Кіборг із календаря, який не хотів, щоб за ним плакали. Історія Тараса Коваля

Він дивом вижив у Донецькому аеропорту, коли на голову падали бетонні брили. Тарас Коваль зізнавався, тоді були «дурні думки», що може не повернутися. Однак ніколи не сумнівався, що чинить правильно, обороняючи летовище. Бо якщо воювати, то на повну. А виїжджаючи з аеропорту, навіть придумав жарт: «Ніколи не буду користуватися донецькими авіалініями. Холодно, голодно, затримують рейси».

Чесний, веселий, порядний, розумний, сміливий і відважний боєць. Так відгукуються про захисника друзі і побратими. Він був одним з героїв легендарного календаря з Кіборгами від благодійного фонду «Повернись живим». На жаль, життя 33-річного Тараса Коваля забрала війна.

Тарас Коваль народився і виріс у Києві. Закінчив училище деревообробки з червоним дипломом за фахом «столяр». У приватній меблевій компанії робив двері та столи. Потім вчився на менеджера в Академії керівних кадрів культури та мистецтва. Працював різноробом, офісним клерком, промисловим альпіністом, слюсарем в автомайстерні. Відслужив строкову в 95-й окремій аеромобільній десантній бригаді. Працював у меблевій компанії. Згодом отримав другу вищу освіту за спеціальністю «Право».

«Тарас – на 100% киянин. Він тут народився, добре знав своє місто і любив його, – розповіла у інтерв’ю наречена воїна Юлія. – Після закінчення школи чоловік вирішив, що вища освіта йому не потрібна, й здобув робочу спеціальність обробника дерева. У нашій квартирі всі меблі – справа його рук...».

Тарас Коваль захоплювався зброєю всіх армій світу, був просто таки «ходячою енциклопедією» у цій сфері.

«Що не спитаєш на тему автомата чи пістолета – усе знав. Недарма й позивний мав «Вальтер». До слова, в нього була фішка: завжди вітався словами «Гутен морген», – згадував побратим захисника «Іскандер».

Коли почалася російсько-українська війна, Тараса мобілізували до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Тоді, наприкінці жовтня – на початку листопада 2014 року, він і потрапив у Донецький аеропорт, був снайпером.

«Ми тоді повністю контролювали новий термінал – із 1 поверху до даху. За 10 днів там я хліб їв лише один раз (так вийшло, що нам його привезли лише раз). Тож їли галети з сухпайка. Найбільшою проблемою була відсутність більш-менш нормальних побутових умов. Добре, що хлопці про це попередили, і я взяв купу трусів, шкарпеток, вологих серветок. Заважало постійне відчуття бруду. Ти тими серветками його витираєш, а толку з того майже нема. До того ж холодно. Завдяки волонтерам ми мали каталітичні грілки. Закидаєш грілку в спальний мішок, залазиш в нього. Але якщо кладеш грілку в ногах, мерзне тулуб, і навпаки: прижмеш до грудей – просинаєшся від того, що ніг майже не відчуваєш від холоду. Мерзли руки, тому рукавички знімав, хіба лише щоб поїсти», – пригадував Вальтер у інтерв’ю газеті «Факти».

Аеропорт накрили шквальним вогнем, гатили з танків, гранатометів, мінометів.

«Я тоді побачив і відчув, що воно таке, коли бетонні перекриття будівлі руйнуються, шматки бетону вагою кілограмів по 150−200 падають вниз. Вібрація йшла по всій споруді. А ти лежиш на підлозі й здригаєшся разом із будівлею», – описував оборону аеропорту Тарас Коваль.

Після летовища було багато гарячих точок на Луганщині та Донеччині: Піски, Лисичанськ, Дебальцеве. Вальтер провів не одну вдалу воєнну операцію, але мало про це говорив. Просто вважав, що то звичні речі для десантника.

Коли зранку 24 лютого у Києві пролунали вибухи, перше, що зробив Коваль, зателефонував хлопцям, які також були в оперативному резерві першої черги, і вирушив у військкомат. Потрапив у 132 окремий розвідувальний батальйон Десантно-штурмових військ ЗСУ.

«Мені треба, щоб моя земля, Україна, була вільна від цих усіх маргіналів і покидьків. Мені треба помститися за всіх тих хлопців, які сюди прийшли за покликом серця. Які залишили своїх дітей і дружин, синів, доньок, батьків. Вони сюди прийшли й загинули, тому що вірили в це», – розповідав «Вальтер» в інтерв’ю.

Свій останній бій захисник прийняв в районі села Суха Кам'янка Харківської області. Під час розвідвиходу його група потрапила під ворожий танковий обстріл. Про загибель героя повідомив засновник фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега.

«Вальтер був сміливим і великим ботаном у зброї. Завжди був готовий дати лекцію, навіть якщо про неї не просили. Чесний, чистий, порядний, простий і хороший хлопець. Десантник. В 2014 пройшов майже все, включно з ДАП. Лишився таким же спокійним флегматом. Не вмів брехати, бо все було написано на його чесному, трохи дитячому лиці», – поділився спогадами про кіборга Дейнега.

Волонтер зауважив, українці, дізнавшись про загибель Тараса Коваля, не повинні впадати у жаль або скорботу. За його словами, будучи живим, сам герой такого б не оцінив. Натомість закликав відчувати лють.

«Нехай вона проникне в кожну клітину. І що б ви зараз не робили – робіть це краще і більше. Навіть якщо ви просто ходите на роботу. Робіть її найкраще. Платіть податки. Допомагайте армії. Готуйтеся захищати своє місто чи село. Нехай лють випалить у вас страх, слабкість, нерішучість, зневіру. Щоб ваша рука не знала вагання, коли прийде її час», – звернувся до українців засновник «Повернись живим».

Поховали Героя на Лісовому цвинтарі у рідному Києві. У нього залишилися батьки, старший брат і наречена.