«Кузні чемпіонів». Знущання над дітьми в українських спортивних секціях триває у найкращих традиціях совка

– 54 кілограми, – весело каже медсестра під час зважування на медогляді у літньому таборі. «Який жах!» – вигукує тренерка, і я розумію, що найближчі два тижні пройдуть під девізом «здохни або схудни».

Мені 12, зріст перевалив за 170 см, і виглядаю я бадьорим скелетиком. Але вихованка спортивної школи олімпійського резерву не має важити аж стільки. Товсті баскетболістки високо не стрибатимуть у захисті, не прориватимуть швидко оборону суперниць і не здобудуть перемогу на змаганнях.

Коли весь табір ще солодко спав, наша команда вже бігла крос лісом, робила якісь вправи на координацію та о 8:30 приєднувалася до таборової руханки.

До сніданку я вже була добряче голодною, але в їдальні сиділа за одним столом зі своїми тренерами та тренерами кікбоксерів з нашої школи. Хліб з вершковим маслом могла скуштувати тільки під час чергувань в їдальні, бо кухарі не могли спокійно дивитися на нас і пригощали бутербродом з маслом та котлетою.

Весь час професійного спорту мені жодного разу не спало на думку, що щось не так. Зауваження тренерів про вагу сприймалися як сигнал до того, що треба себе вдосконалювати – змагання на носі. Крики з образами ми сприймали як мотивацію. А коли нас били по руках за неточні кидки, то ми самі були винні, треба більше старатися.

В якийсь момент мій організм не витримав та надовго поклав мене в лікарню. Так закінчився баскетбол, здобути черговий розряд я не встигла.

«Через 10 днів ми зустріли на вокзалі мару»

Це вже потім психотерапевт розмотає клубочок з відчуття провини й постійних спроб заслужити схвалення, компульсивних переїдань і відчайдушної роботи на результат.

Це вже зараз мене шокують повідомлення про жорстокість тренерів, як, наприклад, допис у фейсбуці Лілії Гулей, чия дочка повернулася зі зборів виснаженою та заляканою.

«Через 10 днів ми зустріли на вокзалі мару... Я не знаю, чи це слово передає зміст... Кістки, обтягнуті шкірою, загострений ніс, підборіддячко.. ніжки, як 2 патички....гострі колінця.. страшно згадати.. заливаюся слізьми, коли це згадую...Я підняла це тільце однією рукою.... Була одна думка – вона жива!!!!

10 днів «оздоровлення» на свіжому гірському повітрі, 4-разове харчування, кілька басейнів, спортзал із сучасними тренажерами, новенькі корпуси – казкові умови!!!!... І… двоє тренерок-катів!!! Я так називаю.. я розумію, що емоційно... але інші слова видаються...не видаються… просто не знаходяться((( Це – молоді 25-річні дівчата, які чомусь вирішили, що дітям їсти не треба. Вони ж гімнастки!!! Не те, щоби булочок не можна, бутербродів, тістечок, печеньок - НІ!!! Не можна НІЧОГО!!! крім м'яса, овочів і фруктів. Дітям, що займалися від ранку до вечора фізично (стадіон-спортзал-тренування-басейн) НЕ МОЖНА ніяких гарнірів, макаронів, каші, картопельки… вже не кажу про млинці із сиром... Ніякого хліба!!!! Навіть найчорнішого!!! Телефони позабирали... Спілкування з батьками – кілька хвилин на день, в які я чула одне і теж – «Мама, я хочу їсти!»

Під цим дописом було багато коментарів – серед них і від мам інших дівчат з цієї секції, які раніше приватно скаржилися на жорстоке поводження, але публічно підтримали тренерок, дякували їм за перемоги дітей, «самовіддану роботу на результат» та засуджували Лілію.

Що дуже здивувало маму малої гімнастки.

Але це теж реальність: батьки часто підтримують жорстокість тренерів у прагненні до перемог – хочуть мати чемпіонів у родині та пишатися ними.

- Зараз ми не ходимо на жодні секції, – розповіла Лілія ТЕКСТАМ через кілька місяців після цього допису. – Після спортивних зборів здоров’я дитини підірване. Але вона дуже любить гімнастику, тому, аби не травмувати її психологічно, воджу додому до тренерки, що раніше тренувала дітей, а тепер займається індивідуально. Займаємось по дві години через день і без навантажень. Такий формат нам підходить.

«Мовчали, тому що боялися»

Знущання та приниження спортсменок у художній гімнастиці – традиція з радянських часів, що збереглася й на пострадянському просторі.

І досі у дитячих спортивних секціях чимало тренерів, що продовжують працювати по старій схемі: крик, приниження, рукоприкладство­ – все заради перемог.

Навіть якщо йдеться про пересічні місцеві змагання.

Донька Ганни з Харкова просилася на гімнастику, і коли мати привела її в секцію, дитина була у захваті. Та за кілька років тренерка залишила спортивну школу і поїхала працювати в іншу країну.

«Спочатку все було ніби нормально, а потім я помітила, що Іринка не так охоче йде на тренування. Стала якась дьоргана, а коли я різко підняла руку, щоб взяти з полиці чашку, вона закрила обличчя руками й затряслася. Я одразу все зрозуміла».

Ганна з’ясувала, що нова тренерка обзиває її дочку та інших дівчат в групі, може підняти руку, ще й залякує дітей. «Вона забороняла дітям казати, що з ними так жорстоко поводяться, а ті мовчали, бо боялися. Я звернулася до директора школи, але почула тільки те, що в спорті слабких не тримають, і тренерка має рацію. Ми перевели Іру в іншу гімнастичну секцію, бо кидати гімнастику вона не хотіла», – розповідає Ганна. Зізнається, що шкодує, що не звернулася до поліції, хоча й розуміє, що навряд чи б це щось дало.

Тренера відправили опановувати емоції

– У Швейцарії за подібну поведінку тренера б відсторонили від занять з дітьми, – впевнена Мар’яна Войтенська, мати двох юних волейболістів. Її діти почали займатися волейболом ще в Україні, але згодом родина переїхала до Швейцарії. В шкільну секцію хлопців охоче прийняли, вони швидко знайшли спільну мову з командою, проте не з тренером.

«Діти ще не досконало знали німецьку, постійно перепитували щось у тренера, просили сказати повільніше. Після чергового прохання тренер вигукнув, що втомився витрачати свій час на балачки з «понаїхавшими». Хтось з команди одразу ж розповів про це директору школи, нас з чоловіком викликали на розмову, де повідомили, що така поведінка неприпустима, тренера відсторонили від роботи та направили на якісь курси роботи з емоціями».

Мар’яна каже, що не уявляє, аби щось подібне могло статися в Україні.

«На ринг виходив з відчуттям, що я цілковите лайно»

І хоча ставлення до вихованців не завжди залежить від віку тренерів, але виникає враження, що молоде покоління тренерів часто лояльніше ставиться до дітей.

Андрій вчить підлітків боксу в Маріуполі й зауважує, що старші тренери інколи не розуміють його методику.

«У мене був гарно поставлений удар і розхитана нервова система. Матом з нами просто спілкувалися, а не сварилися. В ринг я завжди виходив з відчуттям того, що я цілковите лайно, бо тренер так казав. Батьки ж вважали, що тренер все правильно робить і виховує з мене справжнього чоловіка».

На чергових змаганнях Андрій дістав серйозну травму, після чого не зміг знову вийти на ринг, але вивчився на тренера. Коли взяв першу групу дітей, то зрозумів, що від крику діти закриваються.

«Тоді я почав питати в них, як справи в школі, жартував, давав поради, казав, що все вдасться. І вони почали довіряти мені. А з часом показувати такі результати, що я сам собі не вірив», – розповідає спортсмен. І додає, що від тренера залежить, чи полюбить дитина спорт, чи навчиться довіряти дорослим і вміти контролювати себе та емоції, тому важливо, щоб між вихованцями та учнями був контакт.

Євген з Іванкова (Київська область) знайшов для свого сина такого наставника у клубі бойових мистецтв свого району. «У малого непростий характер, він дуже прискіпливий до людей. А тут в них склався потрібний контакт. Діти обожнюють тренера, а він своєю чергою не тільки навчає їх бойових мистецтв, а ще й водить в походи, і постійно спілкується зі своїми вихованцями», – каже Євген.

А що, так можна було?

У важливості доброго ставлення до вихованців я переконалася вже у дорослому віці, коли пішла на балет, де в сусідній залі займалися діти. Малеча радісно бігла на заняття, обіймала викладачку, і з тієї зали ніколи не було чути різких окриків та їдких зауважень. «А що, так можна було?» – промайнуло в голові.

– Можна, але далеко не всюди, – каже Марина, викладачка київської балетної студії.

«Річ у тому, що багатьох з сучасних педагогів вчили саме через каральну методику, і вони просто не знають іншого підходу. Багато хто просто відіграється на вихованцях за якісь власні невдачі. Або ж навпаки, педагог настільки зосереджений на результаті, що боїться показати дитині свою підтримку, щоб та не розслаблялася», – розповідає Марина.

Цікаво, скільки років ще має минути, щоб цей підхід змінився і тренери разом з батьками у прагненні до спортивних перемог не забували й про психічне здоров'я маленьких чемпіонів.