«Борис Джонсон попросився на передову». За лаштунками одного відрядження, або як пресофіцери 65-ої бригади організовували візит найвідомішого журналіста світу

Коли британська газета «Daily Mail» опублікувала великий репортаж Бориса Джонсона із Запорізького напрямку, голова НСЖУ Сергій Томіленко зміг розповісти те, що тримав у таємниці кілька тижнів: ексклюзивні фото з фронтової поїздки колишнього британського прем’єра зробив пресофіцер 65-ї бригади, член НСЖУ Андрій Андрієнко. Саме ця бригада приймала Джонсона на своїх позиціях.

Ми поговорили з начальником відділення комунікації 65-ї окремої механізованої бригади «Великий Луг» Сергієм Скібчиком і пресофіцером Андрієм Андрієнком – про те, як організовували візит найвідомішого журналіста світу, як працюють із медіа під постійною загрозою дронів і чому ноутбук на фронті – це такий самий витратний матеріал, як набої.

Джонсон на передовій: «Допитливі дуже очі, серйозні»

Борис Джонсон приїхав на Запорізький напрямок наприкінці лютого. Колишній прем’єр-міністр, який починав кар’єру журналістом, звернувся до фронтової команди «Daily Mail» із проханням організувати поїздку на передову. Домовилися: фото притримати і опублікувати одночасно з виходом матеріалу в газеті.

– Джонсон побував у доволі небезпечних місцях, фактично у кілзоні, фільм навіть зробили, як він приїжджав, – розповідає Андрій Андрієнко. – Він приїхав, зустрічався з бойцями, розпитував, цікавився, що потрібно. При мені з нашими пілотами дронів зустрічався – цікавило, які маємо дрони, як працюють пілоти, скільки знищено ворога. Видно – людина, яка щиро цікавиться. Такі, знаєте, допитливі дуже очі, серйозні.

Візит Джонсона припав якраз на неспокійний час. За словами Андрієнка, в ніч приїзду Запоріжжя серйозно атакували шахедами – «все гриміло». Але Борис провів поблизу передової 48 годин – зустрічався з бійцями, спілкувався з пілотами дронів, розпитував про потреби.

У своєму репортажі Джонсон описав бійця на позивний «Кокос» – пілота дронів, який знищив 434 окупантів, отримав тяжке поранення від танкового снаряду, відмовився від ампутації і… повернувся воювати. Описав Юрія – в мирному житті тренера з пінг-понгу, який тепер вночі виходить зі своїми людьми в поле і стріляє по дронах із кулемета Браунінга зразка 1917 року. Познайомився з двадцятичотирирічною Дашею – солдатом відділення комунікацій з Краматорська, яка пішла в армію, щоб захистити рідне місто.

Публікацію затримали через загострення ситуації навколо Ірану: міжнародні редакції переключилися на інший порядок денний.

До речі, під час лондонської зустрічі з воєнним кореспондентом Daily Mail Річардом Пендлбері голова НСЖУ Сергій Томіленко передав для Бориса Джонсона примірник прифронтової газети «Зоря» з Харківщини – тієї самої, яку редактор Василь Мирошник щотижня розвозить селами за кілька кілометрів від лінії фронту. Пендлбері назвав цей маршрут «одним із найнебезпечніших газетних маршрутів у світі». Джонсон взяв газету в руки та визнав, що робота Василя вражає. Для українського «Індіани Джонса журналістики» – це, мабуть, найнезвичайніший читач за всю історію «Зорі».

«Фактично ми сьогодні і комунікаційники, і журналісти, і водії, і група вогневого прикриття»

Візит Джонсона – це яскравий, але далеко не єдиний приклад роботи служби комунікації 65-ої бригади. Четверо людей щодня організовують роботу журналістів у зоні, де кожен кілометр контролюється ворожими дронами.

– Якщо брати, скажімо, лютий – у нас було 19 запитів на роботу від іноземних та українських ЗМІ, – розповідає начальник відділення комунікації Сергій Скібчик. – На жаль, тенденція така, що більше до нас іноземці просяться. З кожною редакцією ми пропрацьовуємо план, їхнє редакційне завдання. І вже під їхні потреби підбираємо конкретні теми або героїв, відповідні локації.

Але між рядком «відпрацювали один день» у звіті і реальністю – прірва. Щоб організувати, наприклад, приїзд Олександра Маторного з телеканалу «1+1», який знімав сюжети про артилерію і пілотів ударних безпілотників, потрібно було узгодити погоду, отримати дозвіл на відкриття вогню і витрату боєприпасів, організувати нічне перевезення на позиції і нічний же вивіз. А потім на зорі перевезти журналістів з позиції на позицію, знову відпрацювати – і вже удень, під прицілом ворожих дронів, успішно вивезти їх у безпечну зону. 

– Фактично ми сьогодні і комунікаційники, і журналісти, і військові водії, і група вогневого прикриття, – описує повсякденність капітан Скібчик. – Зона ураження збільшилася майже до 30 кілометрів. Навіть заїзди до ЛБЗ – це вже доволі небезпечна справа, рулетка. Ми завозимо журналістів самі, власним транспортом, із ребом, із вогневим засобом від наших військовослужбовців. Але через засилля ворожих дронів скоро доведеться пересідати на броню.

Оріхів: «Хлопці клепають бомби, а жінки вирощують квіти»

Місто Оріхів на Запоріжжі – одна з ключових точок, куди пресофіцери 65-ої бригади возять журналістів. Це уже червона зона: до лінії фронту від крайніх будівель – п’ять-шість кілометрів, а дрони дістають набагато далі.

– Ситуація загострюється щодня, – каже Сергій Скібчик. – Зона атак дронів наростає. Технології сьогодні фактично визначають обличчя війни. Заїхати й виїхати туди дуже небезпечно. Але в місті залишаються 535 цивільних. Працюють комунальні служби, поліція, пожежники. Є така перефразована приказка: хлопці клепають бомби, а жінки вирощують квіти. В Оріхові це дуже яскраво проявляється. Їдеш містом – і бачиш, як жінки просапують клумби, поливають квіти, прибирають газони. Це дуже мотивує.

Андрій Андрієнко розповідає, як змінилася тактика поїздок: 

– Раніше, ще восени, ми могли вдень заїжджати й виїжджати. Зараз стараємося з ранку, по сутінках, заїжджати і максимально швидко працювати. Буквально за місяць стало набагато небезпечніше. Наскільки я знаю, до Оріхова журналістів досі возить тільки 65-та бригада. Більше ніхто.

Взимку, коли вперше за десять років у Запоріжжі ліг серйозний сніг, журналістів не возили понад місяць: листя на деревах немає, на снігу видно і людину, і машину, і навіть сліди. 

– Потім сніг зійшов, ми самі спочатку прокаталися, маршрути відпрацювали. І знову почали возити, – розповідає Андрій Андрієнко.

Одна з поїздок ледь не закінчилася трагічно. 

– Ми з журналістами редакції запорізької «П’ятої редакції» та Укрінформу відпрацювали в Оріхові і поїхали назад, – розповідає пресофіцер. – Вирішили зупинитися в Комишувасі – це на пів дороги до Запоріжжя, кілометрів 30-35 від Оріхова. Стали в тінь, щоб машину не було видно. Тільки зняли бронежилети – звук FPV… Він виринув практично з-за спини. Але, видно, батарея в дрона була вже підсаджена. Десь метрів 45 від нас просто шльопнувся в дорогу. Добре, що ні машина не загорілася, всі живі. Але це – 35 кілометрів від Оріхова! FPV вже й там.

А в листопаді журналісти з «П’ятої редакції» та Укрінформу застрягли на залізничному вокзалі Оріхова.

– Висів над нами ворожий Mavic-розвідник, а навколо кружляли парами FPV-дрони, явно на оптоволокні – детектор їх не бачив. Я чув, що вони дуже близько. Але якщо збиваєш дрон – ти себе виявляєш. Погода похмура, а в нас після відпрацювання по ворожих нерозірваних боєприпасах лише трасуючі патрони лишилися – чергу здалеку видно. Mavic зверху дивиться, звідки стріляють, фіксує позицію. З артилерії можуть відпрацювати за дві-три хвилини. Тому коли дрон чуємо – одразу в укриття. Тим більше, коли ми з цивільними. Наше завдання – щоб журналісти зробили свій матеріал і повернулися живими.

Три години ворожі дрони за нами полювали, не давали вийти з укриттів. Але зрештою таки вдалося щасливо повернутися із небезпечної зони – і привезти ексклюзивний репортаж для українських глядачів.

Та попри всі атаки, жителів Оріхова, за словами пресофіцера, «не перемогти». Він із захопленням переповідає історію місцевої жительки Лілії.

– Їхала на велосипеді – за нею почав полювати дрон на оптоволокні. Вона кинула велосипед, сховалася під деревом. Дрон почав кружляти навколо. Зазвичай вона хапає оптоволокно руками і переламує – дрон падає. А тут так розхвилювалася, що схопила оптоволокно зубами і перекусила. Дрон упав. Ось такі незламні люди незламного Оріхова, – каже Андрієнко.

На Вербну неділю пресофіцери організували журналістам зйомку зворушливої події: капелани святили вербу в Оріхівському Свято-Покровському храмі. Купол зруйнований, дах ледве тримається після прямих влучань. Храм, за словами Скібчика, став орієнтиром для ворожих дронів, тож перебувати поблизу – додатковий ризик…

Серед медійників, які вразили Андрія Андрієнка своєю стійкістю – запорізька журналістка Ольга Звонарьова. 5 квітня 2024 року вона потрапила в Запоріжжі під ракетний удар. Отримала серйозне поранення ноги. Та Звонарьова відновилася, повернулася до роботи, зайнялася спортом і навіть пробігла півмарафон.

– Після такого поранення людина могла взагалі відмовитися від будь-яких виїздів, – каже він. – Але вона все одно виїжджає. Працює більше в Запоріжжі та околицях, але їздить і в Таврійське. А туди може вистачити і одного разу – дорога контролюється дронами, в будь-яку мить може прилетіти КАБ. Приклад стійкості журналістів.

Жінки на війні й документалістика замість новин

Сергій Скібчик зазначає, що бригада свідомо зміщує акценти в комунікаційній роботі з новинарного напрямку на документалістику.

– Документалістика – вічна. Ми знімаємо фільми про бойове братерство, про кар’єрні історії. Наприклад, один боєць повернувся з-за кордону, пішов на війну звичайним солдатом, отримав поранення, але повернувся; переатестувався – і сьогодні вже офіцер, командує ротою. Для іншого це вже четверта війна, на яку він приїхав з Іспанії, де жив ось уже 20 років. Або пастор, батько 8 дітей, який прийшов у бригаду воювати разом із своїм сином. Ну й, звісно, документуємо воєнні злочини росіян у прифронтовій зоні. 

Загалом ми підбираємо історії, які несуть пам’ять, – каже пресофіцер.

До четвертої річниці бригади готується повнометражний документальний фільм на годину – його планують показувати в кінотеатрах.

Окремий напрямок – руйнування стереотипів. 

– Журналісти часто питають про жінок в армії, – каже Скібчик. – У нас є жінки-артилеристки, жінки-пілоти, які успішно знищують ворога, літають на розвідувальних безпілотниках. Скажімо, 28 березня жіночий екіпаж брав участь у відбитті штурму – вони дуже успішно відпрацювали, нищили техніку і живу силу ворога.

Інший стереотип, з яким працюють комунікаційники: що мобілізованих нібито одразу кидають у бій:

– Насправді – спочатку базова військова підготовка, потім злагодження в підрозділі, потім адаптація на позиціях. Бійці виходять на самостійне бойове чергування лише через три-чотири місяці, а інколи – й через пів року. Ми системно розвінчуємо ці міфи про неможливість вижити в піхоті.

«Ноутбук – це витратна частина, як набої»

Коли розмова заходить про потреби служби комунікації, співрозмовники говорять про одне й те саме: техніка. Насамперед – ноутбук, монтажна станція для обробки відео.

– Ноутбук, який із нами постійно їздить, уже ледве дихає, – розповідає Андрій Андрієнко. – У машині тряска, бувають такі вибоїни, що техніка стільки витримувати не повинна. Жорсткі диски знищуються дуже швидко. А ноутбук потрібен для збереження інформації та оперативної обробки – часто доводиться працювати в полі, де є лише Starlink на машині. Тож ноутбук на фронті – це витратна частина, яку треба періодично оновлювати. Вони довго не живуть.

Сергій Скібчик додає:

– У нас є величезні запити і від телебачення, і від журналістських організацій, і від волонтерів – потрібне якісне відео 4К. Деякі телефони можуть зняти таку якість, але монтувати відео, обробляти його – немає на чому. Доводиться іноді кількахвилинний сюжет робити по сім годин. Потрібні монтажні станції або хоча б потужний ноутбук, здатний працювати із сучасними форматами. Моноподи, камери – забезпечення практично нульове. Все своє, все особисте. Знімаємо на мобільних телефонах, монтуємо на домашніх комп’ютерах, які вже на ладан дихають. Потреби справді є.

Той ноутбук, на якому зберігаються й монтуються всі матеріали – зокрема й кадри з візиту Бориса Джонсона, – за словами Сергія Скібчика, «уже ремонтуємо-ремонтуємо, кілька разів дивом відновлювали всю інформацію (а це історія бригади за 4 роки!). Та все одно боїмося, що в якийсь момент скаже “привіт”». Разом з ним може сказати «привіт» і частина відзнятої за місяці історії бригади. Тож якщо хтось захоче допомогти — пресофіцери 65-ї не відмовляться.

Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ