Історія Володимира Карася з Києва, який загинув за Україну

Володимир Карась загинув на 40-ому році життя. Колаж: Наталія Слінкіна

Чимало людей знали Володимира як «брата Євгена Карася», втім і сам він заслуговує на те, щоб ми почули його історію.

Увечері 24 лютого цього року 39-річний киянин Володимир Карась похапцем зібрав речі та поїхав до військкомату. Наступний тиждень він у складі ЗСУ розвозив розвідгрупу в гарячі точки тоді ще окупованої Київщини.

Завдяки його роботі українським бійцям вдавалося просуватися вглиб до путінських виродків і поступово визволяти населені пункти.

Втім на восьмий день активних бойових дій серце Володимира назавжди зупинилося…

***

«Вечірній Київ» розпочинає серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Цей матеріал про Володимира Карася, якому судилося загинути одним з перших, 3 березня.

Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з коханою захисника Оленою Олещенко.

Володимир Карась народився у Києві 28 червня 1982 року. Він зростав спокійною, відповідальною та мʼякою дитиною. Зі слів батьків, з маленьким Володею можна було домовитися як з дорослим.

Хлопець ходив у школу №284, що у Дарницькому районі. Там же відвідував і гурток по моделюванню.

«Він палко захоплювався конструюванням. Збирав різні моделі машин та потяги. Їх, до речі, продовжував любити й в дорослому житті. Після роботи ніяк не міг заснути, вмикав стріми з кабіни машиніста…», – розповідає 27-річна дівчина Володимира – Олена.

З молодшим на пʼять років братом Євгеном у Володимира були дружні стосунки. Він часто забирав брата з садочка, а потім вдома, через всю квартиру, будував йому залізницю з потягом.

Після 7 класу Володимир Карась вступив до Дарницького ліцею, а після закінчення – у КПІ, на факультет інженерії.

У дорослому житті брати активно долучалися до революційних рухів. І розпочав цей непростий шлях Карась молодший.

У 2009 році Євген очолив радикальну організацію С14, яка декларувала прихильність до українського націоналізму та направляла вектор громадян на передові технологічні знання й самоосвіту.

Учасники активно боролися проти проросійських сепаратистських структур та їхніх членів. Нерідко робили це гучно – збирали масові акції біля структурних адміністрацій, обливали «сепарів» зеленкою тощо.

Володимир Карась не був активним учасником радикального руху, але підтримував національну ініціативу та час від часу долучався до акцій. Але все змінили події травня 2013 року.

«Тоді на Володимира напали, переплутавши його із братом. Троє чоловіків чекали на нього в під’їзді. Коли він зайшов, нападники почали бити Вову зі словами: «Не ходи більше на акції», – каже дівчина.

Того дня Володимиру зламали верхню та нижню щелепи, проломили череп та вибили кілька зубів. Пізніше лікарі констатують йому забій кори головного мозку.

Зі слів Олени, після побиття у Володимира кардинально змінилася позиція. Він почав спілкуватися українською, не пропускав жодної акції та активно відстоював свою позицію.

«Йому боліло, що попри незалежність, Україні продовжували диктувати умови з кремля. Ставили проросійських представників, аби ті гальмували процес переходу від „радянщини“ до європейського рівня життя», – говорить Олена.

Пізніше Володимир з братом долучилися до Євромайдану. Сам він не був активним учасником, так як тільки переніс реабілітацію. Але попри це все одно допомагав. Привозив молоко, лимони – все, що було потрібно. Одного разу Володимиру з другом навіть довелось тікати машиною через невеликі вулички від «чоловічків» з автоматами.

Після Революції Гідності Володимир добровольцем поїхав на схід. Там близько року він на своєму авто розвозив листи та посилки для бійців.

«Він був польовим поштарем. Забирав посилки на кінцевому відділені Нової Пошти та рушав на лінію фронту до отримувачів», – пояснює дівчина.

Часто йому попадало більше, ніж атовцям на передовій.

«Він їздив усюди, тому де-не-де в його машину також влучали. На бусику навіть залишилися вм’ятини із зони АТО.

Але, на щастя, обходилося лише машиною, сам він не травмувався», – додає вона.

З 2017 року Володимир та Олена були знайомі заочно – товаришували по чату. А у 2019 вони вперше зустрілися на виїзній акції.

«Це була акція, присвячена пʼятирічному Кирилу Тлявову, якого вбили поліцейські у Переяславі-Хмельницькому. Біля відділення поліції ми вимагали розслідувати це вбивство», – згадує сьогодні кохана Героя.

Після виїзної акції Володимир ще більше зацікавився Оленою. Дівчина подобалася йому й раніше, під час переписки. Коли ж вони зустрілися у реальному житті, його почуття лише посилились…

Через тиждень чоловік наважився зізнатися Олені у симпатії. Однак для дівчини це було занадто швидко.

«Ми продовжували спілкуватися. Памʼятаю наша спільна знайома на деякий час поїхала за кордон і запропонувала мені пожити в її квартирі. Заодно й пригледіти за її собакою. У квартирі не працював холодильник. А Вова якраз тоді працював у логістиці, тож принагідно запитував чи завезти мені свіжих продуктів», – ділиться спогадами кохана Володимира.

А потім Олена простудилася і не мала можливості гуляти з собакою, за якою приглядала. Володимир і тоді не залишив її та допомагав вигулювати тварину.

«Якось в мене піднялася температура і Вова вперше за все своє життя наважився зробити укол людині, а не манекену», – додає Олена.

Після такої турботи та цілодобової підтримки дівчини зрозуміла: не хоче, щоб Володимир їхав.

Відтак, на другий місяць знайомства в реальному житті, молоді люди почали зустрічатися. Їхні стосунки не були романтичними, але вони були міцними.

«За ним я була як за стіною…», – каже Олена.

За освітою дівчина художниця. Нашому виданню зізнається: до знайомства з Володимиром була далека від подібних громадських організацій. Але разом із коханим все частіше доєднувалася до акцій вже реформованого руху С14 – «Суспільство майбутнього» та «Основи майбутнього». А згодом Володимир подарував коханій шеврон їхнього руху, і Олена стала учасницею праворадикального громадського об’єднання.

Окрім акцій пара з учасниками руху часто навідувалася до малечі у дитячій будинок. Зокрема на свято Миколая вони привозили діткам подарунки та різні смаколики.

Повномасштабна війна застала Володимира на роботі, де він працював у режимі добу через дві.

«Я прокинулася від вибухів і одразу написала Вові. Він міцно спав на нічній зміні на роботі та нічого не чув. Його потім розбудила прибиральниця з криками про війну», – каже Олена.

Зранку він швидко приїхав додому. Його перші слова: «Транспорт безплатний. Війна».

Більшість квартир в їхньому будинку вже пустували. Проте пара покидати місто не збиралася.

«Ми знали, про можливий наступ росіян. За кілька годин до війни Євген виклав на своєму ютуб-каналі ролик про те, що українська розвідка повідомила про плани ворога вдертися на наші території близько о 4 ранку.

Ролик миттєво набрав півмільйона переглядів… Проте, ми не знали, як розгортатиметься ця війна: як сильно бомбитимуть та скільки триватиме. Тому ми вирішили залишитися вдома, у Києві, та були більш-менш спокійними. А от мама Вови ще до 24 лютого активно моніторила новини та закликала готуватися. Мабуть, тоді її материнське серце щось відчувало…», – пригадує кохана захисника.

Пара була впевнена, що ворог не сунеться на Київщину, а основні резерви направить на схід України. Але доволі швидко росіяни перетнули межу Чорнобильської зони та опинилися поблизу Києва.

«Ми курили на балконі, а над нашими головами пролітали винищувачі. За кілька секунд вибухи з різних сторін міста. Вова тоді сказав: «Страшно…На сході було зрозуміло – позаду твої, спереду – чужі. А тут з усіх сторін чужі. Від цього і страшно…», – додає Олена.

Увечері Володимира набрав Євген. Після розмови чоловік нашвидкуруч зібрав речі та сказав, що їде з братом «виганяти кацапів з Київської області».

«Я сиділа, плакала, а він мене обіймав…», – згадує нині збори Володимира згорьована дівчина.

Все відбулося настільки швидко, що мати так і не встигла попрощатися зі старшим сином.

Разом із батьком Володимира Олена відвезла коханого до точки збору, де його чекали учасники радикального руху. Майже всю дорогу вони мовчали. Приїхавши на місце, батько та син востаннє потиснули один одному руки, а дівчина востаннє поцілувала чоловіка…

Щодня Володимир звітував коханій, що з ним все гаразд. Вони спілкувалися виключно повідомленнями та без уточнень локацій. Таким чином вони мінімізували можливу небезпеку для вже військового ЗСУ та водія розвідгрупи Володимира.

«Він мені не говорив, що підписав контракт. Тільки – що їх вчили стріляти з джавелін… Вова їхав на війну з бойовим настроєм, писав, що за кілька днів визволять Київську область. А на початку березня у листуванні було видно, що він виснажений. Але мені не казав», – згадує дівчина Героя.

Їхня переписка обірвалася 3 березня. Зранку Володимир вкотре відправив Олені повідомлення: «Зі мною все добре, не хвилюйся!». А потім три дні не відповідав…

Зранку 7 березня дівчина прокинулася від гіркого плачу мами коханого.

«Ось так я і дізналась про загибель Володимира, – у сльозах каже Олена, – Я тоді довго сиділа та відмотувала події 3 березня: що робила, чи відчувала його смерть. І згодом пригадала дивний випадок. У той самий час, коли Вова загинув, я заварювала чай і раптово зловила панічну атаку. Таку, яку люди переживають при надважкому стресі. Кілька секунд мене сильно трусило, здавалося, що я відірвалася на якийсь момент від світу…».

Смерть здогнала Володимира Карася у багатостраждальному селі Мотижин, на Київщині. Саме там 3 березня автівка розвідгрупи з ним за кермом, картографом та офіцером попала під приціл російського БТР. Володимир загинув на місці, іншим – вдалось врятуватись.

Поховали Володимира не одразу, за більш ніж місяць, 20 квітня.

За три дні, коли не повідомляли про загибель, побратими намагались вивезти тіло з Мотижина, щоб рідні поїхали одразу на поховання. Але стало зрозуміло: ворога за такий короткий час звідти не виб’ють, тому Володимира поховали в одну з ночей місцеві партизани…

Прощалися із Героєм на Майдані Незалежності. Провести його в останній земний шлях прийшли, рідні, друзі, побратими.

Прощалася з коханим і Олена, яка на той час ще зовсім не оговталася від горя і тільки, зізнається, почала розрізняти дні…

Володимира Карася поховали на Лісовому кладовищі.

Його також посмертно нагородили орденом III ступеня «За мужність».

Сьогодні Олена зізнається: коханий часто приходить до неї уві снах. А у квартирі все нагадує про її Вову, якого вона мило називала «динозавриком»…

«Чому динозаврик? Бо він завжди жартував, що високий і старий», – пояснює дівчина Героя.

За 39 років Володимир Карась не був одружений. Після смерті його мати поділилася з Оленою, що дуже чекала від старшого сина пропозиції коханій і так мріяла про онуків…

Через три дні Володимиру мало б виповнитися 40 років…

Вічна пам’ять Героям!

Усі архівні фото Володимира Карася спеціально для «Вечірнього Києва» надала Олена Олещенко.

Даша ГРИШИНА, Ярослав ХРАМОВ, «Вечірній Київ»