Загинув під час оборони Маріуполя. Згадаймо «азовця» Олександра Дерев’янка

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олександра Дерев’янка.

24-річний Олександр Дерев’янко, позивний Адамс, загинув 3 квітня 2022 року під час оборони Маріуполя. Він виїхав із «Азовсталі», щоб допомогти побратимам вийти з оточення. Але потрапив під обстріл.

Олександр народився на Черкащині. Під час навчання у Черкаському комерційному технікумі за спеціальністю виробництво харчової продукції долучився до фанатського руху футбольного клубу «Дніпро». Також професійно займався спортом, зокрема, ММА, джиу-джитсу, боксом, бойовим самбо. Брав участь у змаганнях. З 18 років переїхав у Київ – там працював вихователем у дитячому таборі «Азовець».

«Був дуже добрий, мудрий не за роками. Такий маленький чоловік у родині. Коли йому було 10, ми розлучилися з його батьком. І Саша собі вигадав, що він тепер головний, має мене захищати. Відтоді рішення приймали вдвох. Та завжди знав, що мама одна, грошей мало. Прибігав раз: «Мам, там наші їдуть на екскурсію. Ми можемо собі це дозволити?» І після цих слів, вірите, я знаходила гроші: чи більше працювала, чи брала кредит», − пригадала мама загиблого.

У полк «Азов» Олександр пішов у 2020-му, підписав контракт. Спочатку він був у юнацькому корпусі, потім − у Національному корпусі, далі − у Києві у Нацдружинах.

«У Черкасах його знали як Казіміра. Саша був світлою людиною, справжнім прикладом нового покоління українських націоналістів, взірцевим. Саме такі мали будувати світлу українську державу після війни, але прокляті орки не дали дожити йому до 25 років», − розповів командир другого батальйону полку «Азов» Дмитро Кухарчук.

На момент початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну, Олександр був у Маріуполі, де дислокувався полк. Звідти встиг вислати до своєї мами Ганни деякі речі, які тепер жінка береже на згадку про сина. Серед них − футболки та дитячі малюнки.

«Влітку 2021-го я їздила до сина на вихідні. Ми дуже любили ходити: за перший вечір пройшли 14 км, за другий день – 22. Дуже багато розмовляли. Коли переходили дорогу, він завжди брав мене за руку. І я тепер знаю, що він так переводив усіх своїх дівчат, – посміхнулася мати. Сумно продовжила: – Я досі бачу кадри зруйнованого міста і плачу. Тих будинків, повз які ми проходили, вже немає. Як нема і драмтеатру, де я була, і парку, яким ми гуляли».

Олександр служив в автороті, був навідником бронемашини та займався вогневим прикриттям: допомагав бійцям виходити з-під обстрілів, вивозив поранених.

Матір Олександра розповіла, що завжди відчувала сина. Відчула, навіть тоді, коли він загинув: «Я померла в Маріуполі разом із ним. Нині я намагаюся навчитися жити, навчитися дихати наново. Бо я йому пообіцяла. Він загинув за кожного з нас. Він хотів, щоб ми тут, на Черкащині, були в безпеці, щоб сюди не прийшов ворог, щоб ми не були в окупації, щоб над нами не знущалися».

Російська сторона повернула тіло Олександра у межах обміну. Поховали воїна 14 січня 2023 року в рідних Черкасах.

«Саша – це людина, яка віддавала все іншим і ніколи не відмовляла у допомозі. Сашко був готовий допомогти кожному, хто до нього звертався, при цьому соромився сам попросити про допомогу. Я не знаю жодної людини, яка б сказала, що він відмовив допомогти», – зауважив товариш загиблого.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.