Голодомор в Україні: що маємо про нього пам'ятати

У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять мільйонів жертв голодоморів в Україні. Наймасштабнішим з них був голодомор 1932-1933 років, йдеться в матеріалі ВВС.

Голодомор в Україні визнаний геноцидом на законодавчому рівні і в судовому порядку.

Історики називають причиною голоду репресивну політику хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада. Таким чином влада хотіла упокорити українців, остаточно ліквідувати спротив режиму та боротьбу за відродження власної державності.

Від Голодомору в Україні померло щонайменше 3,9 мільйона людей. Кількість жертв у всьому СРСР оцінюють у близько сім мільйонів.

Голодомор як геноцид

Верховна Рада у 2006 році офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. Публічне заперечення Голодомору вважається протиправним.

У 2010 році Апеляційний суд Києва довів геноцидний характер Голодомору і намір Сталіна і його соратників знищити частину української нації.

Термін «геноцид» – «народовбивство» – ввів у 1944 році польський юрист Рафаель Лемкін.

А у 1953 році він публічно назвав «винищення української нації» «класичним прикладом геноциду».

Голодомор визнали геноцидом українців 16 держав: Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, США, Угорщина, Португалія, а також Ватикан як окрема держава.

Ще вісім країн засудили Голодомор як акт винищення людства або вшанували пам'ять мільйонів знищених голодом українців.

Росія заперечує, що голодомор був геноцидом. Вона визнала, що причиною голоду була насильницька колективізація, але від нього постраждали багато регіонів СРСР.

Слова «геноцид» немає в документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ, присвячених Голодомору.

У резолюції Європарламенту від 2008 року Голодомор назвали «жахливим злочином проти народу України та людства».

За даними опитування групи «Рейтинг» у 2019 році, 82% українців вважають Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.

Мільйони жертв

Дослідники досі сперечаються щодо точної кількості жертв Голодомору.

Інститут демографії та соціальних досліджень розробив методологію оцінки втрат України внаслідок Голодомору 1932-1933 років на основі статистичних даних та сучасних методів демографічного статистичного аналізу.

Так з'явилася цифра загиблих від Голодомору у 3,9 мільйона людей. Саме цю цифру вважають найбільш науково доведеною.

Деякі історики називають суттєво більші цифри, зокрема Інститут національної пам'яті припускає, що загиблих в Україні близько семи мільйонів.

У рішенні Київського апеляційного суду щодо винуватців Голодомору від 2010 року вказано число 3,9 млн.

Ускладнюють підрахунки певні історичні обставини. Зокрема у розпал голоду на місцях забороняли фіксувати реальну кількість смертей. Також існувала заборона записувати причину смерті як «голод», тому в актах про смерть вказували «від тифу», «виснаження», «від старості».

В Україні ведуть Єдиний реєстр жертв Голодомору

Географія голоду

Територією Голодомору була вся територія радянської України, а також території проживання українців за її межами – Поволжя і Кубані. Масовий голод був також у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані.

Водночас у Росії на регіони з найвищими втратами від голоду припадає 6% чисельності сільського населення та 1% території, тоді як в Україні – 41% населення та 34% території, твердить Інститут демографії.

Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській області, Молдові (частина якої тоді була в УРСР) та Чернігівській області.

Інститут демографії оцінює втрати населення в українських регіонах від 20% до 10% від загальної кількості.

Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% – росіянами, 1,4% – євреями та 1,1% – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.

Голоду зовсім не було на українських землях Галичини, Волині, Західного Поділля, які у 1932-1933 роках входили до складу Польщі, а також Буковині, яка була в Румунії, та у чехословацькому на тоді Закарпатті. Голод мало торкнувся Криму, який тоді належав до РСФСР.

Перші згадки в ЗМІ

Одним з перших про голод в СРСР написав англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст, який поїздив Україною та Кубанню, розповів про голод серед селян, пише дослідник Станіслав Кульчицький

Маґерідж засвідчив масову загибель селян, однак не назвав конкретних цифр.

Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни.

У березні 1933 року 27-річний британський журналіст Гарет Джонс поїхав до СРСР, аби взяти інтерв'ю у Сталіна. Йому вдалося проїхатися Україною та зафіксувати жахіття, які там відбувалися.

Наприкінці березня 1933 року Джонс опублікував статтю «Тут немає хліба» про голод в Україні, яку передрукували у газетах Manchester Guardian і New York Evening Post.

А у 2019 році про долю Гарета Джонса та голод Агнешка Холланд зняла фільм, який вийшов в українському прокаті під назвою «Ціна правди».

У 1934 році у Британському парламенті відбулись спеціальні дебати щодо Голодомору.

Сенсаційні відкриття журналістів спробував заперечити кореспондент New York Times у Москві Волтер Дюранті. Він твердив, що селяни на території СРСР голодують, але не вмирають від голоду.

І лише, коли про проблему почали писати інші американські газети, Дюранті підтвердив факт масових смертей від голоду.

Саме слово «Голодомор» вперше з'явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про «труднощі з продовольством», але не про голод.

Із вуст партійного високопосадовця слово «Голодомор» вперше прозвучало в грудні 1987 року. Тоді перший секретар ЦК КПРС Володимир Щербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 рр.

У 2006 році, за часів президента Ющенка, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про Голодомор.

Згодом у Києві звели музей Голодомору та меморіальний комплекс.

Репресивні методи Голодомору

У 1932 році для України було встановлено нереальний до виконання план хлібозаготівель у 356 млн пудів хліба. Йшлося про повне вилучення усіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших харчів, одягу та майна як штрафу за невиконання плану.

За даними історика Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі.

Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.

Натуральні штрафи

У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували все інше продовольство.

Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.

Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.

Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: «У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали».

Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідала, що в селі досі пам'ятали людей, які від імені влади відбирали у своїх сусідів харчі.

Спеціальні загони за допомогою металевих «щупів» обшукували навіть городи селян й шукали закопані продукти.

У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.

Чорні дошки

Боржників заносили до списків, які називали «чорні дошки», накладали різноманітні штрафи й санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.

У роки голоду потрапляння села на «чорну дошку» означало вирок його жителям – тотально вилучали їжу, не підвозили товари і забороняли селянам виїжджати за межі населеного пункту.

Система «чорних дощок», окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані – територіях, де жило багато українців.

Закон про 5 колосків

У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та «інші антисоціальні елементи» розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна.

Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом'якшувальних обставин – 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії.

За каральним документом закріпилася народна назва «закон про п'ять колосків», оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.

За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 тисяч людей.

Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.

Голодомор у фільмах і книжках

Першим художнім твором про Голодомор став роман «Марія» Уласа Самчука, написаний одразу після подій 1933 року. Автор присвячує свій роман «матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933».

У романі-хроніці описана трагедія України після 1971-го року – через трагедію однієї жінки. Його вважають одним з найкращих творів про історію українського народу у ХХ столітті.

У 1962 році в діаспорі вийшов «Жовтий князь» Василя Барки. В основі твору – власні спогади автора, який у молодості опинився на межі голодної смерті. Олесь Янчук у 1991 році зняв за романом фільм «Голод-33».

У 1981 році у США вийшли мемуари українського дисидента та радянського генерала Петра Григоренка, в яких він дуже детально описав жахи голоду та механізми його впровадження на Херсонщині та всій Україні.

Одним із найґрунтовніших досліджень на тему голодомору стали «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор» – праця британського дипломата, історика та літератора Роберта Конквеста, яка вийшла 1986-го року.

На зорі незалежності України у 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки «Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів». Тираж видання був усього 2,5 тис. примірників і воно стало бібліотечним раритетом.

«Червоне намисто» (2013) – це короткометражний фільм, який може переглянути кожна дитина. Сюжет заснований на реальній історії 7-річної дівчинки Антоніни, яка пережила недитяче випробування голодом у 1932-1933 роках. Фінал стрічки оптимістичний, можна переглядати разом з дітьми.

У 2019 році на замовлення Міністерства інформаційної політики створили мультфільм «Голодний дух». Попри анімаційні засоби передачі теми Голодомору, психологи попереджають, що дітей можуть налякати деякі сцени.

Канадський фільм «Гіркі жнива» (Bitter Harvest) (2017) розповідає про історію кохання в розпал Голодомору 1932–1933 років. Стрічка стала першим англомовним художнім фільмом про Голодомор. Прообразом головної героїні фільму стала матір режисера Джорджа Менделюка, яка у пошуках хліба дійшла з Харкова до Львова.

Фільм «Містер Джонс» (в українському прокаті «Ціна правди») розповідає про історію боротьби британського журналіста Гарета Джонса за правду про Голодомор.

Джерело: ВВС Україна