Антиліберальна революція у Східній Європі

В 1991 році, коли Захід був зайнятий святкуванням своєї перемоги в холодній війні і наочним поширенням ліберальної демократії в усі куточки світу, політолог Семюель Гантінґтон видав застереження щодо зайвого оптимізму. В статті для Journal of Democracy під назвою «Третя хвиля демократії,» Гантінґтон відзначає, що дві попередні хвилі демократизації, від 1820-х до 1920-х років і з 1945 по 1960-ті роки, супроводжувалися «зворотніми хвилями», коли «демократичні системи були замінені ... історично новими формами авторитарного правління». Він припустив, що третя зворотна хвиля була б можливою, якщо нові авторитарні великі держави могли би продемонструвати тривалу життєздатність недемократичних правил або «якби людям зі всього світу довелось побачити як Сполучені Штати», що довший час були світочем демократії, «занепадають від політичної стагнації, неефективності економіки і соціального хаосу».

Гантінґтон помер в 2008 році, але якби жив досі, то навіть він сам був би, мабуть, здивований, побачивши, що ліберальна демократія нині перебуває під загрозою не тільки в країнах, де демократичні перетворення пройшли в останні десятиліття, такі, як Бразилія та Туреччина, але й в найбільш усталених демократіях Заходу. Разом з тим авторитаризм знову з'явився в Росії і укріпився в Китаї, а зовнішньополітичний авантюризм і внутрішньополітична поляризації суттєво підірвала глобальний вплив і престиж США.

Найбільш, мабуть, тривожною подією стали зміни у серці Східній Європі. Двоє дітей з плакату посткомуністичної демократизації в реґіоні, Угорщина і Польща, побачили переконливу електоральну перемогу консервативних популістів при демонізації опозиції, при творенні з меншин цапів офірних і при розмиванні ліберальних стримувань і противаг. Інші країни в реґіоні, в тому числі Чехія і Румунія, як виглядає, готові йти слідом. Свою позицію щодо лібералізму один з нових популістів, угорський прем'єр-міністр Віктор Орбан, виклав у виступі 2014 року: “демократія не обов'язково є ліберальною. Демократія може залишатись собою, навіть не будучи ліберальною.» Для підтримки глобальної конкурентоспроможності, продовжував він, «ми маємо відмовитися від ліберальних методів і принципів організації суспільства.» Хоча Орбан править маленькою країною, рух, що він репрезентує, має глобальне значення. На Заході, де воля народу залишається основним джерелом політичної легітимності, його стиль антиліберальної демократії, ймовірно, стане основною альтернативою лібералізму в найближчі десятиліття.

Чому демократія оголосила війну лібералізму найбільш відверто саме у Східній Європі? Відповідь лежить в дивному характері революцій 1989 року, коли держави Східної Європи звільнилися від радянської імперії. На відміну від попередніх в революціях 1989 року йшлося не про утопію, а про ідею нормальності — тобто, революціонери висловили бажання вести нормальне життя, вже доступне людям в Західній Європі. Після того, як впала Берлінська стіна, найосвіченіші і найліберальніші східні європейці почали першими покидати свої країни, викликаючи серйозні демографічні та ідентичнісні кризи в реґіоні. І коли вітчизнаний електорат, що підтримував ліберальну демократію, емігрував на Захід, обличчям лібералізму в Східній Європі стали міжнародні áктори, такі як ЄС і США, при тому, що їх вплив стає все слабшим. Це підготувало ґрунт для націоналістичного повстання проти лібералізму, що охопило нині реґіон.

ВЛАДА НАРОДУ

Багато хто вважає, що зростання східноєвропейського популізму важко пояснити. Після того як польська популістська партія Право і Справедливість (відома під польським скороченням PiS) здобула парламентську більшість в 2015 році, Адам Міхнік, ліберальна ікона країни, журився: «Інколи прекрасна жінка втрачає розум і лягає до ліжка з бастардом.» Однак, популістські перемоги не є одиничною містифікацією, а свідомим і багаторазовим вибором: права популістська партія Фідес перемогла у двох поспіль парламентських виборах в Угорщині, а PiS в соцопитуваннях зберігає лідерство  відносно своїх суперників. Східна Європи, схоже, має намір одружитися з бастардом.

Деякі популістські успіхи можна віднести на рахунок економічних проблем: Орбан був обраний в 2010 році, після того, як економіка Угорщини впала на 6,6% в 2009 році. Але такі проблеми не можуть пояснити, чому в Чехії, яка має один з найнижчих рівнів безробіття у Європі, проголосували за повернення популістських партій на торішніх парламентських виборах, або чому росте нетерпимість в економічно успішній Словаччині. Польща  найбільш незрозумілий випадок. Ця країна має найшвидше зростання економіки в Європі в періоді між 2007 а 2017 роками, і соціальна мобільність останніми роками виразно покращилась. Дослідження польського соціолога Мацея Ґдули показали, що політичні настрої поляків не залежать від їх особистої вигоди, отриманої в період посткомуністичного транзиту. База правлячої партії включає багатьох людей, які задоволені своїм життям і ширять процвітання своєї країни.

Деталі популістських поворотів у Східній Європі варіюються від країни до країни, так само як і характер і політика окремих популістських урядів. В Угорщині «Фідес» скористався своєю конституційною більшістю, щоб переписати правила гри: перекроєна Орбаном виборча система країни перетворила її, за словами соціолога Кім Лейн Шеппела, на «плюралізм для кваліфікованої більшості.» Крім того, шириться корупція. В березні 2017 року в  статті для The Atlantic письменник Девід Фрум цитує анонімного спостерігача, який говорить про систему Фідес: «Перевагою правління сучасною держави є те, що вона має менше влади, щоб переслідувати невинуватого, хоча має більше влади, щоб захистити винуватого.»

Польський уряд також прагнув ліквідувати систему стримувань і противаг, особливо за рахунок змін у конституційному суді. На відміну від угорського уряду, він, тим не менше, в основному чистий — якщо йдеться про корупцію. Політики менше зосереджені на контролі над економікою і на створенні лояльного середнього класу, а більше — на моральному перевихованні народу. Польський уряд намагався переписати історію, насамперед завдяки недавньому закону, який зробив незаконним звинувачувати Польщу в Голокості. В Чехії, між тим, прем'єр-міністр Андрей Бабіс привів в минулому році свою партію до перемоги, обіцяючи керувати державою, як компанією.

Однак, під цими відмінностями лежить вражаюча спільність. По цілій Східній Європі з'являється новий антиліберальний консенсус, відзначений ксенофобією, націоналізмом і підтримкою, дещо несподіваною, молодих людей, які досягли повноліття після падіння комунізму. Якщо ліберали, які домінували в 1990-ті роки були стурбовані правами етнічних, релігійних та сексуальних меншин, то цей новий консенсус — про права більшості.

Скрізь, де вони приходять до влади, консервативні популісти використовують уряд, щоб поглибити культурну і політичну поляризацію і  борються за те, що американський історик Річард Гофстадтер назвав «параноїдальним стилем» у політиці. Цей стиль сильно сфокусований на теорії змови, такими, як віра, підтримувана  багатьма виборцями PiS у тому, що авіакатастрофа 2010, в якій загинув президент Лех Качиньський — брат лідера PiS Ярослава Качинського — була радше результатом замаху, а не випадку. Ця параноя проявляється також і в твердженнях Фідесу, що Брюссель за допомогою народженого в Угорщині мільярдера Джорджа Сороса таємно планує затопити Угорщину іммігрантами.

Популісти Східної Європи  послуговуються і подібним політичним словником, подаючи себе як справжній голос народу проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. Як зазначив політолог Ян-Вернер Мюллер, «популісти твердять, що вони і тільки вони репрезентують людей,» твердження не емпіричне, але «завше виразно моральне.» Фідес і PiS не вдають, що репрезентують всіх угорців чи всіх поляків, але вони наполягають на тому, що їх підтримують всі правдиві угорці і правдиві поляки. Вони трансформують демократію від інструменту включення в інструмент виключення, делеґітимізують інституції небільшості, подаючи їх як перешкоди на шляху до волі народу.

Іншою загальною рисою східноєвропейського популізму є лукавство щодо ЄС. За останніми опитуваннями Євробарометра, мешканці Східної Європи є одними з найбільш проєвропейських націй на континенті, але вони голосують за чи не найбільш євроскептичні уряди. Ці уряди, в свою чергу, використовують Брюссель як риторичну боксерську грушу, одночасно користуючись його фінансовою щедрістю. Угорська економіка зросла на 4,6% в між 2006 а 2015 роками, але згідно з дослідженням KPMG і угорська дослідницької фірми GKI оцінено, що без фондів ЄС вона би скоротилася на 1,8 відсотка. І Польща є найбільшим на континенті реципієнтом грошей з європейських структурних та інвестиційних фондів, які заохочують економічний розвиток менш розвинених країн ЄС.

Підтримка антиліберального популізму зростає по цілому континенту протягом багатьох років, але осмислення його непомірної привабливості у Східній Європі вимагає переосмислення історії реґіону за десятиліття, що минули після кінця комунізму. Це спадщина революцій 1989 року, в поєднанні з пізнішими шоками, спричиненими зниженням потуги США і кризою в ЄС, що спровокувала теперішній вибух популізму.

СВОБОДА, БРАТЕРСТВО, НОРМАЛЬНІСТЬ

Хоча східноєвропейський популізм був на підйомі вже на початку поточного десятиліття, криза з біженцями в 2015-16 роках зробила з нього домінуючу політичну силу в реґіоні. Опитування громадської думки показують, що переважна більшість східних європейців побоюються мігрантів і біженців. У вересні 2017 року дослідження Ipsos показало, що лише 5 відсотків угорців і 15 відсотків поляків вважають, що імміграція чинить позитивний вплив на їхню країну і що 67% угорців і 51% поляків вважають, що кордони їхніх країн мають бути повністю закриті для біженців.

Під час кризи біженців фотографії потоків мігрантів в Європу викликали демографічну паніку по цілій Східній Європі, люди почали собі уявляти, що їх національні культури опинилися під загрозою зникнення. Нині цей реґіон  складається з маленьких, старіючих, етнічно однорідних суспільств: наприклад, за межами країни народилися лише 1,6 відсотка з тих, хто живе в Польщі, і лише 0,1% - мусульмани. Фактично, радше культурне та етнічне розмаїття, а не багатство є основною відмінністю між Східною і Західною Європою. Порівняти, наприклад, Австрію та Угорщину, сусідні країни однакового розміру, що були колись в рамках єдиної імперії Габсбурґів. Іноземні громадяни складають трохи менше двох відсотків населення Угорщини, в Австрії же вони складають 15 відсотків. Тільки шість відсотків угорців народжені закордоном,  це в переважній більшості етнічні угорські іммігранти з Румунії. В Австрії аналогічний показник становить 16 відсотків. У східноєвропейській політичній уяві, культурне та етнічне різноманіття розглядається як екзистенціальна загроза, і протидія цій загрозі творить ядро нового антилібералізму.

Деякі з цих побоювань щодо різноманітності, можливо, вкорінені в історичних травмах, таких як розпад мультикультурної імперії Габсбурґів після Першої світової війни та радянської окупації Східної Європи після Другої світової війни. Але політичні потрясіння від кризи біженців не можуть бути пояснені тільки історією реґіону. Радше, в ході кризи з біженцями східні європейці зрозуміли, що вони зіткнулися з новою глобальною революції. Це не була революція мас, а революція мігрантів; вона інспірована не ідеологічними візіями майбутнього, а картинами реального життя з іншого боку кордону. Коли глобалізація зробила світ великим селом, то разом з цим  наразила його на тиранію глобального порівняння. Тепер люди в бідних частинах світу рідко порівнюють своє життя з сусідським; вони порівнюють його з життям найбільш процвітаючих мешканців планети, чиє багатство є цілком на їхніх дисплеях завдяки глобальному поширенню комунікаційних технологій. Французький ліберальний філософ Раймон Арон мав рацію, коли п'ять десятиліть тому зауважив, що «в процесі об'єднання людства нерівність між народами набуває такого ж значення, як колись нерівність між класами.» Якщо ти є бідною людиною в Африці, що шукає економічно безпечне життя для своїх дітей, то найкраще, що ти можеш зробити — забезпечити, щоб вони народилися в такій багатій країні, як Данія, Німеччина чи Швеція, або ж — якщо це неможливо — в Чехії чи Польщі. Зміна щораз більше означає зміну країни, а не уряду. І східні європейці відчули себе загроженими цією революцією.

Велика іронія полягає в тому, що хоча країни Східної Європи нині панічно реагують на масову міграцію, революції 1989 року були першими, в яких головним чинником змін було бажання покинути свою країну, а не добитися більший голосу в ній. Після падіння Берлінської стіни, багато хто в колишньому комуністичному блоці висловив своє бажання змін через імміграцію на Захід, а не залишаючись вдома, щоб брати участь у демократичній політиці. В 1989 році східні європейці не мріяли про досконалий світ, вони мріяли про нормальне життя у нормальній країні. Якщо в посткомуністичній трансформації реґіону і була утопія, то це була утопія нормальності, яка розділялася і правими, і лівими. Експерименти були заборонені. В 1990 році міністр фінансів Чехії Вацлав Клаус (який пізніше став прем'єр-міністром, а потім президентом) сказав про пошук  золотої середини між капіталізмом і соціалізмом: «Третій шлях – найшвидший шлях до третього світу». Східні європейці мріяли про те, що об'єднання Європи відбудеться за тією ж схемою, як і возз'єднання Німеччини, і на початку 1990-х років багато чехів, угорців і поляків заздрили східним німцям, яким за ніч видали німецькі паспорти, і вони могли відразу почати тратити німецькі марки.

Революції, як правило, спричиняють серйозні демографічні потрясіння. Коли вибухнула французька революція, багато її противників втекли. Коли більшовики захопили владу в Росії, мільйони росіян втекли. Але в цих випадках вони були переможеними, ворогами революції, які бачили своє майбутнє поза межами своєї країни. Після революцій 1989 року, навпаки, першими виїхали ті, хто найбільше прагнув жити в західному світі, ті, кому найбільше нетерпілося побачити зміни в своїх країнах. Для багатьох ліберально налаштованих східних європейців сумнів у націоналістичній прив'язаності і перспектива входження в сучасний світ зробили еміграцію логічним і законним вибором. Ця спадщина революцій 1989 року запустила нинішній популістський вибух.

В результаті революцій 1989 року у новозвільнених країнах Східної Європи спостерігався негативний ефект прискореного зниження чисельності населення. З 1989 року по 2017 рік Латвія втратила 27% населення, у Литві — 23%, а Болгарія — майже 21%. Тільки за останні десять років Угорщина втратила близько трьох відсотків свого населення. І станом на 2016 рік приблизно один мільйон поляків живе в Сполученому Королівстві. Ця еміграція молодих і талановитих відбувається в країнах, які вже мали старіючі популяції і низький рівень народжуваності. Разом всі ці тенденції створюють ґрунт для демографічного паніки.

Таким чином, зростання популізму у Східній Європі найкраще пояснити як еміграцією, так і страхом перед імміграцією. Успіх націоналістичного популізму, який живиться почуттям, що ідентичність перебуває під загрозою, є результатом масового ексодусу  молоді з реґіону в поєднанні з перспективою великомасштабної імміграції, які в сукупності запускають демографічні тривоги. Переїзд на Захід був рівнозначний підвищенню соціального статусу, і, як наслідок, східні європейці, що залишилися у своїх країнах, почали чути себе невдахами, яких лишили позаду. В країнах, де більшість молодих людей мріють виїхати, успішне повернення домів девальвується.

Останніми роками зростаюче прагнення до самоствердження також викликало роздратування східних європейців наказами з Брюсселя. Хоча в 90-х роках політики реґіону, прагнучи вступити в НАТО та ЄС, були готові грати за ліберальним сценарієм, нині вони хочуть підтвердити свої повні права як члени європейського клубу. Інтеграція Східної Європи з ЄС віддзеркалює на державному рівні досвід інтеграції, відомий з історії іммігрантів у всьому світі. Перше покоління іммігрантів хотіли б домогтися визнання за рахунок інтерналізації цінностей приймаючої країни; іммігранти другого покоління, народжені в новій країні, побоюються, що їх трактуютьяк громадян другого сорту і часто заново відкривають зацікавленість традиціями і цінностями культури батьків. Щось подібне відбувалося в східноєвропейських країнах після вступу в ЄС. Багато людей в цих країнах раніше розглядали втручання Брюсселя у їх внутрішню політику як доброзичливе. З часом вони почали розглядати його як нестерпну образу суверенітету їхніх країн.

ПОВЕРНЕННЯ ГЕОПОЛІТИКИ

Останнім компонентом антиліберального повороту Східної Європи є глибокий нурт геополітичної невпевненості, яка завжди непокоїла реґіон. В 1946 році угорський інтелектуал Іштван Бібо опублікував брошуру під заголовком «Злидні малих держав Східної Європи». В ній він аргументував, що демократія в реґіоні завжди буде заручником довготривалих наслідків історичних травм, у більшості своїй пов'язаних з історією домінування в східноєвропейських країнах зовнішньої влади. Польща, наприклад, припинила існувати як незалежна держави після її розділу Австрією, Пруссією і Росією в кінці XVIII століття, Угорщина, тим часом, пережила придушення національної революції в 1849 році, а потім втратила більше двох третин своєї території і половину свого населення в 1920 році за Тріанонським договором.

Мало того, що ці історичні травми спричинили страх східноєвропейських суспільств і нарікання на зовнішню владу; вони також, доводив Бібо, закріпили ці країни у вірі, що «поступ свободи загрожує національній справі». Вони навчилися з підозрою ставитися до будь-якої космополітичної ідеології, яка переступає їхні кордони, будь то універсалізм Католицької Церкви, лібералізм пізньої імперії Габсбурґів, чи марксистський інтернаціоналізм. Чеський письменник і дисидент Мілан Кундера добре вловив це відчуття невпевненості, коли визначив малий народ як «той, чиє існування може бути у будь-який момент поставлено під сумнів.» Громадянин великої країни сприймає виживання своєї країни як даність. “Його гімни говорять лише про велич і вічність. Польський гімн, однак, починається зі строфи: «Іще Польща не померла.»

Якщо одним з ефектів еміграції після 1989 року в Європі був початок демографічної паніки, яка пізніше набрала повної форми під час кризи біженців, то іншим, не менш важливим ефектом була втрата країнами реґіону громадян, які найімовірніше стали би вітчизняними захисниками ліберальної демократії. Як наслідок, ліберальна демократія у країнах Східної Європи щораз більше мусіла розраховувати на підтримку зовнішніх гравців, таких як ЄС і США, які з плином часу стали сприйматися як реальне обмеження влади більшості в реґіоні. Бажання Бухареста приєднатися до ЄС, наприклад, у першу чергу змусило його до рішення розв'язати давній спір з Угорщиною про права етнічних угорців в Румунії. І правила ЄС, відомі як «Копенгагенські критерії», зробили правовий захист меншин умовою для вступу в союз.

Центральна роль ЄС і Сполучених Штатів в консолідації ліберальних східноєвропейських демократій означала, що поки домінування Брюсселю і Вашингтону в Європі було незаперечним, ці демократії залишалися в безпеці. Однак, за останнє десятиліття, геополітична ситуація змінилася. Дорогі зарубіжні війни і фінансова криза пригальмували Сполучені Штати ще до виборів Дональда Трампа, коли він як президент підняв серйозні питання про зобов'язання Вашингтону перед своїми союзниками. Тим часом в Європі наступні шоки кризи заборгованості, кризи біженців та Брекзіт поставили під питанням майбутнє Європейського Союзу. Це співпало з початком відновленням, під авторитарним керівництвом президента Володимира Путіна, реґіональної могутності Росії, яка захопила в України Крим в 2014 році і підтримала сепаратистський заколот на сході країни.

Гантінґтон передбачив у 1991 році, що сильна, недемократична Росія може створити проблеми для ліберальних демократій Східної Європи, і підйом путінської Росії по суті підірвав їх. Для східноєвропейських лідерів, таких як Орбан, що вже мали задосить лібералізму, поєднання путінського авторитаризму і антизахідної ідеології послужили зразком для наслідування. Для багатьох поляків повернення російської загрози стало ще одним аргументом голосувати за антиліберальний уряд, який зможе захистити країну. В інших країнах Східної Європи, таких як Балтія, Росія просто виступила в якості спойлера, намагаючись поширювати дезінформацію. Повернення геополітичної нестабільності в цілому реґіоні посприяло зменшенню привабливості ліберальної демократії.

АНТИЛІБЕРАЛЬНА ЄВРОПА?

Східноєвропейський популізм є новим явищем, але має глибоке коріння в реґіональній політиці і навряд чи зникне найближчим часом. «Тривожним аспектом «антиліберальної демократії» Орбана», за словами австрійського журналіста угорського походження Паула Лендвая, є те, що «неможливо передбачити її кінець». Дійсно, антиліберальна демократія перетворилася в нову форму авторитаризму, про яку Гантінґтон попереджав більше, ніж два десятиліття тому. Особливо небезпечним його робить те, що це авторитаризм, народжений в рамках самої демократії.

Нові популісти не є фашистами. Вони не вірять в трансформаційну силу насилля і не є аж такі репресивні як фашисти. Однак, вони байдужі до ліберальних стримувань і противаг і не бачать необхідності конституційного обмеження влади більшості —обмеження, які формують центральну частину права ЄС. Тому основним викликом, породженим східноєвропейським популізмом, є не загроза демократії на рівні нації, а єдність Євросоюзу. Оскільки все більше країн в реґіоні повертаються у бік антилібералізму, то вони будуть продовжувати конфліктувати з Брюсселем і тестуватимуть межі влади ЄС, як це вже зробила Польща своїми судовими реформами. В результаті, ризик полягає в тому, що ЄС може розпастися, і Європа може стати поділеним і несвобідним континентом.

Ivan Krastev
Eastern Europe's Illiberal Revolution. The Long Road to Democratic Decline
Foreign Affairs, 16.04.2018
Переклад О.Д.