Повертаючись з відпустки на фронт, мав погане передчуття. Згадаймо Руслана Солтиса

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Руслана Солтиса. 

Молодший сержант Руслан Солтис, позивний Позитив, загинув 16 січня 2023 року біля міста Кремінна на Луганщині. Під час виконання бойового завдання воїн отримав смертельне поранення в голову внаслідок мінометного обстрілу. Захиснику назавжди залишилося 42 роки.

Руслан народився 24 вересня 1980 року у селі Вʼязова Нестерівського району (тепер Жовківського) Львівської області. Навчався в Смереківській загальноосвітній школі, а потім закінчив Львівське вище професійне училище №52, де здобув спеціальність помічника машиніста тепловоза.

Служив в армії, отримав звання молодшого сержанта. У 2005 році одружився і переїхав до села Забужжя. Працював на АЗС «Львів Петроль», також працював на інших роботах, що були повʼязані з будівельною галуззю. Любив риболовлю і футбол.

Як розповіла дружина Руслана Оксана, 23 червня 2022 року чоловік мав з’явитися у військкомат, щоб отримати повістку, бо він хотів йти захищати Україну від лютого ворога.

«У понеділок, 4 липня, Руслана призвали і повезли у Дубляни на навчання. Але ніякого навчання вони не проходили. Він з хлопцями пробув там три дні і після цього повезли їх у Краматорськ, Донецької області. Дали форму, автомат і воюй без ніякої підготовки. Побув там пару днів, познайомився з побратимами, потрапив у Львівську 103 бригаду ТРО, 62 батальйон і відправили їх зразу на нульову позицію. Дещо допомагали їм волонтери, багато продуктів, одягу, взуття купляли і передавали з дому»,– розповіла дружина Руслана.

Коли пішов на позицію, почався великий обстріл, ворог їх вже чекав, то була засідка. Руслан з побратимами стали втікати, зрозуміли, що то засідка, їх чекали. Вони натрапили з побратимами на яму глибиною до коліна (з розповіді Руслана), вони скочили у ту яму (інакше б сталася біда).

Ця яма їх врятувала. Закінчилась перестрілка, вони швидко, не озираючись, втікали від засідки. У результаті усі залишились живі, але з переляку Руслан зразу посивів. А коли прийшов з позиції, передзвонив додому і сказав: «Степанівна (він так деколи називав свою дружину), не переживай, зі мною все добре, я поїм і передзвоню тобі на відеозв’язок.

Він завжди заспокоював дружину, щоб не переживала. Казав: «Зі мною все добре». Але по його обличчі було видно, що не так. А коли прийшов додому у відпустку, тоді все розказав: як його засипало в окопі із головою. Побратими прибігли йому на допомогу і розкопали його.

Максим розповідав дружині, що вони були голодні (бо були сильні перестрілки), а до польової кухні було дуже далеко, і волонтери не могли їм доставити продукти.

Коли продукти закінчувалися, доїдали мівіну, черствий хліб, бо дуже були голодні. Тоді Руслан не витримав голоду, взяв машину, ризикнув і під обстрілами поїхав на польову кухню, набрав продуктів і привіз хлопцям. Всі були дуже раді, не могли наїстись. І посилку не можна було переслати, ні волонтерами передати, бо дуже прострілювалися ворогом дороги.

Серце краялось, що не можна було йому чимось допомогти, пригадує Оксана.

«Коли відкрили коридор, тоді ми з родиною,– розказує дружина, – наварили вареників, пельменів, напекли печива, нажарили пончики і передали через волонтерів. То хлопці такі були раді, понаїдалися і ще інших побратимів пригостили, не могли надякуватися. При нагоді завжди посилки пересилали, то волонтери передавали і одяг і взуття, все що було потрібно.

А коли приїхав Руслан додому у відпустку, то купив собі дорогий годинник із компасом. Бо як йшов на нульову позицію, то мобілки їм забороняли брати з собою, ворог міг вичислити їх, (тоді ворог був від них зовсім близько: 200-300 метрів і засік їх). Вони тікали лісом, військовий загубив годинник.

Руслан воював у Донецьку, Краматорську, Лимані, Луганську, Сватовому, Кремінній та інших містах.

Коли закінчилася відпустка, дружина Оксана зі сльозами на очах відпровадила його до Львова на поїзд, побажала всього найкращого і сказала: «Бережи себе».

Максим заповідав, якщо він не повернеться з позиції і загине, то поховати його у Смерекові, у нього було погане передчуття.

16 січня 2023 року, пішов на нульову позицію, а ворог дуже обстрілював, літали осколки з ракет. Руслан вийшов з окопу, захищаючи собою побратима, кричав: «Є хто живий?!». То були його останні слова (зі слів побратима).

Сталося непоправне, то було у Кремінній. Постріл із ворожого танка, і уламок потрапив Русланові просто у голову. Він не встиг ні злякатися, ні відчути біль, смерть наступила миттєво, розповіла дружина захисника.

«Мій син був добрий, щирий, веселий, завжди на позитиві. Любив сім'ю, родину, був душею компанії. Мав багато друзів у мирному житті і тут, на війні, знайшов велику підтримку серед побратимів. Він був сміливий та відважний, готовий нести службу, незважаючи на труднощі та ризикуючи життям. Коли вони поверталися із бойового завдання, то Руслан любив говорити: «Ми це зробили, хоч було важко… Все буде добре. Все буде Україна». Він казав також: «Що б зі мною не сталося, завжди пам'ятайте мене таким веселим, як я був». Пам'ятаємо, сумуємо, любимо. Ти завжди будеш у наших серцях», – написала мама Ганна Солтис.

Посмертно Руслан нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Поховали захисника у селі Смереків, де пройшли його дитинство і юність.

Удома на Руслана чекали матір Ганна, сестра Ольга, дружина Оксана, велика родина і друзі.

У селі Забужжя Сокальського району, де проживав воїн, 27 серпня 2023 року встановили пам'ятник полеглим героям-односельчанам, серед них є Руслан Солтис.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.