Від бомб загинуло три покоління. Згадаймо однорічних малюків Дайнеко з сімʼєю

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Ніколь та Дениса Дайнеків, а також їх родину.

Однорічні Ніколь та Денис Дейнеки та їхній 14-річний дядько Володимир Ободзінський загинули, коли бомби окупантів упали на їхній дім у селі Юрівка на Житомирщині.

42-річний Володимир Ободзінський в одну мить втратив найдорожче, що мав у житті. 8 березня 2022 року дві російські півтонні бомби впали на його дім і вбили три покоління родини: 40-річну дружину Наталію, 14-річного сина Володимира, 19-річну доньку Іванну та однорічних онуків Вероніку й Дениса. Від будинку залишився лише фундамент та купа цегли. А до російського вторгнення тут панували сміх та любов.

Село Юрівка було далеко від лінії фронту, а поряд з будинком Володимира на вулиці немає жодних військових об’єктів. Тому чоловік спокійно поїхав на роботу у Київ.

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, родина Ободзінських вирішила не покидати дім. Володимир тоді працював у столиці. Востаннє він бачив сім’ю через відеозв’язок 8 березня 2022 року. Зателефонував дружині, привітав зі святом. 

У день трагедії Володимир приблизно о 19.00 поспілкувався із сім’єю телефоном та побажав усім доброї ночі. А о 20.30 йому зателефонував сусід Микола та сказав, що на вулиці, де вони живуть, щось двічі сильно гупнуло.

«Я відразу набрав дружину, але телефон був вимкнений. Це нормально для Наталі, бо вчителювала допізна і могла ще працювати дистанційно. Тому я подзвонив сину. Телефон так само був вимкнений. У доньки – теж. У мене почалася паніка», – пригадує Володимир.

Зрештою додзвонився батькові й попросив заглянути в дім. За 20 хвилин у слухавці одразу ж почув крик своєї мами, а батько важким голосом прошепотів: «Вдома немає нікого живого». 

«У той день вони загинули фізично, а я – душевно», – каже Володимир. 

Онуків Володимира знайшли за 60–70 м від будинку, у сусідському городі. Донька Іванна була у ванній кімнаті, дружина Наталя – на кухні. Сина знайшли неподалік. Впізнати можна було лише його. 

«Росіяни скинули дві 500-кілограмові бомби, будинок просто знесло. На його місці тепер купа цегли, розкидані дитячі речі, книжки, одяг та іграшки. Мене питають, що я з цим думаю робити… Нічого я не думаю там ні прибирати, ні робити», – каже чоловік.

Чоловік пригадує: коли він уже був на роботі в Києві, дружина і донька просили його вивезти їх. Це прохання – ще один камінь на його серці.

9 березня тіла Ободзінських забрали з моргу  і поховали на Малинському кладовищі. Володимир залишив поруч з рідними місце і для себе.

«До моргу я наче тримався, але коли побачив їхні тіла, то все…. Вони лежали у відкритих трунах замотані в простирадла… Ми докупили деякі речі й поклали в домовину. На кладовищі був священник. Зробили все за обрядами», – згадує він.

Дружині Володимира було 40 років, вона працювала вчителькою. З Володимиром Наталя познайомилася 23 лютого 2000 року під час навчання в університеті. Зустрічалися сім місяців і сім днів.

«Наташа була закохана у Вову до нестями. Вона – лідерка за характером: штовхала, тягнула чоловіка, а він не заперечував, йшов за нею і допомагав. Вони були друзями і партнерами у стосунках», – тепло згадує подругу Світлана Левчук.

«Ми завжди все робили разом. І наш будинок теж. Усе, що було всередині, це Наталя зробила. Вона творчо цим займалася. Наталя працювала вчителем історії. За день до війни виповнилося 22 роки з дня нашого знайомства. Вона для мене всім була – і дружина, і товариш, і порадник у всіх питаннях. Всі казали, що ми один одного доповнювали.

Ми були дуже легкі на підйом. Кажу: «Наталю, щось ми давно ніде не були». Все, ввечері сіли в машину, вранці ми вже в Кам'янці-Подільському», – згадує чоловік загиблої.

Вдома в Ободзінських було весло і гамірно. Перш за все – завдяки його господині. Наталія Ободзінська – вчителька з понад 20-річним стажем. Друзі кажуть про неї «жінка-зірка, жінка-вогонь».

«Вона могла бути підсобницею на будівництві, тягати каміння і поряд  з тим писати вірші й давати новаторські уроки. Вона була найкращою подругою для мене, як і для своїх дітей», – розповідає Світлана Левчук.

Подруги навчались у Житомирському державному університеті ім. Івана Франка. Наталія здобула вищу педагогічну освіту за двома спеціальностями: вчителька історії України та вчителька української мови й літератури. Наталія Ободзінська працювала у кількох школах Малинської громади: зокрема у селах Слобідка і Горів, а також у Малині.  

Наталія була справжньою батарейкою у сім’ї Ободзінських. Багато жартувала, навіть підробляла тамадою на весіллях. Жінка була творчою: робила кошички та скриньки з газет, вишивала, писала поезію про кохання, а останнім часом – на патріотичну і філософську тематику. 

Разом із чоловіком Наталія будувала дім – у нього пара вклала і душу, і багато часу та коштів. Допомагав зводити будинок також покійний тато Наталії. Там Ободзінські прожили менше 10 років. Приблизно стільки ж і будували оселю.

«Торік добудували на обійсті сарай, гараж, але через брак фінансів не встигли накрити. Вирішили, що навесні, ще до початку городнього сезону, все зробимо. Наприкінці літа планували пробурити свердловину, щоб не мати проблем з водою», – каже Володимир Ободзінський. Сім’я мала також власне господарство: вирощували бройлерів.

Ободзінські святкували разом всі дні народження. Коли Наталії сповнилось 40, товариш Володимира Сергій зробив родині подарунок – купив путівки в Єгипет. І всі вони полетіли на відпочинок. Тоді Наталія вперше в житті була за кордоном. 

14-річний син Вова закінчував 9-й клас і готувався до випускного. Планував вступати в лісотехнічний коледж, де вже вчилися його друзі. Влітку разом з ними він частенько проводив час на місцевому ставку. Любив комп'ютерні ігри й мріяв працювати в ІТ. День народження Володі родина щоліта святкувала на морі. Батьки думали у 2022 році зробити для сина свято так, як він хотів – з друзями...

19-річна донька Іванка виховувала двох однорічних дітей Ніколь та Дениса. З їхнім батьком у молодої жінки стосунки не склалися, тож ростити малих допомагали мама й тато.

Іванна мріяла працювати в Києві ландшафтною дизайнеркою. З дитинства любила відвідувати художній гурток, гарно малювала. «У нас була прибудинкова територія – Іванна все засадила квітами, кожної весни обробляла ділянку та висаджувала нові рослини. А ще вони з дружиною дуже любили пекти. А ми з сином охоче ласували тією випічкою», – з теплотою у голосі пригадує батько. 

Ніколь – молодша із двійнят. Її братик Денис народився трішки швидше. Володимир каже, що діти були не схожі між собою ані зовнішньо, ані характерами: «Нікуся була веселою, а Денис – більш серйозний. Я з ними проводив багато часу, грався, щоб дружина і донька трохи відпочивали».

Чоловік пригадує: 11 січня родина замовила фотографа, зробили останні спільні фото, де всі щасливі. Сім’я мала багато планів, зокрема хотіли показати маленькій Ніколь та її братику море. Але їхні мрії та задуми обірвали російські бомби…

«На день п'ять раз приїжджаю на кладовище, і тако стоять п'ять хрестиків з фотографіями. Все. І як мені тепер жити? Всі мої тут. За що?» – із болем зітхає Володимир...

Зауважимо, згідно з останніми даними ООН, російські терористи за час повномасштабного вторгнення вбили щонайменше 9444 і поранили 16940 мирних українців. Серед загиблих – 545 дітей, поранених неповнолітніх – 1156. При цьому в організації зазначають, що реальна кількість жертв значно вища, оскільки отримання інформації в умовах війни ускладнене.

За останніми даними Офісу генпрокурора, в Україні через російську агресію загинуло щонайменше 503 дитини. Ще понад 1100 постраждали. Ці цифри також не остаточні. Триває робота щодо їх встановлення у місцях ведення бойових дій, на тимчасово окупованих та звільнених територіях.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.