Михайло Самусь: Росія уже створила угруповання, готове до широкомасштабного наступу проти України

21 квітня 2019 року в Україні відбудеться другий тур голосування на посаду президента і верховного головнокомандувача Збройних сил України.

Діяльність президента регулюється Конституцією. Згідно зі статтею 102 «Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». А у статті 106 зазначено, що президент зокрема «забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави» та «призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави».

В інтерв’ю «Главкому» заступник директора Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння Михайло Самусь нагадує: одним із найскладніших викликів перед новообраним президентом буде російська агресія. Північний сусід не полишає своїх імперських намірів. «РФ уже створила угруповання, яке готове до широкомасштабного наступу проти України. Створено наземний, повітряний, ракетний, військово-морський компоненти, а також компонент сил спеціальних операцій», - каже Самусь.

Що зроблено за п’ять років після Майдану у сфері нацбезпеки і оборони?

Хто б не переміг на президентських виборах 21 квітня, йому доведеться розпочинати новий етап розвитку сектору безпеки й оборони. Сьогодні у поточному інформаційному полі переважає негативний фон щодо того, що було зроблено. Але давайте дивитися об’єктивно. Величезний крок вперед зроблено з точки зору розвитку Збройних сил. Їх не можна порівнювати з тими ЗСУ, які були до 2014 року. Тепер вони готові воювати з Росією – з кремлівським режимом, який не зважає на жодні норми міжнародного права і перед котрим досі підгинаються коліна навіть у деяких найпотужніших країн світу. Фактично, сьогодні українські Збройні сили стримують агресію Росії не лише проти України, а проти ЄС та НАТО. Якщо б це було не так, я впевнений, що Росія пішла б далі у своїх загарбницьких планах. Тому результатом важкої праці та боротьби усього українського народу протягом останніх п’яти років є те, що РФ не вдалося реалізувати свій головний задум – повної руйнації Української держави, а також створення маріонеткових псевдодержав.

Великі кроки були зроблені і в оборонній промисловості. Є напрямки, де українська оборонна промисловість зараз не тільки ефективно виконує завдання з озброєння ЗСУ та інших силових відомств, але й займає передові місця на світовому ринку на рівні з провідними виробниками: це і сфера безпілотників, і радіоелектронної боротьби, і розвідки, і навіть у напрямку штучного інтелекту. Маємо безумовні успіхи і в ракетній галузі.

«Росія створила в окупованому Криму ракетний кулак»

Які зовнішні загрози визначатимуть дії наступного президента?

РФ уже створила угруповання, яке готове до широкомасштабного наступу проти України. Створено наземний, повітряний, ракетний, військово-морський компоненти, а також компонент сил спеціальних операцій. Це все, повторюся, Кремлю потрібно для реалізації широкомасштабного наступу проти України. Водночас у попередні роки ми, аналізуючи ймовірність чи можливість реалізації РФ жорсткішого сценарію, наприклад, створення наземного коридору до Криму, або широкомасштабного наступу, або наступу на кількох локальних напрямках, як правило, мали на увазі, перш за все, наземну операцію ЗС РФ з допоміжною роллю повітряних, ракетних та військово-морських сил. Зараз ситуація змінилася. Адже наші Збройні сили стали потужним аргументом у протидії РФ. ЗСУ наразі мають наземний компонент який, фактично, не дозволяє Росії провести ефективну наземну наступальну операцію. Тому, за нашими оцінками, Росія буде вимушена залучати всі свої можливості для проведення сучасної стратегічної наступальної операції. Спершу будуть діяти сили спеціальних операцій, потім буде проведена радіоелектронна фаза для придушення системи управління державою, ЗСУ та інших силових відомств. Після цього будуть проведені ракетні удари для знищення ключових елементів системи управління і критичних об’єктів цивільної та військової інфраструктури, а також системи ППО/ПРО та пускових установок ракетної зброї. Вже сьогодні Росією створено в окупованому Криму ракетний кулак з загальним залпом близько 100 крилатих ракет «Калібр», які розміщені на підводних човнах та надводних кораблях Чорноморського флоту. На північному та східному напрямках Росія розташувала оперативно-тактичні ракетні комплекси «Іскандер». Ракетна фаза матиме ключове значення для підготовки наступних хвиль широкомасштабного наступу. Окрім того, що буде здійснено руйнацію системи управління, комунікацій, ППО/ПРО, Росія намагатиметься запустити хвилю хаосу та паніки. Якщо будуть нанесені точкові ракетні удари (з потужною інформаційною підтримкою, насамперед, в соціальних мережах) по Києву, Харкову, Одесі, Дніпру, то РФ спробує спровокувати тотальну паніку, мільйони біженців, колапс державного, місцевого управління, і як результат – колапс держави. На цьому фоні буде проведено повітряну наступальну операцію і лише після цього – наземну операцію. Водночас вона вже може проходити під легендою «гуманітарної інтервенції», тобто з метою «допомоги українському народу для стабілізації ситуації та запобігання гуманітарній катастрофі». Ми вважаємо, що Росія вже готова до такого сценарію.

У сучасному підході до підготовки і ведення бойових дій ключове значення має здатність визначення не тільки вразливості противника, а й власних слабких місць. Зараз для ЗСУ критичними вразливостями є військово-морські сили та протиракетна оборона. Україна має досить ефективну систему протиповітряної оборони. Хоча вона й базується на радянських комплексах, Україна змогла налагодити процес їхньої модернізації, розвитку, удосконалення. Йдуть розробки власних комплексів, які вже в найближчому майбутньому можуть стати ядром нової ППО ЗСУ. Однак для того, щоб ефективно нівелювати ракетні можливості ЗС РФ, Україні конче потрібен сучасний протиракетний компонент. Для того, щоб його отримати в оптимальні терміни та за розумні кошти, найприйнятнішим варіантом є отримання систем ПРО від наших західних партнерів. Конкретні типи комплексів та механізм їхньої поставки (зокрема фінансовий – закупівля, лізинг тощо) залежить від домовленостей між Україною та нашими партнерами. Я схиляюся до думки, що найкращим варіантом для України можуть бути поставки США комплексів Patriot. При цьому, оскільки Україна, на відміну від Польщі, має досить розвинуту власну систему ППО, нам не потрібна велика кількість ЗРК Patriot для покриття всієї території, а натомість - для створення ефективного елементу протидії конкретно ракетним системам РФ. Ситуація з Patriot може бути схожою на ситуацію з протиракетними комплексами Javelin, яких ЗСУ отримали небагато, однак вони відіграють важливу роль у протистоянні РФ. Україна почала масове виробництво власних протитанкових ракетних комплексів, які надходять у війська. Росіяни не знають, де розміщені українські комплекси, а де американські Javelin. Але вимушені брати до уваги, що у випадку наступу проти російських танків можуть бути застосовані американські системи. Подібна ситуація може бути й з Patriot, коли основу української системи ППО/ПРО будуть складати українські комплекси, а американські будуть додавати до неї надефективні протиракетні властивості. І це буде зупиняти російських генералів від авантюрних наступальних операцій. З політичної точки зору рішення щодо передачі Patriot Україні, як на мене, для США буде навіть легше ухвалити, ніж щодо передачі Javelin. Patriot - виключно оборонна, захисна система зброї, яка призначена для знищення ворожих цілей у власному повітряному просторі. Javelin - протитанкова зброя, яка може застосовуватися і при наступі. Тому, якщо Javelin нам вже передали, то суто політичний підтекст передачі Patriot не має викликати занепокоєння американського керівництва.

Україна готова до отримання таких комплексів? Зокрема через останні скандали в оборонно-промисловій сфері?

Проблема має системний характер. Я згадував про те, що однією з найбільших вразливостей ЗСУ на цей час є військово-морські сили. І Росія використовує цю проблему з максимальною ефективністю. Акт агресії 25 листопада минулого року проти кораблів ВМС України з боку російських військових кораблів, літаків та вертольотів в Чорному морі є лише одним з індикаторів російської стратегії в цьому напрямку. На цьому фоні процес передачі Україні двох американських катерів типу «Айленд» (клас швидкохідних патрульних катерів для берегової охорони США – «Главком»), який триває вже, здається, більше трьох років – це діагноз системі. А якщо більш точно – відсутності системи. Протягом п’яти років поки триває війна з РФ, в Україні так і не було створено систему управління та координації у сфері оборонної промисловості та військово-технічного співробітництва. Так, є успіхи про які я вже казав – і в ракетній галузі, і у сфері штучного інтелекту, і безпілотників, і радіолокаційних систем, і, традиційно, бронетанковій галузі. Однак, це успіхи, якщо можна так сказати, позасистемні. Тобто, ці успіхи реалізовані або в ручному режимі, або через приватну ініціативу, або через пожертви ентузіастів. Система реалізації державної політики у оборонно-промисловій та військово-технічній сфері відсутня. Наш центр постійно наголошує на необхідності виконання положень Закону «Про національну безпеку» щодо створення центрального органу виконавчої влади, який відповідатиме за управління в сфері оборонно-промислового комплексу та військово-технічного співробітництва. Це означає дуже просту річ - в уряді має бути чиновник, можливо, на рівні віце-прем’єра, можливо, міністра, який буде головою відповідати і супроводжувати повсякденний процес реалізації проектів у оборонно-промисловій галузі. Бути «драйвером» цих проектів, впровадження проривних технологій, людиною, яка буде комунікувати з західними партнерами, допомагати їм інвестувати в Україну, створювати спільні підприємства, передавати українським виробникам новітні технології. У оборонній галузі повинен бути орган, який встановлюватиме правила гри для підприємств будь-якої форми власності і слідкуватиме, щоб ці правила дотримувалися, незалежно чи це підприємство входить у державний «Укроборонпром», чи це маленька приватна компанія, яка пропонує дешеві ефективні рішення, які рятуватимуть життя українських солдатів.  Повертаючись до ВМС, тут потрібно брати до уваги не лише традиційні погляди військових, але й передові тренди на світовому ринку озброєнь. Зараз ми продовжуємо будувати ВМСУ, виходячи з традиційної моделі: надводні кораблі, підводні човни, морська авіація, берегова артилерія і так далі. Насправді на цей час є всі можливості вийти за ці традиційні межі і за менші кошти створити ВМС і з флотом, і з береговою системою. Адже підводні човни, які коштують фантастичні для України кошти (300-400 млн євро за один), зараз можна замінити автономними роботизованими системами, які можуть коштувати на кілька порядків дешевше, але виконувати завдання, притаманні підводним човнам. Подібні процеси відбуваються і з надводними човнами, і в авіації, і в розвідці. Але, повторюся, для того, щоб відбулась революція у технічному оснащенні ЗСУ, має бути система, а не окремі подвиги ентузіастів.

Важливою у цьому плані є також система військово-технічного співробітництва. У нас воно довгий час розглядалося виключно з точки зору експорту озброєнь. Після початку війни з РФ ситуація кардинально змінилась. Система має забезпечувати ефективний швидкий імпорт озброєнь та технологій для ЗСУ та інших силових відомств. Приклад з катерами «Айленд» демонструє абсолютну неефективність сьогоднішнього підходу. Західні партнери мають і можливості, і бажання працювати з Україною. Але їх зупиняє відсутність гарантій захисту інвестицій та технологій. Можемо уявити ситуацію, що американська компанія захоче створити спільне підприємство з українцями, в тому числі, передати технології. Однак, хто буде гарантувати, що ця американська технологія через пару тижнів не опиниться, скажімо, в Китаї, що для США є надзвичайно чутливим питанням.

«СБУ має перетворитися на контррозвідку демократичної держави і позбутися традицій КДБ»

Які ще системні проблеми треба вирішити наступному президенту?

Ще одне питання - залишається нереформованою Служба безпеки України. В законі про нацбезпеку є вимога про ухвалення нового закону щодо СБУ, в якому треба прописати завершення реформи СБУ з позбавленням її непритаманних функцій. СБУ повинно бути контррозвідувальною службою, яка виконує виключно завдання у цій сфері. Стосовно проведення розслідувань та діяльності в сфері економічній й антикорупційній в Україні вже є або можуть бути створені нові органи, які не повинні мати відношення до СБУ. СБУ має перетворитися на контррозвідку демократичної держави і позбутися традицій КДБ та пострадянських олігархічних впливів, які найбільш яскраво проявляються у втручанні в діяльність бізнесу. Ця «властивість» СБУ, до речі, також зупиняє притік іноземних інвестицій до країни.

Ще один важливий аспект -  підхід до формування Збройних сил з переходом до дійсно професійної армії, ефективної територіальної оборони та привабливої базової військової підготовки. Призов в ЗСУ не позбавлений пострадянського репресивного підходу, який відлякує молодь від служби. Це призводить до парадоксального ефекту – замість створення умов для тотального залучення громадян до оборони держави в умовах зовнішньої агресії, пострадянська репресивна машина руйнує ці умови. Ми наполягаємо на зміні формули відносин між ЗСУ та суспільством. Щоб молоді люди хотіли йти служити. Насправді, це зробити не важко. І навіть не важко зробити так, щоб формувався потужний мобілізаційний резерв, не важко зробити, щоб формувалася територіальна оборона і на цьому фоні створювався професійний компонент ЗСУ. Ми пропонуємо відійти від репресивної моделі і запропонувати більш привабливу модель призову. Скажімо, можна зробити загальний призов хлопців і, навіть, дівчат на 2-3 місяці у тренувальні табори з проведенням інтенсивної базової військової підготовки. Молода людина не буде ходити півроку-рік підмітати плац, не розуміючи навіщо їй випадати з активного життя на такий довгий період, а за 2-3 місяці отримає всі необхідні навички та базові знання у військовій сфері, патріотичному вихованні та інших необхідних для сучасного військового питаннях. Неважко зробити цей курс привабливим для того, щоб молоді люди самі хотіли пройти його, як важливий етап свого розвитку, розвитку відповідального громадянина. Після проходження цього курсу, можливо, хтось захоче піти в територіальну оборону за місцем проживання, а хтось – захоче продовжити військову службу на професійній основі і підпише контракт. Така модель змогла би просто прибрати те напруження яке існує між ЗСУ і суспільством. Щоб від армії не тікали і не відчували загрози від військкоматів, а мали чітке розуміння, що це є модель яка, по-перше, залучає до оборони держави не в агресивно-примусовому, а в добровільному форматі. А по-друге, держава поважає свого громадянина, його прагнення у життєвому розвитку, а не пригнічує, як це було заведено у СРСР. Я гадаю, для впровадження цієї моделі можна використати і американські напрацювання, і ізраїльські, і швейцарські, і балтійські. Головне – політична воля переламати «совок», який ще зберігається в нашій системі оборони.

«Україна є ідеальною мішенню, якщо Путін вирішить зберегти владу і після 2024 року»

Повернімось, до актуальнішого питання. Реальна загроза з боку Росії все ще зберігається?

Насправді, загроза з боку Росії зростає. Хтось може подумати, що агресивний тиск РФ знижується, але це не так. Ситуація в самій Росії розвивається дуже складно. У Путіна зараз головне завдання – зберегти владу після 2024 року. Як це буде зроблено: за моделлю Назарбаєва, перейменувавши Москву на «Путінград», чи за рахунок експлуатації формату союзної держави з Білоруссю, чи за іншим варіантом – якраз і вирішується зараз у Кремлі. Українське питання і цього разу буде відігравати ключову роль. Якщо Україна нарешті продемонструє успіхи в економічному плані, покаже приклад успішного розвитку і для наших європейських партнерів, і для Росії, то Путін буде вимушений знову застосовувати весь арсенал гібридних методів проти України, щоб не допустити її остаточного відходу. Знову ж таки, оскільки економічна ситуація в РФ буде погіршуватися, як кажуть, «холодильник почне перемагати телевізор», неминуче почнуть зростати протестні настрої, відцентрові процеси в регіонах імперії, Путіну знадобиться чергова «переможна війна», щоб забезпечити новий виток пропагандистського угару. Україна є ідеальною мішенню в такій ситуації. Для того, щоб Україна не стала такою мішенню, наступний президент має постійно удосконалювати сектор безпеки і оборони.

У Конституції вже закріплений наш шлях інтеграції в ЄС і НАТО. Що буде маркером того, що ми сходимо з цього шляху?

Все, про що ми тільки що говорили, насправді наближає нас до НАТО. Тобто всі положення про нацбезпеку, побудова системи оборонно-промислового комплексу (ОПК) і військово-технічного співробітництва (ВТС), всі вимоги і обіцянки, які містяться в програмних документах кандидатів, спрямовані на наближення до НАТО. Треба розуміти що таке стандарти НАТО, оскільки, часто вони невірно сприймають в Україні…

Перш за все, стандарти НАТО - це стандарти найкращих в світі збройних сил. Навіть, якщо ми не йшли б до НАТО, нам все одно треба було б йти до цих стандартів. Це те що робить та ж сама Росія, і Китай, і Фінляндія, і Швеція. Всі розвиваються за стандартами НАТО, бо для їх розробки було витрачено великі гроші та час. Скажімо, навіщо вигадувати національну систему логістики, якщо в НАТО це все розроблено і відпрацьовано на практиці. Тобто, натівську систему можна просто взяти і використовувати, що й роблять всі провідні країни світу.

Маркером того, що ми можемо відійти від цього курсу може бути тільки одне - ми знову проголошуємо нейтральний статус. Або «гібридний» нейтральний статус, про який зараз інколи починають говорити на фоні президентської кампанії наші деякі європейські партнери, наприклад в Німеччині або в Австрії: чому би Україні офіційно на десять років не відкласти наміри вступити в НАТО? Таке можна почути і в Україні від деяких експертів. Вони кажуть, що це могло би знизити напругу у відносинах з Росією, врегулювати ситуацію на Донбасі і примусити Росію почати переговори про Крим. Тобто впроваджується абсолютна хибна думка про «тимчасовий нейтралітет». Але чим ця ідея відрізняється від тієї концепції «позаблоковості», яку впроваджував Янукович? Він же не казав, що ми обов’язково назавжди відмовилися від вступу в НАТО. Янукович стверджував, що на цей момент позаблоковий статус є більш вигідним для України, оскільки він знімає напругу між НАТО і Росією і відкриває перед Україною шлях до миру і процвітання. Зараз ми насолоджуємося результатами «позаблоковості». Замість миру і процвітання ми маємо логічний результат – агресію Росії, анексію Криму та вщент зруйнований Донбас, мешканці якого, до речі, й були найпалкішими прихильниками позаблоковості.

Україна практично не може бути позаблоковою і зберігати суверенітет та незалежність. У всякому разі в осяжному майбутньому. Так сталося, що з точки зору геополітики, Україна знаходиться на розломі між Європою та Азією. Водночас, ми знаходимося у процесі розпаду Російської імперії, яка агресивно намагається зачепитися за свої колишні володіння та зони впливу. Як тільки Україна, ослаблена економічно та у військовому плані, оголошує нейтралітет, це звучить як запрошення Москві до окупації. Що, власне, й сталося у 2014 році. Лише рух у напрямку західної цивілізації, геть від Москви, гарантуватиме успішний розвиток нашої нації. Пропозиція відкласти на 10 років рух до НАТО – або свята наївність, або «трояноставлення до України, поки сама Росія не розпадеться на національні держави, котрі матимуть власні цілі та моделі розвитку.

Ми сьогодні витрачаємо на утримання збройних сил 5% від ВВП. Чи може так статися, що після виборів ці обсяги будуть знижені?

Якщо наступний президент зберігатиме поточний зовнішньополітичний курс та курс на протидію російській агресії, а обидва кандидати декларують саме такий підхід, то для реалізації цих задумів необхідно буде продовжувати перехід до стандартів НАТО і подальше переозброєння ЗСУ. Навіть за мінімальними підрахунками, для виконання цих завдань нам треба витрачати не 5%, а 10% ВВП. Якщо порахувати потрібне фінансування для будівництва ефективних військово-морських сил, протиракетної, протиповітряної оборони, ракетного компонента, авіації, то мова може йти про десятки мільярдів доларів. Тобто,  зменшення витрат не припустиме. Єдина можливість зниження відсоткового відношення витрат на оборону до ВВП – швидке зростання економіки.

Які п’ять кроків є першочерговими для майбутнього президента?

Якщо казати про сектор безпеки і оборони, то перше, що має зробити президент, - провести комплексний аудит, який би охопив силові відомства, спецслужби, оборонну промисловість. На основі рекомендацій експертів треба виробити потрібні кроки для формування системи, котра забезпечить ефективне виконання завдань і ОПК, і ЗСУ, і СБУ, розвідки тощо. Наприклад, в ОПК потрібно будувати відповідальну державну систему, яка не має втручатися безпосередньо в діяльність бізнесу, але має забезпечувати рівні умови для діяльності приватних та державних компаній, для допуску їх до державного оборонного замовлення. Також зробити перегляд совкових підходів до призову, територіальної оборони, формування мобілізаційного резерву і створення професійної армії. Це могло би змінити синергію діяльності громадянського суспільства і силових відомств. Це змінило би повністю підходи і взагалі атмосферу в країні. Ще один крок, який би міг здійснити президент -  створення комітету з питань розвідки для координації діяльності розвідувального співтовариства України. Це специфічне питання, але я думаю, що цим треба зайнятися якраз і з огляду на більш ефективне виявлення та реагування на загрози. Також, президенту слід завершити реформування СБУ та сприяти забезпеченню формування ефективного демократичного цивільного нагляду за цією та іншими спецслужбами.

На завершення я хотів би наголосити на необхідності звернути особливу увагу президента на розвиток системи державної підтримки технологій та інновацій як у оборонній, так і цивільній сферах. Для цього не потрібні великі гроші.

Наталія Малиновська, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»