Юлія «Тайра» Паєвська: «Після перемоги я сяду і розплачусь»

Юлія Паєвська відома як парамедикиня та волонтерка, командир підрозділу «Янголи Тайри». До 2014-го вона понад два десятки років була тренеркою з айкідо і дизайнеркою. Під час повномасштабного російського вторгнення рятувала людей у госпіталі Маріуполя. Евакуюючи жінок і дітей із міста, Паєвська потрапила в полон до окупантів. Про сприйняття війни за кордоном, про можливий допуск росіян до Олімпіади в Парижі та життя після повернення з полону – «Тайра» розповіла в інтерв'ю RFI-Україна.

– Чим займаєтесь зараз? Плануєте повертатися на Схід?

– Насамперед допомогою родинам полонених. І тим, хто в полоні, і тим, хто повернувся. Просто хочу допомогти державі, бо через перевантаження на фронті вона справляється не з усім. Ця проблема занадто важка.

Повертатися поки що не планую. По здоров’ю, по-перше, а по-друге, є ще одна справа, яку я зараз роблю – займаюсь адвокацією перемоги України за кордоном. Тобто, я їжджу по світу і розповідаю, що відбувається в нас. Розказую всім, хто готовий чути. Виявилось, що я маю схильність до спічів. Я відчуваю, що це допомагає нашій державі в перемозі, тому серйозно до цього ставлюсь.

– Ви часто буваєте в закордонних поїздках. Як, на вашу думку, змінюється сприйняття війни іноземцями від початку повномасштабного вторгнення і дотепер?

– Я не бачу, щоб інтерес згасав чи стурбованість зменшувалася. Наші вороги підкидають постійно теми, які не дають забути про цю війну світу. Та й світ настільки обурений несправедливістю, що вони приміряють на себе цю ситуацію і не можуть забути про війну в Україні. Важливо просто нагадувати, що відбувається згідно з фактами, тобто, нічого не вигадуючи. Просто розповідати, як воно є. Мені постійно дзвонять, постійно питають, багато запрошень. Цікавість у світі не згасає.

– Тож ми не маємо вважати, що світ втомився від війни в Україні?

– Я думаю, що ні. Наприклад, допомога із Заходу перейшла на якісно новий рівень. Це вже не спонтанні акції допомоги, а сплановане, абсолютно чітке розуміння, що нам потрібно. І постачання відбувається на цьому рівні.

– У мережі нещодавно з’явилося відео страти українського військового окупантами. Яка, на вашу думку, мета таких відео?

– Проблема не в тому, що його викладають, а що це відео існує. За цей злочин повністю несе відповідальність сторона, яка на нас напала, тобто Росія. Коли усунути причину – усунуться й наслідки. Такі відео викладають, щоб залякати українців, але нас навряд чи можна залякати. Це відео точно не останнє. Їх, я впевнена, ще дуже багато. Ми мусимо бути готові до всього, бо ворог підступний та нещадний. Залякати хочуть не тільки нас, а й своїх військовослужбовців. Який висновок може зробити людина з армії, що воює та з чиєї сторони викладають це відео? Якщо я потраплю в полон – зі мною зроблять те саме. Щоб вони не тікали, щоб вони не просилися в полон. Такі відео викладають перед призовом в армію. Я впевнена, що знайдеться якийсь відсоток людей, що хотів би робити те саме. Це як запрошення деяких росіян до армії. Усе це страшенний злочин.

– Ви зафільмували 256 ГБ відео своєї роботи парамедикинею в Маріуполі. Перед полоном вдалось передати відео іноземним журналістам, які, своєю чергою, опублікували його частину. Що з матеріалів не було опубліковано, а мало би бути?

– Це як поліціянти їздять з камерами, фіксують свою роботу, так робила і я. Це робиться для того, аби ти нічого не забув. Особливо, коли йдеться про евакуацію. На етапі евакуації, навіть якщо поранених кілька чи один, але важкий, ти можеш забути, що ти йому вколов, яку допомогу надав. А всі ці моменти дуже важливі. Ти можеш передивитись і зрозуміти, який препарат ти підколював, коли накладав турнікет. Буває таке, що просто немає, чим записати в той момент.

Ця камера загинула в Маріуполі. Там робочі матеріали просто з госпіталю. Там мова йде про життя військовослужбовців та цивільних, які в час мого перебування там потребували допомоги. По-перше, там багато інформації приватної, по-друге – багато інформації, яка повинна бути схвалена відповідними органами, щоб показати це світу. Я маю повне це відео, але я його ніде викладати не буду передусім з міркувань безпеки людей, які зараз, можливо, у полоні.

– Як змінилось ваше життя після повернення з полону?

– Щоб я сама сильно змінилась, то так не скажу. Стрижень залишився той самий. Мій погляд на світ, ставлення до людей лишилися ті самі, але, може, я їх стала більше цінувати. Узагалі життя стало дуже смачним. Такий момент, коли фактично ти помер, а тут тебе повертають назад. У мене вкрали весну, а от зараз я нею насолоджуюсь. Насправді все пізнається в порівнянні, бо ті, хто досі в полоні, – вони вже там рік. І це мене дратує надзвичайно.

– Ви стали лауреаткою премії International Women of Courage (IWOC) від Державного департаменту США. Наскільки важливим є нині участь українок в міжнародних преміях і така популяризація України?

– Звичайно, чим більше жінок братимуть участь у таких міжнародних заходах, тим більше інформації отримують західні партнери. Такі заходи привертають увагу, але, насправді, я не сприймаю цю нагороду як свою особисту. А як для всіх жінок України, які наближають перемогу. Неважливо, вони на фронті, у тилу, волонтери, медики. Усі, кому не байдуже.

– Запитання як до спортсменки та учасниці Ігор нескорених. Нині ведеться полеміка щодо допуску росіян та білорусів до Олімпіади в Парижі. Яким, на вашу думку, має бути рішення МОК?

– Є така тибетська мудрість, що у світі немає нічого, що не могло би стати ліками. А я думаю, що на світі немає нічого, що не могло би стати зброєю. Спорт – це інструмент, який може працювати як на ворога, так і проти нього. До перемоги та до остаточної поразки Росії я взагалі цю тему відклала би на місці Міжнародного олімпійського комітету. Можливо, Росія робить там якісь певні внески. Я не маю підтвердження, але я собі так думаю. Можливо, там і є якісь певні фінансові вливання, але на світі не існує нічого, щоб не зіткнулося з справедливістю. І запрошуючи країну-агресорку, ви виправдовуєте цю війну.

На Олімпіаду 80-х не приїхало дуже багато делегацій із розвинених країн. І Олімпіада 1936 року під час правління Гітлера в Берліні – це абсолютно неприпустимо. Росіяни все перетворюють на зброю, на інформаційну зброю насамперед. І участь російської чи білоруської сторони в Олімпіаді так само. Усі, хто підтримує їхню можливу участь, підтримують і війну.

–  Якщо все-таки МОК дозволить Росії виступити під нейтральним прапором, чи повинні українські спортсмени бойкотувати Олімпіаду?

– Я думаю, що варто не їхати. У Росії є спортивний клуб армії, тобто це спортсмени, які офіційно є військовими Російської Федерації. Тобто, наші спортсмени, серед яких також є військовослужбовці, побачать ворога перед собою. І що вони будуть відчувати? Є речі, які не можна допускати. Це за межею добра і зла.

– Чи стежили ви за російським новинами про себе? Як сприймали пропаганду Кремля?

– Їм уже потрібно якось виправдати свої злочини, ось вони викручуються, як можуть. Звичайно, мені присилали добрі люди. Я дивилась і розуміла, що воно все типове для їх пропаганди: «Вона вбивця дітей Маріуполя, яких вивозила». Що я снайпер, а я не снайпер, що я з Азову, а це не так. Про вирізання органів – це взагалі цирк на дроті. Це абсолютно неосвічені люди, які не знають, як це робиться. Адже не в кожного лікаря-хірурга є достатньо кваліфікації, щоб це робити. Усіх медиків звинувачують у чорній трансплантології – це все просто маячня.

– Що найскладніше в роботі парамедика на війні?

– Це зрозуміти, що відбувається, і віднайти причину, наслідки поранення чи ураження. Найголовніше і водночас найскладніше – це зрозуміти, що сталося і вибрати правильну стратегію лікування. Від цього залежить людське життя. Є елемент шоку та адреналіну, тому треба встигнути поставити якомога більше запитань, аби зрозуміти всі моменти, при яких була отримана травма, поранення. Або з'ясувати це самостійно, коли поранений уже без свідомості.

– Якою ви бачите нашу перемогу?

– Я, напевно, просто сяду і розплачусь. Зараз я не маю ні сил, ні часу впадати у скорботу за загиблими. А тоді я, напевно, уже зможу трошки розслабитись. І буду просто сидіти й плакати.

Ігор Сьомко

Джерело