Чому в США українці не проводили кампаній тиску на Конгрес і як змінити ситуацію

У США голосування за допомогу Україні знову застрягло й відкладається, угода про мексиканський кордон і допомогу Україні, над якою довго працювали, зірвана. Впливовий у середовищі республіканців Дональд Трамп закликав не підтримувати її, бо він збирається експлуатувати проблеми на кордоні аж до президентських виборів. Поки тривала епопея з переговорами в Конгресі, українці США майже бездіяли, але ще два роки тому вони кампаніями тиску досягали вражаючих результатів. Тексти розбиралися, чому так відбувається і що можна зробити.

Результати опитувань

Восени було оприлюднено результати кількох опитувань, які заполонили американський інформаційний простір.

20 вересня зʼявилось опитування української організації «Разом», яке зафіксувало, що 63% респондентів у США підтримують продовження надання військової допомоги Україні.

Підтримують продовження надання допомоги більшість респондентів-демократів (87%) і 48% респондентів-республіканців.

15 листопада Fox News (телеканал, який підтримує республіканців) поширив результати опитування, за якими лише 54% американців були за надання Україні фінансової допомоги (за попередніми даними 63%). Найбільший зсув у підтримці стався через зміни в настроях республіканців – із 51% до 35%. Падіння підтримки серед демократів – із 79% до 76%.

Станом на 11 грудня за результатами опитування британського видання Financial Times-Michigan Ross 48% виборців зазначили, що США витрачають «забагато» на фінансову та військову допомогу Україні, 27% вважають, що Штати витрачають правильну суму, а 11% – що США витрачають недостатньо.

Були також інші опитування, але загальна тенденція, яку вони фіксували (і яка переважає, якщо переглянути першу сотню результатів гугл-пошуку), – «опитування підтверджують зниження підтримки американцями України у війні.

Чому американці втрачають інтерес до України?

Від початку повномасштабного вторгнення США надали Україні понад $76 млрд допомоги, з яких фінансова допомога становила понад $26,4 млрд (35%), військова – $46,3 млрд, гуманітарна – $3,9 млрд.

Парадоксально, але українці, схоже, стали заручниками своєї стійкості та героїзму. Саме успіхи в стримуванні російської армії переконали американців, що Росія і Путін не такі страшні, як намагаються себе показати. До цього додалися й бравурні, переможні заяви українського керівництва.

Але факт у тому, що Україна вистояла, відбила частину територій, довела, що може чинити спротив агресору, який на порядки сильніший і має на порядок більший військовий бюджет.

І тепер менше американців вбачає в російській військовій машині критичну загрозу для американських інтересів (46% у вересні 2023 року проти 54% у 2022-му, опитування Чиказької ради). Понад те, це одне з питань, де відчуття представників республіканців, демократів і тих, хто поза обома партіями (понад 40% громадян США), сходяться.

Серія новин з оприлюдненням даних про падіння підтримки України восени збіглась у часі з тим, що Україна стала зникати з американського інформаційного простору. До осені минулого року навіть місцеве видання в районі затоки Сан-Франциско, яке я зазвичай переглядаю, публікувало новини про Україну щотижня, а восени перестало.

Водночас саме наприкінці серпня 2023 року Україна заборонила західним і вітчизняним журналістам працювати безпосередньо на лінії фронту, до цього правила постійно ускладнювалися. Відповідно журналісти провідних телеканалів інформувати американців про хід війни не могли.

Утім, інтерес до новин з України хоч і впав, проте все ще на високому рівні: 68% американців були зацікавлені в новинах про російської війну у вересні 2023-го проти 84% станом на 10 березня 2022-го.

Війна між Ізраїлем і ХАМАСом

А в жовтні розпочалася війна між Ізраїлем і ХАМАСом. У США навколо цього конфлікту безліч внутрішніх подій: акції на підтримку Палестини, погрози й сплеск антисемітизму в американському суспільстві, радикальні акції пропалестинців із закликами-погрозами та навіть спалюванням американського прапора. Все це перехоплює увагу.

Сьогодні на території Стенфорду два наметових містечка: на підтримку Ізраїлю і на підтримку Палестини. Уздовж трас по дорозі з Кремнієвої долини до Сан-Франциско можна побачити низку білбордів на підтримку Ізраїлю, на стінах графіті на підтримку Палестини.

На початку січня, перебуваючи у Вашингтоні з колегами з бізнес-школи Берклі Хаас та поспілкувавшись із понад двома десятками експертів найвищого ешелону американської політики та бізнесу, я несподівано відкрила для себе, що існує цілковита невизначеність щодо подальшої підтримки Сполученими Штатами України. І республіканці, і демократи видаються непевними стосовно перспектив ухвалення пакета допомоги.

Як усе починалося

І водночас рівень емпатії до українців та України і в Каліфорнії, і у Вашингтоні я не можу назвати низьким.

Я звʼязуюся з Джедом Паукером, демократом-активістом із Лос-Анджелеса. Ми познайомилися, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, на першій зустрічі Ukrainian Leaders Against War (ULAW, Українські лідери проти війни), ініціатором якої став Данило Тонкопій, засновник стартапу Delfast (виробник електровелосипедів).

Джед і його колега по політичному активізму Донна Сара стали нашою підтримкою в організації комунікацій із політиками в США. На першій зустрічі було ще кілька людей, тоді ми вирішили добиватися зустрічей із конгресменами й сенаторами і доносити їм інформацію про війну. На той час ще неформальна група без назви обʼєднала понад десяток засновників компаній, організацій, інформаційних проєктів.

Протягом наступних чотирьох місяців ми щотижня проводили зустрічі, іноді по кілька зустрічей, з офісами конгресменів, готували для них інформацію і пропозиції.

Було багато й іншої роботи. Ми використовували будь-яку можливість. Так, мої виступи, з якими мене до війни регулярно запрошували, щоб я розповіла про інновації, які ми створюємо на перехресті технологій і сталого розвитку, тепер називалися Design Against War («Рішення проти війни») та How to Design Peace («Як досягти миру»). На всі запрошення виступити я відповідала, що говоритиму про російську війну.

Я виступала також на засіданнях політичних і просто небайдужих організацій, які мене кликали всюди, де можна було донести ідеї про підтримку України. Не було ніякого балансу з роботою, бізнесом, було відчуття, що потрібно робити все, що можеш, щоб зупинити війну.

Джед переконаний, що всі, хто був дотичний до ULAW, зробили великий внесок у зміну настроїв щодо допомоги Україні. Він сам брав участь у багатьох проукраїнських мітингах. Оцінюючи зусилля українців у США, він каже, що «кожен уже проробив дуже значну роботу».

Джед згадує зустріч, із якої почалась історія надання Україні F-16, організовану активістами ULAW із конгресменом Тедом Лью, який народився на Тайвані й служив офіцером ВПС США. На цій зустрічі з-поміж інших був присутній онлайн український військовий льотчик із позивним Джус (Андрій Пільщиков), який загинув у серпні 2023 року. Після неї Тед Лью почав лобіювати надання Україні літаків-винищувачів F-16 та іншої військової допомоги. І тоді я вперше на власні очі побачила, як працює американська демократія.

«Здалося, що наша робота вже виконана»

Я запитую у свого колеги, як він може прокоментувати те, що сталося потім. Як так вийшло, що зараз ми прокинулися від того, що увагу американського суспільства помітно втрачено?

«На певному етапі здалося, що наша робота вже виконана. Захід консолідувався. Військова допомога була виділена», – відповідає один з моїх соратників по ULAW.

«Тобі відомо про наступні великі мітинги на підтримку України?» – це вже мене питає Джед. Я хитаю головою. «Мені теж ні», – каже він. «Потрібно більше активності. Громадський тиск на політиків – це добре. А більше тиску ще краще», – стверджує Джед.

Коли почалася війна, моє питання, як і питання багатьох українців, які проживали за кордоном, звучало так: «Як я можу бути найкориснішою, щоб максимізувати зусилля і допомогти Україні якнайбільше?». Так, найпершою справою, звісно, була безпека рідних, колег, друзів.

Перші дні

Утім, майже одразу зʼявилось усвідомлення, що потрібна повна мобілізація зусиль, талантів, нестандартних рішень. Як інакше Україна може втриматися під навалою величезного монстра?

Світ не відповідав взаємністю, перші дні та навіть місяці війни він вичікував. За цим було так боляче спостерігати, що залишався лише один варіант – діяти.

Саме це відчуття гострої несправедливості одразу щодо цілої величезної країни, щодо десятків мільйонів людей одночасно вело людей на вулиці міст, під адміністративні будівлі, на мітинги, змушувало робити сміливі, відчайдушні кроки.

Тоді не потрібно було бути організацією з історією та портфоліо вчинків чи бути українцем, щоб допомагати Україні. Люди самі спочатку щось робили, а вже потім створювали організації.

Я памʼятаю, як ми із самого ранку 24 лютого приїхали на площу в Лос-Анджелесі, на якій вже стояло як мінімум пʼять сотень людей. Переважно це були українці, проте близько 20% – представники інших національностей.

Це був час, коли кожен відчував, що може допомогти, і всі відчували цінність своєї допомоги. Це був час повної унікальної інклюзивності. Українці за кордоном виступали адвокатами українського президента, навіть якщо вже давно змінили і країну проживання, і громадянство й не брали участі в президентських виборах.

Навіть діти включалися. У перший же вечір після початку повномасштабного вторгнення я застала свою доньку-другокласницю за тим, що вона писала в особисті повідомлення Путіну, знайшовши акаунт адміністрації президента РФ в інстаграмі: «Перестань бомбити Україну. Краще займися своєю зачіскою. Ти виглядаєш лисим, як яйце».

Вона надіслала повідомлення російською, переклавши з англійської через гугл-перекладач. Надихнувшись її вчинком, я сіла писати листи з проханням підтримати Україну публічно, висвітливши війну на своїй сторінці в інстаграмі. Я писала всім –

від партнерів та колег по енергетичній галузі (я співзасновниця компанії IB Centre, яка є організатором виставок в сфері чистих технологій, нашими клієнтами є корпорації в енергетичній сфері з усього світу) до зірок, писала Іріс ван Герпен і навіть Леонардо Дікапріо.

У цьому шаленому ритмі ми з колегами Дарією Бакшинською та Вірою Єфремовою створили Український клуб Берклі. Мене туди зарахували до бізнес-школи навесні 2022-го.

Виключеність

Влітку 2022-го я пройшла через вигорання. Оговтавшись після тижнів ковіду, переконавшись, що допомога Україні є, я занурилась у власні справи.

На той час вже було ухвалено лендліз, а світ купав українців в увазі. Але частина активістів відчула себе за бортом. Офіційна Україна на них не звертала уваги.

Водночас наші американські друзі стали помічати, на їхню думку, важливі речі, на які взагалі не звертають уваги в Україні.

Наприклад, Національну раду з відновлення України сформували виключно з чоловіків-економістів. Це дивно, тому що сьогодні є видатні економістки й фахівчині, які за своїм послужним списком, визнанням у США та Європі кваліфіковані як мінімум не менше, ніж ті, хто увійшов до цієї ради. Вони навчалися і викладали в найкращих університетах світу, працювали в авторитетних міжнародних організаціях.

Інший приклад – конференція про повоєнну економіку України. 100% спікерів на ній – чоловіки. Це викликало негативний резонанс в американському сегменті LinkedIn. Те, що бачила американська еліта, викликало різні почуття.

Наші прихильники думали: якщо вони не долучають жінок, що вже казати про інші верстви суспільства? Адже в США зараз, починаючи від Білого дому й закінчуючи кожною організацією чи корпорацією, яка дбає про репутацію, прагнуть дотримуватися різноманіття, рівності, включення. Йдеться не лише про жінок чи ЛГБТ. Йдеться про те, що будь-яка дискримінація неприпустима, наприклад за віком.

На лекціях у бізнес-школі Берклі Хаас, та й в інших топових бізнес-школах також, фото із зображенням членів рад директорів, які на 100% складаються з білих чоловіків, використовують як ілюстрацію ситуації, за яку соромно. У США це свідчення ігнорування інтересів інших категорій суспільства, непродуктивності та неінноваційності. Коли на промо-конференціях Україна сама продукує такі самі знімки, то виникає питання: які повідомлення хоче транслювати Україна у світ?

Україна – моноетнічна країна, не така, як США, але половина населення – жінки, і те, що їх майже немає на офіційних заходах, дуже ріже око.

Всередині України на тлі заборони чоловікам перетинати кордон може скластися враження, що українські жінки в привілейованішому стані. Утім, картинка, яку видно інтелектуальній еліті в США, – це фото та відео з таких ось конференцій. Про те, що чоловіків обмежують у пересуванні чи не хочуть брати на роботу через можливу мобілізацію, там не знають.

Тема, яка об’єднує і демократок, і республіканок, – страх прокинутися в умовному «Гілеаді» із серіалу (та однойменної книжки) «Оповідь служниці», де жінки позбавлені прав. У внутрішньому інфопросторі США гостроти дискусії додає заборона абортів у деяких штатах.

Якщо шлях України «не Росія», якщо враховувати, що демократія – це про права всіх, то кваліфіковані жінки мають бути більше залучені до процесу ухвалення рішень.

«Бульбашка»

Памʼятаю мітинг у Лос-Анджелесі на початку вторгнення, на площі зібралося близько 500 людей, із них приблизно 20% не українці. Але це в минулому.

Головною проблемою практично всіх відомих мені організацій, які лобіювали інтереси України в США, є низька залученість американців неукраїнського походження.

Чому так? Мені здається, було втрачено момент на самому початку повномасштабного вторгенння. Багато хто з українців побоювався, що з активнішим включенням іноземців є ризики російського впливу.

Водночас російську агресію американські медіа показували переважно як проблему виключно України. Інформація про російську загрозу безпосередньо американцям чи навіть країнам Балтії, Молдові, Польщі тощо в інформаційному просторі була непомітною. Ніхто не налагоджував контактів із діаспорами цих країн, не створював, так би мовити, єдиного фронту.

Меседжі українських організацій теж звужували проблему виключно до України, забуваючи наголошувати, як це загрожує американцям, Європі, сусідам України та світові загалом.

Розʼєднаність

В українців є проблема з лідерством і з роботою в командах. Я можу це стверджувати, порівнюючи свій попередній досвід роботи в американських та міжнародних командах.

Наші проблеми – це роз’єднаність всередині організацій і між ними, невміння вибудовувати горизонтальні звʼязки, співпрацювати, часто нерозвинені ділові якості. І відповідно результат – кожна організація сама за себе, українські лідери в США недостатньо об’єднані, часто конкурують між собою, не об’єднують свої зусилля. Від цієї проблеми страждає низка громадських організацій, про діяльність яких мені відомо, а також багато ініціатив і проєктів, які залишилися нереалізованими.

Найбільше об’єднання, яке просуває інтереси України, – Американська коаліція для України (American Coalition for Ukraine), до складу якої входить 96 організацій (із них близько 60 українських). Проте вона дуже слабо представлена в інформаційному просторі (близько 800 підписників у фейсбуці й 700 в інстаграмі). Заходи Коаліції висвітлювали переважно українські ЗМІ, серед американських – ЗМІ переважно не першого ешелону.

Аудиторія Коаліції теж мала: аудиторія соціальних мереж завдяки кільком великим організаціям – близько 200 тис. людей, офлайн – кілька десятків тисяч. Для порівняння: у США проживає близько 1,3 млн американців українського походження та українців.

З організацій, які підтримують Україну, мало хто опікувався тим, щоб збільшити шанси на схвалення безпосередньо пакета допомоги США у 2024 році.

Лише ініціатива Razom for Ukraine запустила таку кампанію.

Вони створили вебсторінку, шаблони повідомлень для українців та американців, яким пропонують телефонувати й писати конгресменам. Більш комплексних кампаній у цьому напрямі організація, як повідомив її представник, не планувала. Також українцям пропонувалося телефонувати конгресменам на пізнішому етапі, коли законопроєкт буде внесено на розгляд у Сенат.

Зазначу, що це нормальна й звична практика для США, коли громадяни та організації, зацікавлені в певному рішенні Конгресу, постійно телефонують конгресменам, пишуть листи, приходять на пікети та мітинги під їхні офіси.

Цього разу українці таку кампанію не організовували.

Демотиваційні сигнали

Наприкінці січня видання Politico написало з посиланням на двох дипломатів ЄС, що Україна тисне на офіційних осіб ЄС, щоб країни блоку перестали підтримувати українських біженців, сподіваючись, що, залишившись без фінансової підтримки та легальної можливості перебування, вони повернуться на батьківщину.

Це схоже на соціальний шантаж, яким влада показала ставлення до своїх співвітчизників як до кріпаків, із якими можна робити що завгодно. Віцепремʼєрка України з євроінтеграції Ольга Стефанішина підтвердила, що такі дискусії з офіційними особами ЄС відбуваються.

Підігрівають напруженість заяви президента України Володимира Зеленського про те, щоб фінансову підтримку українським біженцям країни ЄС, які їх приймають, сплачували безпосередньо офіційному Києву, а той уже перерозподілить допомогу «як треба».

А ще більше – радикальні заяви наближеного до Офісу президента Сергія Лещенка.

До останнього часу багато хто з втікачів від війни розглядав повернення в Україну. Також вони робили все, що могли: ходили на мітинги, реалізовували свої невеликі ініціативи зі збору донатів чи тиску на місцевих політиків. Але такі заяви Зеленського та його команди перетворюють багатьох українців за кордоном, зокрема і в США, з адвокатів України на в кращому разі людей без позиції.

Це та сама виключеність, яка поділила українців на справжніх і не дуже, змусила відчути, що, хай там яких зусиль ви докладатимете, для українських чиновників ви будете другим сортом.

«Ситуація в Україні»

Досі в багатьох публікаціях, не лише в прореспубліканських, на жаль, російську агресію називають «ситуація в Україні», «криза в Україні», «війна в Україні».

Це не просто проблема формулювань.

У 2022 і 2023 роках я зустрічала людей у США, які були впевнені, що в Україні громадянська війна. Так вважали зазвичай не білі й американці в першому поколінні. Тому не дивно, що ці демографічні групи, як свідчать опитування, найменше підтримують Україну.

Останні місяці ця проблема з назвою російського вторгнення в Україну поглибилася. З появою двох нових конфліктів на Близькому Сході дедалі частіше в публікаціях і виступах можна натрапити на зовсім туманне формулювання «конфлікти у світі».

Багато американських корпорацій вийшло з російського ринку. Проте багато й залишилося і не має наміру його покидати. За цей час прибутки деяких із них помітно зросли. Корпорації мають значний вплив на політику США. І «жахлива правда» полягає в тому, що, навіть підриваючи, по суті, демократію, ті американські корпорації, які не хочуть втрачати ринок Росії, діятимуть проти України, а українським організаціям вони роблять невеликі пожертви «на гуманітарні потреби».

Сила в слабкості

Від початку повномасштабного вторгнення українці демонстрували зовнішньому світу силу.

Навіть тоді, коли робили помилки, страждали від щоденних обстрілів, жахливих втрат, розлуки з рідними, обмеження прав на пересування.

Однак зовнішньому світу українські лідери боялися показати вразливість: реальний стан справ, недостатність не лише зброї, а й, можливо, певних фахівців, ресурсів для змін тощо. Ця вразливість, яку досі вважають слабкістю, містить у собі величезну силу, яку українським лідерам варто більше використовувати.

Згадайте перші дні повномасштабної агресії. Тоді ми всі були надзвичайно вразливими, тоді в президента не було переможної риторики, речі, наскільки дозволяв воєнний стан, називалися своїми іменами, була справжність, автентичність, щирість.

Це створювало довіру, обʼєднувало, викликало глибоку емпатію. Дослідження показують, що довіра до лідерів в організаціях у 5,3 раза більша, коли вони показують свою вразливість. Понад те, довіра до лідерів, які щиро визнають свої помилки або недоліки, у 7,5 раза більша, ніж до тих, хто цього не робить.

Демонстрація вразливості працює в західному суспільстві. У нашому випадку це була б противага комунікації, побудованій на брехні, до якої вдається агресор.

Україна може стратегічно використовувати вразливість, відкрито визнаючи свої проблеми й прозоро розповідаючи про свою боротьбу з російською агресією. Це покращить міжнародну співпрацю, стійкість та обороноспроможність. Крім того, сприйняття вразливості може допомогти Україні залучити своїх громадян до боротьби, стимулюючи почуття єдності та рішучості протистояти ворожим атакам.

Так, варто визнати, що спотворення українського інформаційного простору і проблеми, зокрема й згадані вище, призвели до того, що ми «проспали» проблему.

Утім, саме час провести роботу над помилками.

У світлі останніх новин представники українських спільнот налаштовані рішучіше, і за останню добу зʼявились актуальні шаблони та інструкції від спільноти американців, які підтримують Україну, Community for Ukraine, щодо дзвінків сенаторам і конгресменам. Активізувалася організація «Разом» та деякі інші.

Потрібно створити електоральний тиск не лише сьогодні, каже Джед Паукер, а взагалі протягом цього виборчого року, адже попереду фундаментальне питання підтримки Сполученими Штатами України.

Що робити?

Написане нижче потрібно було зробити ще влітку, але краще пізно, ніж ніколи.

Насамперед треба створити широку коаліцію громадських організацій на підтримку України, залучити якомога більшу кількість суто американських активістів та організацій, які не мають етнічного звʼязку з Україною. Поки опитування свідчать про високий рівень бажання допомагати Україні, це зробити легше. Спробувати залучити діаспорські організації країн Балтії, Східної Європи, Закавказзя. Залучити до коаліції баптистські організації, які підтримують одновірців в Україні, нагадати їм про репресії проти протестантів на окупованих територіях.

Започаткувати фандрейзинг, найняти фахівців і створити офіс, який координуватиме зусилля всіх членів коаліції. Вкладення в штат, який приведе до виділення допомоги 61 млрд доларів, – найкраща допомога ЗСУ.

Залучити відомих американців, які вже висловлювалися на підтримку України, щоб вони публічно зверталися до конгресменів, і конкретно зі свого округу, і загалом до Конгресу та Сенату.

Оплачувати рекламу з такими повідомленнями в соціальних мережах і скрізь, де вистачає коштів, націлюючись на політичних активістів та поміркованих республіканців.

Запустити кампанії прямої дії: листи, дзвінки конгресменам, пікети під їхніми офісами, мітинги й марші в центрі міст і містечок, концерти тощо.

Організувати мітинги й протести проти одіозних висловлювань таких персонажів, як Такер Карлсон. Широка публіка має знати, чому слухати Карлсона соромно.

Ще є час.

Тиск на республіканців.

Більшість «старої» української діаспори – традиційно республіканці. Україні потрібно переконати лідерів діаспори від громад у найменших містечках до керівників великих організацій робити заяви, що вони хоча і є давніми прихильниками республіканців, але цього разу не голосуватимуть за Трампа, якщо Конгрес уже зараз не проголосує за допомогу для України. Ці заяви мають бути підкріплені позицією низових осередків.

«Стара» діаспора країн Балтії та Східної Європи також переважно підтримувала республіканців. Було б добре переконати й частину цього середовища, щоб вони вимагали допомоги для України від республіканців тут і зараз.

Крім активістів цим мало б зайнятися українське посольство в США. По-хорошому весь персонал там має спати по 6 годин, а весь інший час сідати на телефон і говорити, говорити, говорити з лідерами діаспори та впливовими в цьому середовищі людьми.

Юлія Давій-Березовська, Texty.org.ua