Повернувся на фронт до побратимів. Історія Василя Пелиша, якому загарбники відрубали руку

Мама була проти, щоб він робив татуювання, певно передчувала щось недобре. Але Василь Пелиш все ж попросив художників з Майдану намалювати на його правій руці тризуб. Далі був батальйон «Айдар», бої на Луганщині і зустріч із ворогом, яка змінила життя. Окупантів настільки роздратувало патріотичне татуювання юнака, що вони відрубали його сокирою…

Василь Пелиш народився у Старому Самборі. Навчався у Львівському аграрному університеті, опановував фах землевпорядника. Любив садити дерева та квіти, вирощував із мамою тюльпани, нарциси, хризантеми. На час студентства Василя прийшлася Революція Гідності. Він разом із товаришами поїхав на Майдан.

«Ми з Василем у складі 31-ї Сотні були на Майдані, потім разом воювали у добровольчому батальйоні «Айдар». Комунікабельний. З ним було легко спілкуватися. Водночас у серйозних ситуаціях, як ми казали – «двіжах», поводився відчайдушно. Він один з тих, хто не дав розростися харківському антимайдану. Завжди опинявся там, де було тяжко, не уникав складнощів», – розповів газеті «Високий замок» побратим героя Ростислав Павличак.

Після Майдану Василь Пелиш подався захищати незалежність України зі зброєю в руках. Служив у батальйоні «Айдар», воював на Луганщині. Улітку 2014 року під Новосвітлівкою поранили одного з бійців. Василь віз його до лікарні. Дорогою у машину захисників влучили з танка.

«Пам'ятаю, потемніло в очах і таке відчуття, що я в повітрі перекидаюся. Коли прийшов до тями, лежав на землі – на мені труп товариша. Навколо все горить. Лівою ногою відчув, що вогонь підходить, виповз. Сів, закурив. Сподівався, що поруч наші. Пошкутильгав до найближчої позиції. Мене зустріли пару чоловіків з автоматами. Став їм доказувати: «Я свій, з «Айдару». Ті кажуть: «Та какой ты нах… свій». Тоді зрозумів, що потрапив до терористів», – розповів захисник Gazeta.ua.

Героя били ногами і прикладами. Та особливо роздраконив одного з окупантів тризуб на його руці.

«Мене роздягли. Один з бойовиків на правій руці помітив татуювання. Це його дуже розлютило. Почав матюкатися, а потім відійшов кудись. Повернувся з сокирою. Потягнув мене за руку, став на неї ногою і рубанув майже по саме плече. Далі погрузили на машину й повезли на ще одну свою позицію. Там мені їхній медик перев'язав бинтом руку. Я стікав кров'ю. Після чого мене повезли в лікарню. Пам'ятаю лише високу будівлю й багато жінок в білих халатах. І знову відключився», – згадував Василь Пелиш.

Захисник опинився у луганському госпіталі. Тут продовжувалися моральні тортури, лякали розстрілом, погано годували. За місяць Василя вдалося визволити – його обміняли на брата одного з ватажків «ЛНР».

Після лікування Василь працював військовим обліковцем у Старосамбірській раді. З допомогою канадсько-української програми отримав протез, причому майстри зробили герою несподіванку – на плечі намалювали герб України. Захисник також багато волонтерив.

У 2016 році Пелиша нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Василь мав кілька бойових нагород, але не чіпляв їх на форму, не хизувався ними. Він і протеза не хотів носити. Не просив ні від кого жодної помочі. Злився, коли йому пропонували допомогу. Не хотів, щоб його сприймали як інваліда. Єдине, що просив мене, – зав’язати шнурки на кросівках», – розповів про героя учасник російсько-української війни Олег Облочинський.

Із початком повномасштабної війни Василь знову пішов захищати Україну.

«Василько вступив у самооборону Києва, а потім потрапив у найгарячіші точки. Інвалід, але знову пішов на фронт! Моя дитина домоглася, щоб її знову взяли туди… Василько дуже хотів допомагати побратимам. Він все лівою рукою робив: писав, кермував, завантажував, розвантажував. Дружина пішла разом з ним служити, щоб йому допомагати», – поділилася спогадами із «Високим замком» мама захисника Тетяна Вічиста-Пелиш.

Василь дуже добре водив авто, мав машину із автоматичною коробкою передач. На початку вторгнення помчав до Києва, щоб евакуювати дітей свого побратима.

«Я поважав Василя за його надійність. Міг звернутися до нього з будь-якого приводу. Та й навіть без такого звернення він завжди допомагав. Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, я і мої побратими, зайняті відбиттям ворожого наступу, не мали змоги подбати про своїх дітей під Києвом, який у той час атакували орки. А Василь, нікому з нас нічого не розповідаючи, разом з моєю мамою взяв і поїхав туди, доправив дітей у безпечне місце на Львівщині. Хоча йому, людині без руки, це було зробити нелегко», – згадує Олег Облочинський.

Василь Пелиш отримав поранення в голову на Донеччині, коли перевозив необхідні для воїнів речі з другої лінії фронту на першу. Лікарі марно боролися за його життя, захисник помер 18 вересня у госпіталі в Дніпрі. Йому було лише 27. У воїна залишилася молода дружина.

«Ніколи не повірю, що мого Василька більше нема. Він так багато мені хотів допомогти. У нього стільки планів було. Він так вірив у нашу Перемогу…», – розповіла мама героя.

Поховали Василя Пелиша в рідному Старому Самборі.