«Інтер» – виклик для Української держави
Тест на державність «Інтер» не склав. Та й не міг скласти. За визначенням
Акурат перед Новим 2018 роком українська громадськість справедливо обурювалася наміром телеканалів «Інтер» та СТБ показати совєтські фільми за участю артистів, оголошених в Україні персонами нон-грата. Цілком слушно критикували інтерівську «головну ялинку країни» за участю відомих своєю проросійською орієнтацією українських співаків, які під час війни гастролюють у Росії…
Реакція патріотичної частини суспільства зрозуміла – адже йшлося про чергову новорічну телепровокацію з метою деморалізації українських патріотів і водночас підтримки проросійськи і просовєтськи налаштованих громадян, насадження недовіри до влади й держави, придушення волі українців до боротьби з ворогом, популяризацію рашизму.
Медіа-експерт Олексій Мінаков емоційно закликав уряд і СБУ відреагувати на дії телеканалу: «Прикриваючись свободою слова, телеканал надає майданчик для виступу особам, які активно займаються «культурною» діяльністю в країні-агресорі. Ущемляється гідність кожного українця, включаючи сотні тисяч наших бійців-захисників і ветеранів! Що робитимемо з цим плювком усім нам в обличчя?»
На прикладі «Інтера» добре видно, як «Російська Федерація докладає надзусиль для культурної експансії в Україні, адже культурне панування, то є ментальна основа для всіх інших видів панування і тому засилля російського шоу-бізнесу, російської книжки, російських радіостанцій і т. д. в Україні – то є не прояв некорисливої любові до чистого мистецтва, а спланована, цілеспрямована, свідома і добре організована політика Росії проти України, що має за мету повернення України до статусу, що існував до 24 серпня 1991 року, або принаймні вилучення зі складу України низки територій, що становлять інтерес для Росії» (Богдан Кримський, філософ).
Олексій Широпаєв, російський публіцист і поет, щиро визнає, що ніщо так не дратує росіян, як очевидні відмінності з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді.
3 січня 2015 року Радіо Свобода оприлюднила мою статтю «Війна проти власної країни. «Інтер» не означає інтернаціональний». Появилася вона в унісон із заявою Олександра Турчинова, секретаря РНБОУ, який дії «Інтера» назвав «знущанням над країною». Мовляв, до тенденційної подачі новин з антиукраїнським забарвленням в цю новорічну ніч додалось «знущання над всією країною». А ще «у новорічну ніч, коли вся нація відчувала єднання, телеканал «Інтер» традиційно діяв проти української держави, транслюючи концерт тих людей, які знущалися над нашою країною, підтримуючи терористів і вітаючи захоплення Криму і Донбасу».
Олександр Турчинов звернувся тоді до голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення з проханням анулювати ліцензію на мовлення телеканалу: «Звертаю вашу увагу на діяльність вітчизняного телеканалу «Інтер», який у своїй програмній політиці постійно і відкрито нехтує національними інтересами України».
І що ж? У червні 2015-го Національна рада з питань телебачення і радіомовлення продовжила ліцензію «Інтера» до 2022 року…
Нині, на четвертому році війни з Росією, «українське» телебачення поряд із зовнішньою агресією, корупцією і колаборацією залишається вкрай підступним, надзвичайно потужним та ефективним антиукраїнським інструментом-зброєю. Однак, на наш погляд, черговий скандал довкруж «Інтера» з його «старимі пєснямі о главном», ностальгією за СССР навряд чи викличе належну реакцію державних структур, які нарешті зважаться припинити провокаційну інформаційну політику телеканалу. Заява члена комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики Богдана Онуфрика, що обов’язково буде реакція відповідних структур, нічого не гарантує і нікого ні до чого не зобов’язує. Так само як і думка народного депутата Миколи Княжицького – мовляв, політика «Інтера» упродовж багатьох років була антиукраїнською і «якщо на це закривають очі, значить хтось в Україні таку антидержавну політику покриває на найвищому рівні».
Слушна думка. Бо річ не в бракові політичної волі чи відсутності рішучості з боку вищого керівництва Української держави аби припинити українофобію у вітчизняному інформаційному просторі.
Чи не найнебезпечнішим фактором у світі є культура. Діє вона напрочуд лагідно, м’яко, заколисуюче. Однак лінія фронту між різними культурами існувала завжди. Існує й нині. Одна культура неминуче нищить іншу, коли вони співдіють/сусідять. Зрощення не буває: виживає або одна, або друга.
Такі процеси мають місце і в мовній царині: «Домінуюча мова витискує підкорену прямо пропорційно до обсягу інформації, що подається цими мовами, і обернено пропорційно до структурної диференціації мов, тобто ГЕНЕТИЧНО-СТРУКТУРНА БЛИЗЬКІСТЬ ПІДКОРЕНОЇ МОВИ ПОЛЕГШУЄ ДОМІНУЮЧІЙ МОВІ ПРОЦЕС ПОГЛИНАННЯ» (Лариса Масенко, мовознавець).
Мультикультурність зазнала краху. Факт доконаний. Якби ми були естонцями чи литовцями, грузинами чи вірменами, то проблеми інформаційного протистояння не було б. Небезпека для українців у мовній близькості з російською.
Лише один приклад того, як досягалась така «близькість». У генеральні постанові уряду радянської України від 1942 року цинічно зазначалося: «Дбаючи про культурні потреби українського народу, уряд УРСР вирішив наблизити український правопис до російського». Що й було зроблено 28 серпня 1943 року на засіданні ЦК КП(б)У під головуванням Микити Хрущова в селі Помірки неподалік Харкова. 1946 року проект нового правопису був затверджений, отруйні плоди якого досі пожинаємо.
Українську наукову термінологію було знищено ще в 30-х роках минулого століття – вилучено понад 40 тисяч термінів. Поклади репресованої лексики все ще чекають дослідників…
Російська культура «не так накопичувала власні культурні цінності, як руйнувала інші культури, інші мови.» (Олександр Боргард, фізик-теоретик, культуролог)
І справді. Що, приміром, дала світові у складі Російської імперії Кар’яла – Східна Фінляндія, перейменована московитами на Карелію, або Молдова – частина Румунії, анексованої Росією?.. Православна Болгарія з вдячності орієнтувалась на Росію, а православна Румунія – на Захід, зокрема на Францію. І що? Відмінність в культурному та економічному розвиткові сьогодні більш ніж відчутна…
«Породжена агресією та просякнута її духом російська культура набула властивості та якості бур’яну. Як останній у вільній конкуренції вмить витісняє будь-яку культурну рослину, так само російська культура, всього тільки поставлена в умови однакових можливостей – неминуче витисне або знищить інші культури… Нам і раніше не було чому вчитись у цієї культури, й поготів нема чому у неї вчитися сьогодні, з- нічого доброго та здорового набути не можна… Російська культура є продуктом одвічного тоталітарного устрою. Тому вона є постійним природним середовищем для ідей тоталітаризму й расизму. Вона є небезпечною для будь-якого демократичного суспільства … Але розуми наших людей, нашого народу були за минулий час ґрунтовно запаскуджені «досягненнями» цієї культури. Слід би сказати, радше, - антикультури. Тому без очищення від цього не мислиться можливим жодне національне відродження – це природна річ» (Олександр Боргардт).
Хто повинен найперше виполювати і нищити цей певдокультурний бур’ян? Правильно: українська національна владна еліта, яка б мислила категоріями української культури як рідної. Але доки представники нинішньої владної системи не сприйматимуть національну культуру як власну, доти її не матимемо.
«Культурна політика держави залежить <…> від національної самовизначеності його керівних кіл… Якщо особа визнає і переживає українську культуру як свою, рідну, вона є українцем, українкою, навіть маючи неукраїнське прізвище і неукраїнських предків. Навпаки, якщо людина українського походження ототожнює себе з російською культурою, то, напевно, вона вже втрачена для української нації…» (Богдан Кримський).
Але ми про телебачення. Тест на державність «Інтер» не склав. Та й не міг скласти. За визначенням. Проблема в іншому. Чи складе тест на державність нинішня влада? Питання відкрите. Бо головна проблема України в тому, що люди не довіряють своїй державі.
Олег Романчук – публіцист