Ілюзія компромісу з Росією

Через шість років після анексії Криму Росією низка визначних і впливових людей на Заході переконалися, що треба знайти вихід з глухого кута. На перший погляд це припущення не потребує особливого обґрунтування. Втрати внаслідок війни в Україні були важкими, і хоча за минулі п'ять років не відбувалося великих боїв, економічний і гуманітарний тягар не зменшується, а ризик ширшого конфлікту зберігається. Що більше, теперішні відносини між Росією а тими, кого її керівництво в’їдливо називає «наші західні партнери», характеризуються взаємозвинуваченнями і взаємотиском. Серед політичного істеблішменту найбільш емінентною фігурою, яка вирішила зламати цей шаблон, був президент Франції Емманюель Макрон, який пишномовно говорив про необхідність «возз'єднати Росію і Європу». Але занепокоєння викликає й експертна спільнота, в якій дехто перетворив пошук компромісу на обов'язок, що межує з обсесією. Остання доповідь міжнародної кризової групи (International Crisis Group) є прикладом цього жанру штудерної об'єктивності. Навряд чи випадково не надто досвідчений президент України Володимир Зеленський вважає закінчення війни з Росією своїм найнагальнішим завданням.

Більш-менш експліцитними в цих підходах є три засновки.

Перший: ризики компромісу, які за визначенням мають виникнути після деякої модифікації західної (й української) політики, становлять меншу небезпеку, ніж безстрокове продовження статус-кво.

Другий: ця пролонгація не в інтересах Росії.

Третій, який не обов'язково випливає з другого, полягає в тому, що переговори про взаємовигідний компроміс є в рамках реалізму.

Другий засновок є ключовим, бо інтереси Росії – це та точка опори, на якій будуються ці розрахунки. Якщо Росія не готова припинити війну на умовах, які можуть прийняти інші, то ці засновки навряд чи призведуть до бажаних результатів.

Неприємний факт полягає в тому, що західні уявлення про інтереси Росії переважно були поганими порадниками стосовно її політики. За чотири з половиною роки до того, як вона напала на Україну, і більш ніж за п'ять років до того, як на неї були накладені значні західні санкції, тодішній віцепрезидент США Джо Байден висловив думку, що проблеми Росії серйозні і «більше п'ятнадцяти років... вона не витримає». Через одинадцять років після цього прогнозу вона все ще витримує; і хоча Байден був доволі обачним, щоб застерегти можливість більшої войовничості Росі в короткостроковій перспективі, він був доволі мудрим, щоб не сказати, як довго може тривати ця короткострокова перспектива.

У жовтні 2014 року високопоставлені представники Росії в міжнародному дискусійному клубі "Валдай" і в лютому 2015-го Серґєй Наришкін (тоді голова Держдуми, нині директор Служби зовнішньої розвідки) попереджали, що нинішній міжнародний порядок є "деформованим", що балтійські держави мають взяти до уваги події в Україні й робити висновки, а Захід має перевчити ялтинські уроки або жити з ризиком війни. Ці настанови слідували за багаторічними заявами про те, що Україна не є повноцінною державою, що третина її нинішньої території була «надана» їй радянським урядом і що її незалежність це не що інше, як «розбір Росії».

Якщо Росія має "повернутися в Європу" – то власне на цій основі чи на якійсь іншій? Якщо ж на іншій, то хто в Росії її виголосив? Як і Байден у 2009 році, деякі прихильники Макронової ініціативи (наприклад, під час дискусій у рамках правління Chatham House в Таллінні, Гельсінкі та Брюсселі) стверджували ex cathedra: Росія ізольована, її режим стає слабшим, Близький Схід стає її трясовинням, а окупація Донбасу лиш посилює український націоналізм. Інші ж французькі представники стверджували, що Росія просувається по всіх фронтах, а це робить потребу "взаємодіяти" з нею значно важливішою. Однак ідеї, висунуті для "залучення" Росії, є надзвичайно невизначеними. З одного боку, мусить бути компроміс. З іншого, мусять бути підтверджені основні принципи Гельсінкської системи.

Винятковою слабкістю Макронової візії є відсутність будь-яких доказів, що Кремль її розділяє. Виходячи з кремлівських слів і дій більш правдоподібно – не в останню чергу через те, що внутрішньоросійські проблеми й обмежені санкції, хоч і є небуденними, але не настільки серйозними, щоб кинути виклик  ядерним принципам і переконанням – можна було би стверджувати, що політична стратегія Росії щодо ослаблення європейської і трансатлантичної злютованості працює, що від Лівії до Ірану до неї не спостерігається особливої поваги, що вона свою підступністю і злобою вимотує нерви і так конфліктної адміністрації Зеленського. Зі згадуваних вже оцінок ясно, що деякі представники французького зовнішньополітичного істеблішменту також це усвідомлюють.

І хоча доповідь Міжнародної кризової групи є радше політичним аналізом, а не вправлянням державної мудрості, вона страждає аналогічними недоліками. Її автори благородно заявляють, що "торгувати українським суверенітетом", "ставити під сумнів принцип територіальної цілісності або право вибору союзників" не було би "бажано". Але водночас вони стверджують, що шлях до згоди починається з "чесного визнання безпекових тривог Росії і готовності шукати шляхи співпраці з Москвою для їхнього пом'якшення". Як можна полегшити ці тривоги без ерозії власне вказаних засад? Чому Росія має відмовлятися від своїх важелів впливу, позицій і контролю заради чогось меншого? Війна почалася не через санкції або розгортання озброєнь, не кажучи вже про "менш суперечливі теми" (зміна клімату, боротьба з тероризмом, COVID-19), де, на думку авторів, співпраця могла би "заспокоїти Росію". Вона почалася, як було сказано тоді (Путіним у Валдайському клубі в жовтні 2014 року і Серґєєм Лавровим в у МГИМО і Дипакадемії МЗС 1 вересня 2017 року), для того, щоб покласти край "американському диктату", відстояти «законне місце» Росії у світі й відновити міжнародний порядок, заснований на "балансі сил" і «повазі». Росія не хоче заспокоєння. Він хоче змін.

Щоби рекомендації Міжнародної кризової групи мали практичний характер, Росія мусить бути змінена. Мусить, фактично, бути винайдена наново. Та Росія, яка існує нині, вже не є скривдженим партнером. Це амбітна і загрожена держава, обави якої зростають прямо пропорційно її чуттю права обмежувати вибір і суверенітет інших. Для Путіна, як і для Ніколая I, віра в те, що російська цивілізація виходить за межі Росії, є одночасно і символом віри, і принципом держави. Ця «цивілізаційна" зловорожість доповнює систему управління – змовницьку, неофеодальну, але й автократичну, – що створює точки тертя між Росією а багатьма країнами, що межують з нею. Це тертя посилюється існуючим з часів до 1914 року поглядом на безпеку – периметр оборони, сфери впливу, клієнтальні держави і цивілізаційні «зони", що не відповідає політико-правовому режиму, який поклав край Холодній війні, і що, цілком можливо, суперечить самому Статуту ООН.

Цей світогляд не висічений в камені, але він має внутрішню когезивність і міцність. Він закладає основу для раціонального розрахунку, обачності й заходів кооперації. Але не варто вдавати, що цей світогляд не є антагоністичним нашому у своїй суті. Російський термін для означення цього protivoborstvo [антагонізм, конфронтація] – це не крах державної мудрості, а системна реальність. Це долається – якщо долається – системними резонами. Переговори – не засіб подолання, не кажучи вже про вправу групової терапії. Це один із театрів, де розігрується цей антагонізм. Незалежно від того, чи ми здецидуємося на такий підхід, росіяни, безумовно, вже це роблять, бо  Володимир Зеленський повільно вчиться на власному досвіді.

Немає жодних резонів, чому тверда політика має принести Заходу великі жертви, і нема резонів, чому б не скерувати цей антагонізмом з Росією на свою користь. Ми не є у стані війни. Більші витрати на оборону, ніж передбачалося після 2014 року, були би цілком прийнятними; торговельні втрати з Росією через санкції скромні, а загальний товарообіг ЄС не зменшився. Значна частина України не знає війни, хоча економіка її постраждала. Попри це, вона частково відновилася, а в деяких секторах розрив зв'язків з Росією стимулює інновації та зростання. На Донбасі ніхто не виграв, крім мафіозі, бандитів і кураторів конфлікту. Наша колективна винахідливість зможе полегшити там ситуацію, але якщо Україна не захоче відмовитися від своїх фундаментальних свобод як держави – ми не зможемо цю ситуацію трансформувати. Це станеться тільки тоді, коли Росія дійде висновку, що її інтереси в Україні завдають шкоди важливішим інтересам всередині країни.

Можна аргументувати, що криза COVID-19, посилена обвалом цін на нафту, може прискорити цей момент. Безумовно, вплив обох факторів дестабілізував змінні, які Кремль вважав уже освоєними. Але це не є достатньою підставою вважати, що він тепер більше готовий змиритися з гельсінкським («гегемонічним») порядком безпеки, заснованим на юридичній рівності держав, повазі до їхнього суверенітету, територіальної цілісності, свободі вибору партнерів і способів розвитку. Немає також і жодних ознак того, що Кремль готовий розглядати Україну як «таку ж країну, як і всяка інша». Вже ясно, як писав у «Комерсанті» російський політолог Дмітрій Суслов, що «пандемія не пом'якшила [міжнародну] конфронтацію, а стала однією з її арен». Якщо конфронтація буде «пом'якшена» в майбутньому, то це відбудеться радше не через пандемію, а коли російське держкерівництво, правдоподібно вже прийдешнє, дійде висновку, що поставлені в 2014 році цілі – повернення до ялтинських принципів, «федералізація» і «нейтралізація» України – недосяжні.

Політика Заходу буде важливою змінною в цих розрахунках. Для реалізації своїх цілей Захід спочатку повинен прийняти логіку довгострокового протистояння і відмовитися від ілюзорних рішень. Компроміс з Росією, при якому вона поважає засадничі західні принципи, – це ілюзія. Жоден компроміс, який Росія вважає гідним прийняття сьогодні, не залишить ці принципи недоторканними. Воскресіння Путіним ялтинських принципів є ганьбленням цих принципів і міжнародного порядку, що склався наприкінці Холодної війни. Або Захід засновує свої інтереси на принципі Європи суверенних держав, що вільні визначати свій власний курс, або буде змушений змиритися з примусом до  стабільності й неуникненністю майбутніх конфліктів.

Друге: колективний Захід – як у формі НАТО, так і ЄС – мусить підтримувати свою власну цілісність і безпеку, він повинен розуміти власну вразливість, інвестуючи у свою стійкість і потенціал та приймаючи суворі умови гібридного світу.

Третє: Захід повинен продовжувати допомагати Україні зміцнювати її власний потенціал (тією мірою, в якій вона готова до такої допомоги) та її власний потенціал стримування. Він ніколи не повинен тиснути на Україну, щоб вона приймала другосортні і немічні рішення, коли йдеться про її цілісність і безпеку. З цією метою Сполучені Штати та Сполучене Королівство, які підписали Будапештський меморандум, мають повернутися на центральну сцену. Не може бути й мови про «вибіркове» зняття санкцій (як пропонує  доповідь міжнародної кризової групи) до тих пір, поки не будуть усунені їхні, санкцій, причини.

Четверте: Захід має продовжувати співпрацю з Росією там, де це має сенс, приділяючи особливу увагу відновленню багатостороннього режиму контролю над озброєннями. Він має продовжувати торгувати там, де торгівля є взаємовигідною. Він має використовувати будь-які доступні формати діалогу та обговорення.

І насамкінець, Захід має беззастережно підтвердити, що внутрішні справи Росії – це діло Росії. Коли ж ідеться про справи Заходу, ми не будемо просити благословення у Росії і нас не буде відволікати її несхвалення.

Джеймс Шерр