчо, але й опосередкованими методами. Наприклад, якщо ти хотів захиститися, написати дисертацію, ти мав написати її російською мовою.
Це означало, що наукові еліти мусила ставати російськомовною. Якщо вчитель обирав вчити дітей українською мовою, то він отримував зарплату одну, а якщо це був вчитель російської мови, то він отримував надбавку 15%. Зрозуміло, яка мова і які факультети були більш затребувані.
Жахливі історії, коли прізвища українців переписували на російський лад цілими селами. Наприклад, ми знаходили випадки, коли був Каплун – став Каплунов, Запорожець – ставав Запорожцевим. Найгірше, що коли проходить одне-два покоління - люди вже не шукають своє коріння. А тепер уявіть собі: тридцятирічна людина, яка народилася на Луганщині, вступила у Харківський університет, наприклад, вона себе ідентифікує повністю російськомовною, а якщо копнути два покоління назад, то він взагалі походить від Запорізьких козаків, етнічний українець та ще й насильницьки переписаним прізвищем. Тоді спрацьовує це ефект, що «Ні, я так не хочу». Але це теж можливо в рамках гуманітарної політики.
Треба казати людям: ось, шукайте! Ось, як було по-іншому! Проблема в тому, що велика частина населення не замислюється, і навіть не усвідомлює, що могло бути по-іншому.
Тобто, війна сприяла, що одні почали свою ідентичність відстоювати, а інші стали ще більш інертними. Чому цей ефект проявляється по-різному?
Що стосується тих, хто залишився на окупованих територіях: це дуже складна ситуація, бо не всі мали можливість виїхати. І не було куди, і держава не відреагувала швидко. Я знаю чимало історій, коли люди виїжджали до Краматорська, до Харкова, а потім знову були змушені повертатися. Вони не мали, де тут зупинитися і в них просто не було грошового запасу, щоб просто освоїтися.
Комусь допомагали друзі, родичі, але багато такої можливості не мав. Такі люди досі проживають на окупованих територіях. В них українська позиція, вони не є надто активними, бо, зрозуміло, що це питання життя і власної безпеки. І це - первинно, але вони не втрачають своєї ідентичності. Вони чекають, не розчиняються, чекають, що Україна поверне собі ці території, але просто не мають можливості перебратися на підконтрольні території. Але в нашому випадку є ще третій варіант, особливо, це стосується сіл, коли люди сказали: «Ні, це моя земля, це моя хата і я її не покину».
Чи ви досліджували як змінилися методи культурної експансії, якщо порівняти радянські часи й сучасний стан? Чи є нові елементи вимивання ідентичності?
Варто сказати, що у Радянському Союзі інформаційна війна – це була державна політика, тобто, коли це нормально - нівелювати й знецінювати інших. Зараз інформаційна війна набула певної «художності» завдяки інтернету, завдяки тому, що ми всі стали дуже технологізованими.
Сучасна людина, яка має телефон і доступ в інтернет, не є захищеною. Кожен з нас є потенційною жертвою інформаційної атаки. Досить часто і журналісти, і культурні діячі на це ведуться, не перевіряючи інформацію. Наприклад, часто можна почути «яка різниця, якою мовою ти говориш» або «те, що ти носиш вишиванку, не означає, що ти патріот». І вони навіть не усвідомлюють, що вони це десь почули чи прочитали. І джерелом таких фраз є саме російська пропаганда. І російська пропаганда працює: найбільш критичний приклад – це в Білорусі, в Молдові це також є, і в Румунії, і в Німеччині. Це ворог, з яким ми маємо воювати по всьому світу.
Як з точки зору культурологічного підходу протидіяти пропаганді та фейкам?
З точки зору культури, це складніше, бо багато фейків, які запускаються потребують глобальних досліджень для того, щоб давати обґрунтовані відповіді. Тобто, мало сказати, що це російський фейк – треба зібрати аргументи й довести.
Наприклад, фільм «Соловей співає», у якому ми зібрали всі міфи про українську мову, у ньому ми досліджували це питання протягом трьох років і навіть їздили в Ізраїль та Білорусь, досліджували й там мовне питання. Ми працювали із британськими науковцями, дослідниками ЮНЕСКО, з фахівцями з Колумбійського університету. Ми хотіли зробити фундаментальне дослідження і довести, що всі ці радіаційні вкиди щодо мови є штучними, не відповідають дійсності й найголовніше - для чого це ворог робить.
Тобто, у культурній сфері, боротьба з фейками займає більше часу. І вихід я бачу в тому, щоб напрацьовувати український культурний продукт з українськими смислами, який буде домінувати в інформаційному просторі. Коли його достатньо, російські наративи розчиняються і не інтегруються.
У сучасної людини мозок завжди має бути завантажений інформацією, і якщо ми не виробляємо свій культурний продукт, там не буде порожнє місце, це місце буде заповнене іншим продуктом, очевидно, що пропагандистськими явищами.
Щодо цієї сліпої зони у свідомості людини: наприклад «рускій мір», який нав’язує Кремль на Донбасі, це, умовно кажучи, винищити все українське. А от у Придністров’ї це діє трохи по іншому: там і пам’ятник Тарасу Шевченку поставили, аби нічого румунського не лишилося. Як розпізнавати такі маніпуляції?
Найбільша небезпека інформаційних війн у тому, що відбуваються не прямі заборони, а підміна понять, або крок вперед і два назад.
Якщо свого часу були прийняті Валуєвський указ (таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва 1863 року про призупинення видання книг українською мовою – «Главком»), Емський циркуляр (розпорядження російського імператора Олександра II 1876 року про витіснення української мови з культурної сфери й обмеження її побутовим вжитком – ред.), який забороняли книговидання українське, театр українською, забороняли спілкування державних службовців українською і ще можна було класифікувати як заборони.
А от коли поняття підмінюють – це більш небезпечні явища, оскільки культурна еліта може не зорієнтуватися вчасно й не зрозуміти кінцевої мети таких маніпуляцій. Вихід - внутрішня стійкість народу, критична маса свідомих громадян. Це може бути невелика кількість людей, які точно розуміють, що насправді відбувається, і які розуміють, що насправді відбувається. Якщо немає критичного ядра чи науковців, тоді широкий загал реагує абсолютно хвилеподібно: куди вітер - туди й маса. Людська маса без інтелектуального ядра не готова протистояти.
Чому «рускій мір» як культурний проект має такий токсичний ефект, в той час, як інші підходи, дають можливість молодим людям розвиватися й пізнавати нове?
Тому, що це загарбницька ідеологія приходить на готове, приходити на чуже й загарбувати й водночас не розвивати свою державу й не будувати в себе вдома. Така імперська політика буде тривати доти, поки ми не підемо в наступ. Ми маємо говорити про те, як підтримувати корінні народи на території Російської Федерації, які прагнуть збудувати свої незалежні країни. Україні та ще деяким республікам вдалося відновити свою незалежність і до цього повинні прагнути й інші народи. Це все почнеться тоді, коли люди намагатимуться зберегти свою ідентичність і ставати єдиними.
Маріанна Присяжнюк, для «Главкома»