Чому Німеччина не хоче надавати зброю Україні? Розбір внутрішніх настроїв у ФРН

Зараз німецькі медіа та експертне середовище набагато більше підтримують ідеї допомоги Україні, ніж уряд. Вперше за багато десятиліть у ФРН говорять про речі, які раніше були неможливими. Активно обговорюються допомога Україні, надання зброї, критика політики німецького уряду щодо РФ, яка де-факто веде до війни й умиротворення агресора. Це робить навіть журнал «Шпігель», традиційно скептичний щодо європейської та насамперед трансатлантичної архітектури безпеки.

Конспект доповіді експерта по Східній Європі Сергія Сумленного про ставлення німецького суспільства до України й Росії.

Натомість на рівні уряду і громадської думки ідеї допомоги Україні не сприймаються. Ці два середовища (експерти та медіа vs громадська думка) ніколи не були настільки відірвані одне від одного.

Некорисна коаліція лівих і правих

У чому причина такої позиції німецької влади та політикуму? Для України склалася дуже некорисна коаліція – сил, які традиційно не здатні виступати єдиним фронтом. Ліворадикали (die Linke) зацікавлені в альянсі з Москвою задля відходу Німеччини від трансатлантичного альянсу. Праворадикали – AfD («Альтернатива для Німеччини») – теж хочуть відірвати ФРН від західних демократій, що дозволить відійти від ліберальних егалітарних цінностей, прав меншин тощо. Путін у їхній уяві постає як захисник традиційних цінностей «білої християнської Європи». Звісно, це маячня, але вони його так сприймають.

У партії «Зелені» наявні два крила щодо зовнішньої політики. Одне – «старе», ліве, пацифістське, яке вважає, що миру можна досягнути лише дипломатією та роззброєнням. І «реалістичне», яке переконане, що передумовою успішної дипломатії та мирного процесу є стримування агресора, а отже, надання зброї Україні.

Еволюція «Зелених»

Цей перехід до більш інтервенціоністської позиції має свої історичні корені. Наприклад, досить згадати, що підхід невтручання, пацифізму за рахунок слабших дискредитувався після геноциду в Сребрениці 1995 року. Після цього саме Йошка Фішер, міністр закордонних справ від «Зелених», погодився на використання німецьких повітряних сил на Балканах.

Прихильна до України Анналена Бербок є міністеркою закордонних справ від «Зелених». Але не факт, що вона цілковито керує міністерством, на чолі якого багато років перебували соціал-демократи. У німецькому МЗС чимало людей на високих посадах, які мають «дивні» взаємини з Москвою. До того ж у Німеччині є поняття – «сфера особливої уваги глави уряду», а не формальної компетенції МЗС. До таких сфер належать і відносини з Росією. Варто також пам’ятати, що Бербок не працювала жодної доби на посаді у виконавчій владі, вся її кар’єра була внутрішньопартійною.

Основні партії теж за дружбу з Росією

Серед соціал-демократів наявна відома проросійська політична традиція. Її частиною є й сам Олаф Шольц, який виступав проти НАТО і їздив до НДР. А сьогодні він пропонував американцям фактично «відкупитися» від санкцій «Північного потоку-2» в обмін на німецькі інвестиції в купівлю американського зрідженого газу. Одним з молодих репрезентантів цієї традиції є Кевін Кюнерт – 32-річний генеральний секретар СДПН і агітатор за «Північний потік-2». Або прем’єрка землі Мекленбург-Передня Померанія, яка зареєструвала нібито «екологічний» благодійний фонд на підтримку цього газогону.

Складна ситуація й у ХДС/ХСС, де українське питання стало однією з тем внутрішньопартійної боротьби.

Баварський прем’єр Маркус Зьодер атакував позицію нового лідера ХДС Мерца, вимагаючи «нормальних відносин з Росією». Але Зьодер обурений насамперед своєю поразкою у боротьбі за крісло лідера блоку – його не поставили свого часу спільним кандидатом на посаду канцлера. Зрештою, ХДС вважається традиційно близькою до бізнесу, і в принципі не проти того, щоби мати добрі взаємини з Росією. До того ж у Баварії багаторічна історія спроб стати хабом для російсько-німецьких відносин.

Іншим чинником просування російського впливу є тиск низового рівня – через земельні уряди й громади, які зацікавлені в економічному розвитку. Так, остаточне рішення про добудову «Північного потоку-2» підтримала невелика місцева громада, яка зацікавлена у створенні робочих місць.

Російська корупція емоціями

Загалом німецький бізнес грає дуже значну роль у лобіюванні російських інтересів. Бізнесу відомо, що Росія – не лише значний ринок збуту, а й необмежені можливості корупції. А корумпує Росія не тільки лише грошима, а й відчуттями, емоціями. Переведення до московського офісу для людей бізнесу відкриває шалені можливості. У статусі «іноземця» ви є немовби «більшим» за те, ким ви є насправді, маєте доступ до влади, є певним «колоніальним офіцером», таким собі німцем-господарем часів Катерини ІІ.

Ви можете будувати свою мрію – бути деміургом на своєрідному російському клондайку. Ця країна має очевидні політичні ризики та технологічну відсталість, але саме через останню потребуватиме німецьких технологій та навичок. А корупція там політично сконцентрована, що уможливлює позірну ефективність – зрозуміло, «кому і скільки давати».

Історична пам'ять

Величезну роль у формуванні східної політики відіграє й історична пам’ять. У сприйнятті німців 1941–45 – це Russlandfeldzug («похід на Росію»), війна велася передусім з Росією. Відчуття обов'язку перед Україною, яка була ареною страхітливих військових дій, не з’являється. Для українців у цьому світобаченні зарезервоване місце колаборантів, які воювали на боці нацистів. Факти ж про російську колаборацію просто ігноруються.

При цьому порівняння нинішньої ситуації з 30-ми роками, а агресії Путіна з агресією Гітлера багато в кого викликає різку і неадекватну реакцію, адже буцімто заперечує унікальність злочинів Голокосту і нацизму. Звідси й поширене в певних колах колоніальне, шовіністичне ставлення до України, яку більш «моральні» німці мають вести до порозуміння з Росією, перед якою відчувається відповідальність.

Відтак, одна з ключових рис німецької зовнішньої політики – це певна перевага, наголошення на власній здатності нести моральну відповідальність за злочини нацизму.

Натомість Україна сприймається як «нерозумна» і «незріла», яка має обмежити свої бажання і почати домовлятися. Виконання Мінських угод чи інші кроки України щодо «прав російськомовних» не стоїть на мейнстримному порядку денному. Втім, у певних колах складається картинка агресивної авторитарної України, яка є загрозою миру в регіоні. Подібне світосприйняття відштовхує Німеччину як від України, так і країн Східної Європи, а також багатьох західних партнерів.

Попри все, сприйняття Росії в Німеччині поволі змінюється. 10 років тому Путін видавався якщо не демократичним, то надійним партнером. Зараз у путінській Росії бачать природну загрозу, яку можна ігнорувати чи співіснувати з нею, але яка лишається загрозою. Інша річ, що ця загроза сприймається як загроза авторитарного керівництва в Кремлі, а не природна складова російської системи. Є мрії, що колись Росія позбавиться цього тирана і розквітне…

Що робити Україні?

Насамперед – зміцнювати власну обороноздатність. За останні тижні вона шалено зросла шляхом формування антиросійської коаліції рівня Кримської війни середини ХІХ століття. Потужна інформаційна кампанія у світових медіа збільшує можливості надання реальної військової допомоги Україні. Ця кампанія дає пояснення виборцям західних країн, що відбувається.

Незалежно від того, працює це чи ні, варто говорити про історичну відповідальність Німеччини за Другу світову війну на теренах України.

Це може не спрацювати зараз, але рано чи пізно спрацює. Росіяни подібним чином діяли з темою, що Європа тягнеться «від Лісабона до Владивостока» – і це почали повторювати європейці.

Україна може вимагати надання протиповітряної оборони для прикриття ядерних об’єктів та хімічної промисловості, виключно задля мінімізації екологічної загрози для Європи у разі, якщо ескалація таки відбудеться. Німці дуже бояться атомної енергетики, Чорнобиль – це досі сильний бренд. А ці ППО по факту охоронятимуть простір не лише біля АЕС, а й поруч.

Іншим аргументом на користь збільшення допомоги може бути наплив біженців у разі ескалації. Але в оцінках перспектив і проблем важливе збереження балансу – між спонуканням до негайної допомоги та страхітливими картинками failed state.

Політичний істеблішмент Німеччини не визнає анексії Криму, вважає це порушенням міжнародного права.

Але поширеною є думка, що в осяжному майбутньому Крим до України не повернеться, тож цю тему можна відкласти. Російська військова присутність, права людини на Донбасі, зокрема, екологічні наслідки збройної агресії – ці теми витіснені ескалацією, про це не говорять. Очевидно, що ці питання потрібно тримати в полі уваги.

Співпраця з Україною щодо водневої стратегії – це важливо і може стати інструментом залучення інвестицій. Але це не може бути темою компромісу з погляду безпеки, як Німеччина бажає зараз «продати» це Україні.

Збільшення економічної зацікавленості Німеччини в Україні також допомагає, адже бізнес завжди лобіює свої інтереси. Що більше німецького бізнесу буде в Україні, то ліпше для української безпеки.