Коли українська мова стане державною не лише за статусом, а й за функцією?

21 вересня під час публічної дискусії «Журналістська етика vs. Пропаганда» у межах 83-го Міжнародного конгресу PEN у Львові український журналіст і радіоведучий заявив, що категорично не згодний з тим, що російська мова є мовою окупантів: «Мені здається, що нам давно пора привласнити російську мову. Сказати: це мова мільйонів людей, які живуть в Україні. Тому вона наша. І якраз її ми віддавати нікому не хочемо. Нам потрібен інститут російської мови, нам потрібна кодифікація українського варіанту російської мови».

Чи етично вимагати толерантності до мови агресора, коли йде війна, коли гинуть українські вояки, коли російська мова стала зброєю проти України в інформаційній війні?

У 1989 році кіногерой Армена Джигарханяна у фільмі «Князь Удача Андреевич» заявив, що російської мови немає. Геніальний актор завдав потужного удару з екрану по фанатиках «русского мира», наголосивши, що росіяни – штучна нація з украденою мовою та історією: «Я буду говорити про російську мову. Російської мови немає. Власне, в російській мові дуже мало російських слів. Солдат, революція, радіо, телевізор. Адже це не російські слова. Ось матюки, хамство всяке... До речі, хам – це теж не російське слово. Але хамство – явище типово російське. Каво-чаво ... Ось це типово російське. Далі. Хто такі росіяни і звідки вони взялися? Не зрозуміло. Адже були татари, були варяги, мордва, черемиси і вийшов компот, коктейль. До речі, компот і коктейль – теж не російські слова. Що ви хочете. Якщо російський народ придумує героєм своїх казок Івана-Дурня. Ні, ви уявіть: цілий народ придумує в герої Дурня!... А ви кажете: російська мова...».

Багатьом ворогам Української державності не до вподоби ухвалений Верховною Радою закон «Про освіту». На нього партія «Опозиційний блок», приміром, вимагає накласти вето. Пояснення цьому знаходимо у видатного українського історика Ярослава Дашкевича: «Значну частину України захопили під свою владу російські шовіністи та їх колаборанти, які глузують з прав теоретично державної української нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїнську кампанію... Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання, незважаючи на формально проголошену незалежність, продовжувати панування чужоземної російської меншини (що підібрала собі для допомоги денаціоналізованих, зрусифікованих функціонерів) над українською нацією».

Отож про меншини. 1995 року під час парафування у Києві договору між Україною та Росією делегації обох країн досягнули певних компромісів: при вилученні з проекту цього договору пункту про подвійне громадянство українська сторона йде на деякі поступки. А саме: Україна не вимагатиме повернення з Росії культурних цінностей та відмовляється застосовувати термін «національна меншина» щодо росіян, котрі проживають в Україні. Така постановка питання змусила Віктора Терена, народного депутата України, вдатися до відкритого депутатського запиту тодішньому міністрові закордонних справ України Геннадію Удовенку: «Якщо росіяни не будуть кваліфікуватися як національна меншина, то хто вони тоді? Корінне населення? А Україна – «исконно русская земля»? І чому вони повинні мати якийсь винятковий статус порівняно з іншими народами, мати якісь особливі права, більші, ніж у поляків, євреїв, татар? Чи продумали, чи підрахували ми всі можливі наслідки цього кроку, фактично закладаючи в підвалини нашої державності міну сповільненої дії? І, врешті, чому ж тоді українці в Росії і надалі залишатимуться національною меншістю?»

Росія завжди розуміла цементуючу роль мови у державному будівництві – не лише суто комунікативну, але і як ефективну політичну зброю. «На доктринальному рівні російська мова за кордонами Росії є політичним інструментом поневолення (развитие интеграционных процессов), виправдання брутальної манери втручання у внутрішні справи сусідніх держав (удовлетворение языковых и культурных потребностей соотечественников за рубежом) та нав'язування російського способу життя» (Богдан Яременко, дипломат).

Своїми спостереженнями ділиться київський журналіст Віктор Гіржов у російській редакції Радіо Свобода: «В купе зі мною їхала літня, інтелігентна пара: він - директор невеликого заводу, вона – викладає в інституті. Після вишу вони приїхали в Україну. 50 років тому! Вони не знають української мови. І чоловік обурювався: «Я тепер не можу прочитати назву ліків». Люди серед носіїв мови навчаються швидко, а тут – 50 років. Керівник з вищою освітою. Не хоче. Чи не поважає країну, в якій прожив півстоліття. Ось про що треба говорити».

Ще одна картинка українського сьогодення: «Касир Юхименко (із «ЕКО Маркет» у Вишгороді, що під Києвом) починає ставити мені питання на іноземній мові, я прошу українською, на що вона різко відмовляє. Я повідомляю, що вона порушує закони України, за якими обслуговування/надання інформації за замовчуванням має відбуватися українською мовою. Вона нахабно говорить: «а я не понимаю укрÁинский. И вообще я русская».

Майже три десятиліття тому академік В. Русанівський, директор Інституту мовознавства імені О. Потебні АН УРСР слушно зауважив: «Тривога виникає тоді, коли російська мова виступає не поряд з національними, а замість них. Якщо вона основна у вузі, то поступово витіснятиме місцеві мови із школи. <…> Повернеться українська мова у вуз – зросте і кількість українських шкіл та дитячих садків, а це гарантуватиме реальний, а не декларативний розквіт національної культури».

У разі підписання закону «Про освіту» президентом Петром Порошенком, цей документ треба буде якнайшвидше наповнювати реальним змістом: українську мову необхідно зробити державною не за статусом, а за функцією! А національним меншинам переживати/боятися щодо ущемлення своїх мовних прав немає жодних підстав. Українська держава ні в кого зі своїх громадян не збирається відбирати мову. Йдеться лише про надання всім їм можливості знати українську. Для майбутнього кар’єрного зростання, для комфортного проживання в Україні, на своїй батьківщині.

На жаль, і російські, і румунські та угорські політики безпідставно маніпулюють темою неіснуючої загроженості правам національних меншин і, по суті, відверто втручаються у внутрішні справи України. Тому нашим візаві варто дещо нагадати.

«Національні збори та сенат Франції 4 серпня 1994 року, згідно з рішенням Конституційної ради, ухвалили закон про вживання французької мови. Президент Республіки підписав його без вагання. Декілька цитат з нього:

«1. Французька мова як державна мова, згідно з Конституцією, є важливою складовою самобутності та національного надбання Франції. Вона є мовою навчання, праці, обмінів у всіх сферах суспільного життя...

2. Вживання французької мови є обов’язковим у назвах, оголошеннях про пропозиції, презентації, в описах способів використання, умов гарантії товару, виробу або послуги, а також у рахунках та квитанціях.

3. Будь-який напис або оголошення, розміщені на шляхах, у місцях загального користування та громадському транспорті і призначені для інформації публіки, мають бути виконані французькою мовою...

5. Французькою мовою складаються тексти угод, незалежно від їхнього змісту та форми, сторонами, що є юридичними особами публічного права чи приватними особами, які виконують публічні функції...

11.1. Французька мова є мовою навчання, екзаменів та конкурсів, а також мовою дисертацій, дипломних робіт у державних і приватних навчальних закладах, за винятком випадків, виправданих необхідністю вивчення регіональних чи іноземних мов та культур, або коли викладачами є асоційовані чи запрошені іноземні професори...»

Радіо, телебачення, кіно не можуть користуватися іншими мовами, окрім державної, тобто французької. За порушення цього закону одразу ж накладали штраф до 9 тисяч доларів або ув’язнювали до 6 місяців» (Леонід Пастушенко. Урок французької державності // День, 3 грудня 2010).

Тож будемо сподіватися, що Петро Порошенко, як свого часу й французький президент, без вагання підпише закон «Про освіту» – один із засадничих документів утвердження Української державності. +

Олег Романчук – публіцист