Гендерна ідеологія робить те ж, що й комунізм

Норберт Нойхауз — доктор економічних наук, експерт-урбаніст, один з ідеологів християнсько-демократичного руху Німеччини та Європи загалом, екс-віце-мер німецького міста Трір.

Він приїхав до Львова для участі у «Форумі відповідальних християн “Бог-Людина-Україна». У межах проекту «Галицький лекторій» прочитав лекцію «Християнські цінності та виклики сучасної Європи».

Основоположний у системі Європейського Союзу — принцип субсидіарності. Це означає, що на європейському рівні можуть вирішуватися тільки ті справи, які стосуються цілого ЄС як сукупності. А інші проблеми вирішують на національному чи регіональному рівні. Низка важливих питань, як-от сімейне право чи право на аборти, є справами національних законодавств, а не загальноєвропейського. Подібне стосується і культурної політики. Вся культурна політика ЄС зводиться до взаємовизнання дипломів, здобутих у межах Болонської системи, та сприяння системі освітніх обмінів Еразмус. Такі речі, як сексуальна освіта в навчальних закладах чи права ЛГБТ-спільнот — це компетенції, які в Німеччині вирішують на рівні федеральних земель, тобто навіть не на державному рівні. Я пояснюю це, щоби ви розуміли, яким хибним є російський керунок думати, що ЄС — розсадник аморальності і занепаду. Це мислення в хибний бік. Сьогодні весь світ перебуває в новому ідеологічному протистоянні, яке почалося 1990 року.

За останні 150 років світ пройшов трьома великими лініями розвитку, які, на мою думку, зійшлися саме 1990 року. І це привело до того, що ми називаємо політикою гендеру — і всього, з цим пов’язаного.

Перша лінія — мальтузіанська. Йдеться про Томаса Мальтуса, протестантського пастора з Англії, який у 19 столітті висунув гіпотезу, що коли населення Землі зросте на понад 1 млрд, всі ми загинемо з голоду. Подібне у 70-х роках ХХ століття заявив Кіссінджер. Він вважав, що США при такому швидкому демографічному розвитку скоро не зможуть забезпечувати добрий життєвий рівень своїм громадянам. Головний висновок: треба якось контролювати населення Землі. Якщо пам’ятаєте, в Індії стався скандал, що спровокував падіння уряду Індіри Ганді: світ дізнався, що жінок, які народжували там другу дитину, стерилізували без їхньої згоди. Є великі фундації, зокрема і фундація Рокфеллера, які докладали великих зусиль, щоби зупинити зростання населення Землі. Без успіху, як бачимо.

Друга лінія — фемінізм. Ідейним натхненником цього напряму був Фрідріх Енгельс зі своїми ідеями про руйнування родини. Радикальне втілення ідей Енгельса — в кібуцах. Там подружжя живе разом, але всі його діти — у дитбудинках на території кібуцу.

На зламі 19-20 століть вибухнув руху суфражисток. Ці жінки мали цілковиту рацію — вони домагатися розширення своїх прав: права на вищу освіту, права голосувати і бути обраними до представницьких органів влади. Ця нелегка і довга боротьба тривала подекуди аж до 30-х років 20 століття. І розширення цих прав було, безперечно, позитивними досягненнями жіночого руху. Я зумисне кажу «жіночого», а не «феміністичного». Бо в 30-х роках відбулася радикалізація жіночого руху в бік фемінізму під приматом соціалістичної ідеї. Основою цієї ідеології став уже сам факт, що жінки народжують дітей. Уже в цьому феміністки вбачають свою залежність від чоловіків, вияв дискримінації і панування над ними. Одна з протагоністок фемінізму Маргарет Сенґер висловлювала заклик до страйку породіль — страйкувати і не народжувати. Цей страйк мав би змусити чоловіків переосмислити відношення статей і запропонувати якусь нову світову політику. А наслідками цього заклику стали вимоги права на аборти, гасло «мій живіт належить мені» — і, як продовження цієї тенденції, законодавчо закріплене право жінок на аборт як невід’ємне право людини. Про права ненародженої дитини не говорить ніхто. Проте Європейський суд з прав людини постановив, що людське життя починається у момент з’єднання яйцеклітини з сперматозоїдом — і з того самого моменту починаються права людини в цієї ненародженої істоти. Сьогодні в Європі є така християнська ініціатива: зібрати мільйон підписів і домогтися, щоби Європейська комісія і Європарламент не мали права приймати жодних рішень, які суперечать цьому чи іншим висновкам Європейського суду з прав людини про початок життя і права людини.

Третя лінія, яка почалася в 50-і роки, — «сексуальна революція» і пов’язані з нею рух гіпі, поява протизаплідної таблетки, лібералізація міжособистісних стосунків, які ширилися в різних країнах світу. За всім цим стоїть «фройдіанська передумова» і матеріалістичне уявлення про людину. Піком цього руху була революція 1968 року, яка якраз святкує своє 50-ліття.

Маркс вбачав вістря списа великої історії, яка має прокласти шлях до вселенського вічного щастя, у пролетаріаті. Подібне діалектичне уявлення обстоював і Мао в Китаї. Він вважав, що свіжості та справжності можна досягти, якщо постійно трощити структури, які виникають. Вістря цього руху він вбачав у селянстві. Антоніо Ґрамші, італійський комуніст і мислитель, знову перевернув Маркса. Він каже: не пролеталіат, не селянство, а інтелектуали приведуть світ до вічного щастя. Інтелігенція, на його думку, є тією силою, яка має здійснювати революцію. І цю тезу також підхоплюють філософи критичної традиції.

Сьогодні велика частина світового дискурсу перебуває під гаслом гендеру. Цей спосіб мислення також за своєю суттю деконструктивістський. Гендер дуже любить працювати з тезою про жінок. Мовляв, вони становлять більшість населення планети і повинні мати більше прав. Гендерна ідеологія робить те саме, що комунізм, — тільки провідну силу і вектор вбачає у жінках. Бо начебто чоловіки вже досить лиха принесли людству — тепер треба дати шанс жінкам, і вони приведуть нас до раю.

Якщо ми ще раз прочитаємо Маркса і трохи задумаємося, то виявимо, що його анітрохи не цікавить робітник як такий, його анітрохи не цікавить робітничий клас. Насправді його цікавить філософія історії. Через діалектичні прийоми він намагається здійснити історичний переворот. Зрозуміло, в 19 столітті особливо, але і тепер також всюди триває визиск, експлуатація працівників. Це очевидно. Захід намагався і намагається пом’якшити гостроту цієї проблеми відповідно до християнських уявлень: шляхом поступового реформування структур та зменшення провалля між багатими і бідними. Те саме — щодо жінок. Очевидно, що дискримінація жінок, визискування і недобре обходження з ними ще трапляються часто. Однак багато жінок навіть не зауважують, як, потрапивши під всевладдя феміністичної ідеології, вони стають знаряддям для суспільного перевороту, який суперечить природному стану речей.

***

Носії та представники ідеї 1968 року через кілька років увійшли в різні державні та європейські структури. Вони змінили їх зсередини. Особливо освітні, виховні та медіа. Щойно мова заходила про господарські, економічні речі, виявлялося, що тут вони не є надто компетентні. Тим паче, що тоді ціла історична ситуація була зосереджена на протистоянні двох великих систем — комуністичної і західної. В цьому часі виникло багато рухів, які почали провадити політику перетворень шляхом реформувань. Йдеться про довкілля тощо. На початку 70-х років у різних країнах світу відбулися перші акції за легалізацію абортів. Важливою ознакою цих рухів було те, що вони вихоплювали окремі теми з широкого контексту і намагалися довкола них мобілізувати суспільство. Один з інститутів, які просували такі теми, — ІPPF(Міжнародна федерація планування батьківства), у Німеччині відома під назвою Pro Familia. Насправді це та інституція, яка пропагує аборти.

У 1989 році впав Берлінський мур. Через два роки розвалився Радянський Союз. Побачивши в цьому шанс до формування якогось нового світового ладу, ООН запланувала низку міжнародних конференцій. Це була шляхетна ідея — адже протистояння великих систем закінчилося, пропала необхідність інвестувати величезні суми в оборону й озброєння. Тож ці кошти можна було скерувати на пошук шляхів розв’язання глобальних проблем людства. Такі конференції потребують великої і складної підготовки — і її довірили таким інститутам, як IPPF та йому подібним. Від імені ООН і для ООН вони готували ці величезні світові зустрічі. Безперечно, ці інститути мають певні компетенції — але найбільшою помилкою ООН було нерозуміння, що не існує ані технократичної політики, ані суто технократичних розв’язків проблеми. Політика починається з уявлення про те, що таке людина, чого вона потребує, які її цінності. Тільки після цього можна думати про шляхи втілення задумів. Звісно, облаштування каналізаційної системи Львова можна доручити проектному бюро — але соціальної інженерії не існує. Все, що стосується людей і соціуму, не є вільним від цінностей. Політика стосується кожного з нас. І її центральне питання: як ми хочемо жити спільно? Головна мета політики — мир. Досягти його можна, коли буде забезпечена соціальна справедливість. Але ми ніколи не зможемо досягнути ідеальної соціальної справедливості, бо ми — люди. Ми змінюємося, ситуація постійно змінюється, і ми мусимо знову змінювати свої рішення. Бездоганного ладу на Землі не існує.

Отож, Генеральний секретаріат ООН доручив приготування конференцій низці експертів та дорадчих фірм. Найвідомішою, мабуть, була конференція в Ріо (Бразилія). Там йшлося про сталий розвиток. Це гостра і нагальна проблема. Ми використовуємо ресурси швидше, ніж вони відновлюються. Гаслом, яке кинула світові ця конференція, було «Мисли глобально — дій локально!». Чого тут бракує? Бракує національного рівня. А саме на ньому традиційно відбуваються нормальні політичні дискусії. Але творцям цього гасла і йшлося про те, щоб з глобального рівня ми могли рухатися на локальний рівень, щоби ніхто не зауважив того, що на цьому шляху переноситься.

Наступною конференцією була Каїрська. Там йшлося про репродуктивне здоров’я. Привабливе поняття. Ми всі проти хвороб, які переносяться статевим шляхом, всі хочемо подолати проблему СНІДу, хочемо, щоби діти зростали здорові, щоб жінки не помирали під час пологів. Але тим, хто готував конференцію, йшлося про аборти: щоби вони відбувалися не підпільно, в поганих умовах — а офіційно, легально, в шпиталях. Якщо оцінити витрати ООН на все, що стосується охорони здоров’я, ми побачимо, на перший погляд, значне зростання видатків на охорону здоров’я. Та якщо вилучити статтю абортів, виявиться, що видатки на справді охорону здоров’я навіть зменшилися. Каїрська конференція не приймала жодних рішень, тільки обтічні рекомендації. Ватикан і мусульманські країни зробили все можливе, щоби тему абортів якомога більше приховати. Але Світовий банк ці рекомендації почав просувати як зобов’язання для урядів країн, з якими починав співпрацю. Для того, щоб отримати кредит, країни третього світу мали законодавчо закріпити рекомендації Каїрської конференції. Від європейських країн цього не вимагали. Ось як все починається: репродуктивне здоров’я — поняття позитивно конотоване, але далі є ціла низка речей, які не мають нічого спільного зі здоров’ям. Радше навпаки.

Потім була Пекінська конференція. Її центральною темою стало поняття «гендеру». Тепер воно вписане у засадничих постулатах Європейської спільноти. Як воно туди потрапило? Гельмут Коль, коли мав підписати Амстердамські угоди, спитав: «Що то таке — гендер? Ніколи в житті про таке не чув». Йому пояснили, що гендер — це рівноправність чоловіків і жінок. І Коль сказав: «Певно, що так! Ми тільки за!» І таке повторилося у моїх численних розмовах із різними європейськими політиками. Багато з них думають, що це просто рівність статей.

Питання гендеру в Україні з’явилося 2006 року. Йшлося про співпрацю України з Фондом народонаселення ООН. Запровадження терміну «гендер» було передумовою для фінансової співпраці. 2007 року в Зарваниці я мав розмову з уповноваженим на рівні області у питаннях гендеру. І мушу сказати, що тоді в Україні вже всі говорили про цю тему, а в Німеччині тоді про це ще мало хто чув. Це тема, яку тихою сапою різні міжнародні інституції просувають у національні наративи. І завжди за принципом «Мисли глобально — дій локально!»

Тому треба більше поговорити про партисипативну демократію. В Україні ви дуже добре розумієте значення громадянського суспільства. Ви були свідками, як громадянське суспільство сконсолідувалося у протистоянні з режимом Януковича. Це означає, що громадянське суспільство бере участь у формуванні політики. Виникло багато громадських організацій. Це дуже важливо для України. Без цього не було б Майданів. Але одному своєму приятелю в Україні я сказав, що не люблю активістів — вони багато балакають, вимагають, але нічого не роблять. Християнський принцип полягає у субсидіарності: коли ми бачимо, що держава не виконує якихось функцій, то перебираємо їх на себе. Ба, більше: ми прагнемо до такого суспільства, де якомога більше справ мали б вирішувати спільноти власними силами, не чекаючи, коли втрутиться держава. У нас в Трірі є понад 40 дитсадків. Чотири з них — комунальні. Інші — не комунальні, але це не означає, що вони приватні. Їхні власники — це об’єднання батьків, студентів, християнські спільноти. Там представлений широкий спектр педагогічних методів. Ті чотири комунальні тому, що ми ще не знайшли тих, хто ними буде опікуватися. Ми хочемо розвивати відповідальність. Батьки мають бути відповідальні за виховання своїх дітей.

Чому я проти партисипативної демократії і не є великим прихильником активістів? У нашому розумінні, справжня демократія — представницька. Це означає, що ми обираємо депутатів, які від нашого імені втілюють політику на різних рівнях: від комунального — до державного. Коли вони роблять свою роботу зле, через чотири роки ми їх переобираємо. Впродовж їхньої каденції маємо змогу до них звертатися. Завдання політичних партій — збирати думки і настрої в суспільстві, формувати на їхній основі політичні програми і ставити перед собою певні цілі та завдання, як цих цілей досягнути.

На мою думку, партисипативна демократія як концепт врешті призводить до більшовизму. Бо активісти є маленькою часткою суспільства. Вони самі себе проголошують активістами — а потім проголошують, що вони і є народ. І величезна мовчазна більшість дозволяє це, бо не вміє цьому опиратися. Суть більшовизму така сама. Більшовики так довго дискутували, поки робітники не втомилися, бо завтра їм знову йти до праці. Коли робітники йшли спати, тоді приймали потрібні рішення. І третя причина, чому не люблю активістів: від фундації Сороса ми чуємо чітку позицію того, що називається advocacy. Тобто «вимогу вимагати змін». Ці вимоги завжди скеровані проти держави і громадськості. Дуже рідкісні випадки, коли активісти самі закочують рукави і починають робити те, що вони вимагають. Один мій приятель став віце-губернатором Донеччини. Він подумав, що сам походить з активістів, у нього багато знайомих активістів у Києві. Він покликав їх. Каже: «От, тепер прийшла ваша година — приїдьте до мене і робіть». Але ніхто не приїхав. Справи ще гірші. Активісти вміють домогтися того, що на їхню користь, що їм вигідно, навіть домогтися скасування зобов’язальної сили угод. У них є два види зброї: політкоректність та принцип недискримінації. І це заходить так далеко, що коли я кажу, що не маю сили й охоти пекти весільний торт (а з’ясовується, що цей торт був для гомосексуальної пари), то мене можуть зобов’язати спекти цей торт. Я навів ці приклади, щоби показати: поняття партисипативної демократії звучить дуже привабливо, але є надзвичайно небезпечним.

Потім була Стамбульська конференція, де гаслом був принцип партнерства. Всі мали стати партнерами в розвитку суспільства. Але партнерів розуміли вузько: ними могли стати ті, хто включений у коло тих категорій, про які йшлося на попередніх конференціях. Всі інші — ні. Якщо ви, християнська організація, маєте якусь ідею, хочете реалізувати якийсь проект і звертаєтеся до Сороса, то ви не матимете шансів на фінансування. Бо не сповідуєте всі ці принципи. Держави також не отримають допомоги ані від Світового банку, ані кредитів від інших держав, якщо не будуть сповідувати таких принципів. Так вони перестають бути партнерами.

І вінчає це все поняття «good governance» — доброго адміністрування. Хто виконує всі ці умови, той має право претендувати на означник доброго управлінця.

Так коло замикається, і ми маємо “чудовий новий світ” з промиванням мізків. Це означає зміну всіх структур і деконструкцію. Це означає, що ми маємо новомову і розмивання понять, мусимо бути толерантні до гомосексуалістів. Безперечно, гомосексуальна людина є така сама, як гетеросексуальна. Я як християнин не можу оцінювати людину лише через призму сексуальної орієнтації. Я мушу її сприймати як цілість. Можливо, він страждає від своєї орієнтації; безперечно, він сам не спричинив своєї орієнтації, він увійшов у неї через інші чинники. Але з християнської точки зору ми маємо таке поняття, як «грішність». Грішність — це не є мати гомосексуальні переживання і відчувати так. Грішність — це практикувати гомосексуальні практики. Так само, як грішним є практикувати сексуальність поза шлюбом. Попри те, як християнин мушу толерувати цю людину. Вона має всі права людини. Але це щось інше, коли від мене вимагають, щоби я визнав, що гомосексуальність — така сама норма, як і гетеросексуальність. Оця вимога визнання — те, на що я не можу погодитися. Толерувати не означає визнавати. Я не мушу визнавати речей, яких не хочу визнавати. Толерувати — мушу. Бо ця людина, як і я, є творінням Божим.

У найближчі роки нам доведеться здійснити дуже велику працю над мовою і над поняттями. Наприклад, йдеться про поняття «свободи». Чи свобода є абсолютною? Чи можу я чинити всупереч природі, як вимагає гендерна політика? Папа Бенедикт невипадково говорить про диктатуру релятивізму. Бо принцип партнерства відверто говорить: якщо ти не робиш так і так, то ти — не мій партнер. Тут зникає і толерантність, і згода.

Що є християнською відповіддю на такий стан речей? Передусім скажу, що ми, християни, надто довго спали. Ми спали так довго, що багато тем з гендерної політики проникли навіть у лоно Церкви. Дуже багато дискусій ведуться сьогодні всередині Церкви. Наприклад, про висвячення жінок… Передусім мені йдеться про респект до природи. Ми на землі — тільки адміністратори, управлінці цього світу. Тому християнською відповіддю на це завдання є поняття соціальної ринкової економіки. Це означає, що господарка має служити людям, а не навпаки. Гроші мають служити людям, а не люди — грошам.

Папа Іван Павло ІІ говорив про цивілізацію життя на противагу цивілізації смерті. Це відповідь на те, що на полюсі гендеру називають «сімейною політикою». Її суттю є маоїстський індивідуалізм. Навіть не колективізм, а саме індивідуалізм: постійно руйнувати щойно посталі структури, щоби вони не могли закостеніти. Найбільшою перепоною в цій маоїстській революції є сім’я і родина. Це стабілізуючий чинник. В Німеччині можна спостерігати коаліцію феміністок з економікою коштом дітей та майбутніх поколінь. Є, наприклад, теорія прив’язаності: всі ґрунтовні дослідження показують, що перші три роки життя вирішальні для того, щоб між дитиною і матір’ю сформувалася надійна прив’язаність, яка стане основою для всіх подальших стосунків. Всі, хто хоче мати хитку і нестабільну особистість, якою легко маніпулювати, зацікавлені зруйнувати родинні структури, послати жінку на працю якомога раніше. Я розумію жінок. Три роки пробути з дитиною, яка вимагає уваги, праці, виснажує, не є ідеалом самореалізації. Завдання суспільства: достойно оцінити і скласти пошану цій жертві. Бо ми живемо не для того, щоби працювати і заробляти гроші, а для того, щоби бути спільнотою любові. Саме це робить нас щасливішими. Тому мусимо сказати економіці: влаштуйте правила так, щоби після трьох років жінка могла повернутися на своє робоче місце і будувати кар’єру.

Якось мене спитали, чому Анґела Меркель завжди така лагідна і її так важко вивести з рівноваги. Відповідь знайшов один її біограф. Хоча пані Меркель народилася в НДР, але мама не віддала її в ясла, а три роки була з нею вдома. У перші три роки життя в мозку відбувається розвиток саме тих структур, які відповідальні за стосунки. Якщо ми не створимо відповідних передумов для спокійного формування цих зон головного мозку, то все життя людина може мати розлади стосунків.

На противагу партисипативній демократії, наш рецепт — представницька демократія у поєднанні з правами людини. Але до прав людини не належить право на аборт.

Всупереч принципу доброго врядування, ми постулюємо принцип суспільного блага. Це християнська відповідь.

Наше коло принципів не є замкнутим. Наші принципи шанують свободу, справедливість для всіх. Це не є відстоювання певної ідеології. А хто її не дотримується, той не є партнером. З природою можна борюкатися, але наслідки цього будуть важкими. Тобто я, звичайно, маю право з’їжджати на лижах там, де оголошена небезпека сходження лавин — але коли лавина зійде і мене накриє, я не маю нарікати, що зі мною вчинили несправедливо. У своїй промові перед Бундестагом Папа Бенедикт ХVI сформулював поняття «гуманістичної екології». Ми ж розуміємо, що таке екологія довкілля? Вона стає рамковою умовою нашої діяльності. Екологія не знає жалю. Коли в екосистемі надмір зловживань, вона ламається і не відновлюється. Люди є частиною екологічної системи. Поняття гуманістичної екології означає, що коли я буду постійно порушувати засади природи, то це врешті обернеться проти мене. Тому не випадково у Святому Письмі є теза про те, що спокутувати твої гріхи будуть ще п’ять поколінь.

Тобто сьогодні триває ідеологічна суперечність на міжнародному рівні. З одного боку маємо справу з тоталітарною ідеологією — яка, однак, на відміну від звичних тоталітарних ідеологій, як-от сталінізм, гітлеризм, камбоджійська диктатура, не діє методою насильства і нищення. Вона працює тихою сапою. І ми не повинні дати себе засліпити тим, що йдеться про якісь окремі теми. Все це є частинами великої системи, яка має назву «чудовий новий світ».

Зреферувала Анна Герич