На фронті загинув син священника з Тернопільщини. Згадаймо Василя Здеба
Молодик добровільно пішов на війну, коли йому був 21 рік
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Василя Здеба.
1 листопада в київському військовому госпіталі зупинилося серце молодого воїна з Тернопільщини – 22-річного лейтенанта Василя Здеба. Син священника УГКЦ за покликом серця став на захист рідної землі з перших днів повномасштабного вторгнення ворога, коли йому був 21 рік. У 54-ій окремій механізованій бригаді став командиром взводу. Під час свого першого бою отримав контузію, але відмовився від евакуації, щоб не залишати побратимів сам на сам із ворогом. У жовтні цього року Василя поранило осколками від ракети. Місяць лікарі боролися за його життя, але врятувати бійця так і не вдалося.
Василь Здеб був із села Петриків, де його батько – священник УГКЦ і військовий капелан Віктор Здеб – є настоятелем храму Всіх святих українського народу.
Парубок закінчив тернопільську школу-ліцей і вступив на юридичний факультет Західноукраїнського національного університету (ЗУНУ). Був студентом магістратури спеціальності «Правоохоронна діяльність», але коли Росія розпочала повномасштабну війну проти України, без вагань пішов захищати Батьківщину. Василь Здеб мав позивний Брат.
«Брат – це не просто позивний. Брат – це було в його серці. Він завжди хотів бути дуже близьким для всіх – для батьків, для своєї дівчини, для своїх друзів. І він взяв цей позивний на фронт, щоб разом бути з хлопцями, щоб ньому, як у командирі взводу, всі були впевнені. І він це довів. Довів із перших днів бою і до останнього свого подиху», – розповів батько загиблого Віктор Здеб.
Про рішення піти на війну Василь сказав батькові після початку повномасштабного вторгнення. Віктор зауважив, тоді сам відвіз його до військкомату: «Гордість переповнювала моє серце, що син сам пішов захищати державу. Коли відвіз його на військкомат, то вся територія військкомату, а також на дорозі, стояли дуже багато молодих людей, які рвалися, щоб захистити державу. Гордість тоді змінилася на жаль. Я тоді гірко плакав. Думав, чому ті діти мають йти воювати, а потім, як виявляється, і вмирати? Але якщо би в той момент вони не пішли захищати нашу державу, то не знати, чи в даний час держава ще була».
Василь був командиром взводу в 54-ій окремій механізованій бригаді. Під час свого першого бою, розповідає батько, він із побратимами потрапили під сильний обстріл. Василя контузило, але боєць відмовився від евакуації.
«Це був його перший вихід на позиції в напрямку Лисичанська, Білогорівки. Він описував цей вихід на позиції дуже докладно. Йдучи до позицій, вони потрапили під сильний обстріл, було багато поранених. Василь казав: «Я дивуюся, бо я вперше вийшов і мав страх, бо було багато крові, поранених, але Бог мені дав сили і я почав до усіх підбігати й підтримувати, допомагати перев’язувати поранених». Коли їм вдалося евакуювати трьох поранених, знову почалися обстріли по позиціях. Неподалік впав снаряд, розірвався, але дивом Василя не зачепило, проте він отримав контузію. Розповідав, що в роті чув присмак крові. Побратими почали кричати: «Здеб 300-сотий, його треба евакуювати». Проте мій син відмовився від евакуації. Сказав, що залишається дуже мало хлопців і він залишається з ними надалі як командир і безпосередній товариш, побратим», – поділився батько.
За час служби Василь двічі був за крок до смерті. «Одного разу, коли стався приліт, його присипало не тільки землею, але й впала панель такою літерою «л». Він дивом вижив. Коли його хлопці розкопали, то телефон залишився під завалами. Він дуже переймався, а я йому кажу: «Дитино, та купимо інший телефон». Але річ була не в телефоні. У ньому він зберігав святі мощі отця Піо. І коли він повертався на позиції, то у свій вільний час копав, щоб знайти телефон. Для нього було надзвичайною радістю, коли він показав мені телефон і сказав, що таки вдалося знайти телефон і мощі знову біля його серця», – зауважив Віктор Здеб. Проте втретє уникнути смерті не вдалося...
На початку жовтня лейтенант ЗСУ Василь Здеб отримав важкі поранення на фронті. Осколки пошкодили внутрішні органи та руку, яку згодом ампутували.
«Останнє розпорядження, яке він отримав – їх приписали до штурмовиків. Це штурмова бригада, яка мала йти на штурм. Для цього вони проходили навчання і під час нього, на жаль, на полігон прилетіла балістична ракета. Було дуже багато поранених і смертей», – зауважив Віктор Здеб.
За життя молодика боролися лікарі столичного військового госпіталю, за якнайшвидше одужання молилися рідні. 1 листопада серце воїна зупинилося в стінах лікарняного закладу.
Після того, як син пішов на фронт, священник вирішив стати капеланом. З молитвою до бійців їздить на різні напрямки: «Зараз це найважливіша місія, яку я особисто можу зробити. Бо попри те, що я їздив до інших військових, я мав можливість бути зі своїм сином».
Також Віктор вже 10 років є настоятелем церкви всіх святих українського народу в селі Петриків. Тут завжди молиться за наших захисників: «Хочу запевнити всіх – як воїнів, так і родини всіх наших воїнів, чи вони є живі, чи померлі – ми завжди молимося за них. Коли мій син попав до лікарні, я знаю, що тисячі людей молилися. Молилися прості люди, наші єпископи, патріарх. Всі вірили, що він буде здоровим. І здається нам, що наша молитва є невислуханою. Але ми випросили в Бога для мого сина не просто оздоровлення та зцілення, ми випросили чогось більшого – царства небесного. І я свято вірю в те, що він є ангелом не тільки для мене, для моєї сім’ї, але й для багатьох військових».
У Василя залишилася наречена Єва. З дівчиною, яка переїхала з Луганщини, познайомився в тернопільському університеті. Згодом почали зустрічатися, а в липні хлопець зробив їй пропозицію.
«Був випуск із військової кафедри. Вже потім Василь розказував, що хотів все зробити красиво, на території військової частини, але туди не пускали в той момент нікого, так як був воєнний стан. Він зібрав всіх своїх хлопців на площі коло драматичного театру. І коли ми фотографувалися – при всіх зробив пропозицію», – зауважила наречена.
«З садка до 11 класу разом, одна церква, де його батько парох, а моя покійна мати керувала хором. Байдикування після школи, зависання на турніках безкінечними, як здавалося, літніми канікулами, перша, прости Господи, цигарка на двох, перші місцеві майдани, перші вишколи. У нього могло все зовсім інакше скластися, але він точно не міг би піти на компроміс з совістю і не мобілізуватися. У День всіх святих Василько пішов в кращі світи», – написав друг загиблого і теж воїн Юрій Галицький.
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.