Михайло Голубець: «Приїхали на полювання – і зруйнували Совєтський Союз»

З пам’яті, наче відзняті епізоди,  виринули спогади: грудень 2011 року, засніжений Львів, мороз, наша знімальна група документального проекту «Україна 20/21» слідом за академіком Голубцем іде порожніми коридорами Інституту екології Карпат НАН України. Михайло Андрійович вибачається, через брак коштів на опалення і  страшенну холоднечу науковці інституту працюють дистанційно. Заходимо в кабінет, лаштуємо техніку, вмикаємо світло, камеру, і не помітили, як промайнули майже дві години спілкування…
Сьогодні вперше публікується фрагмент тієї розмови.

Михайле Андрійовичу, 1990-91 роки – час великих очікувань. Які, відверто казати, здебільшого не справдилися. Чому так сталося?

Пане Андрію, може тому і не справдилися, що це був, власне, період очікувань. Після того, як нація була століттями гноблена, арештована, налякана, а народ жив у дуже важких умовах диктату, приниження і страшенно дикої нищівної ідеології, то, безумовно, народ зірвався на протест. Народ очікував, що це буде початком відтворення, початком будівництва нового життя. Але люди не задумувалися над тим, що це життя треба будувати в першу чергу самим.

Бо не тільки треба було протестувати і руйнувати минуле, а треба було зорганізувати народ, аби зберегти все, що було корисне, і будувати державу. Цього не зробили. Не було серед нас тих державних діячів, які знали б, уміли, або мали хоча б елементарну практику в будівництві держави. Ми прийшли до Верховної Ради першого скликання, і там була величезна конфронтація з комуністичною більшістю. У нас бракувало  висококваліфікованих юристів, економістів, політиків. Все робилося на емоціях, на гаслах «Геть!», «Ганьба!», «Вперед!», але не було програми державотворення. І ще є дуже потужна і важлива причина: прикро, що наша інтелігенція і дотепер не реалізувалася і не стала мозком нації, тою потужною інтелектуальною силою, яка б мала працювати над цими програмними методами будівництва держави і вести за собою людей. Від очікувань треба переходити до активної дії. На самому початку цього не зробили, тож треба зробити тепер.

Якщо пригадати події серпня 91-го року. Свого часу в Росії було таке дуже популярне запитання «Где вы были 19 августа 91-го года»? Отже, де Ви були 19 серпня, пригадуєте?

19 серпня я був у відпустці на Прикарпатті, у Косові, і почув по радіо про те що трапилося. Відразу зібрав родину в авто, і погнав до Львова. У Львові зібралися із депутатами обласної ради, обговорили питання і визначили як маємо себе поводити. Але були певні, що треба діяти не на рівні області, а  на державному. І на другий день я виїхав до Києва. Зрештою проголосили Незалежність! Боже! Коли перший раз заграли Гімн України і заспівали Гімн України у Верховній Раді – депутати плакали як діти! Тобто наші. А ті (комуністи) – зціпили зуби і мовчали, бо не знали цього Гімну. Це надзвичайна подія в житті, і там тоді варто було бути.

8 грудня 1991 року Білорусь, Росія і Україна підписали у білоруських Віскулях Біловезьку угоду про припинення існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік і створення Співдружності Незалежних Держав. Як Ви опинилися у Віскулях у складі української делегації? Народна Рада не довіряла Кравчуку?

Цікава історія. Взагалі, не можна дивуватися, чи то від Бога, чи якась сила керувала тим, що так трапилося. Опинився я у складі делегації, бо Дмитро Павличко довідався, що Леонід Кравчук має виїхати до Білорусі на зустріч з Єльциним і Шушкевичем. Він запропонував Кравчуку включити мене до складу делегації як представника демократичного крила українського парламенту – Народної Ради.

Хто ще входив до складу української делегації?

Делегацію очолював  Президент України Леонід Кравчук, її членами були Голова Ради Міністрів Вітольд Фокін, Надзвичайний і Повноважний посол України у Російській Федерації Володимир Крижанівський, голова Держкомресурсів України Анатолій Мінченко і я.

Я й тепер не можу зрозуміти, як так трапилося, що зібрались там керівники трьох нових держав і розвалили таку страшну імперію. А як творилося? Виявляється, В’ячеслав Кебич, голова Кабінету міністрів Білорусії, каже Станіславу Шушкевичу, що «їдь до Єльцина і проси, щоб нам якимось чином допомогли, бо зима йде, Білорусія замерзає. Ми самотужки на власний кошт не витримаємо – проси у Єльцина допомоги». І Шушкевич поїхав до Москви. В Новоогарьово вони зустрілися на нараді, де Горбачов збирав всіх керівників союзних республік і намагався відроджувати «соціалізм з людським обличчям» та зберегти Радянський Союз. Шушкевич запросив Єльцина приїхати на полювання, той погодився. Це якимось чином стало відомо Вітольду Фокіну. Вітольд Павлович телефонує до Шушкевича і пропонує запросити на ту зустріч і Леоніда Кравчука. Той каже: чому б і ні? Борис Єльцин теж погодився. Тобто Шушкевич запрошував Єльцина на полювання у Білу Вежу, і Кравчука туди запрошували теж як учасника того мисливського заходу.

Як зустріли українську делегацію в Білорусі?

Чудово. Шушкевич висловлював безмежну вдячність за проголошення Україною Незалежності. Зазначав, що таке рішення нашої держави сприяло тому, що й Білорусь стала незалежною. Для нас були готові автомобілі, і ми мали їхати безпосередньо у Віскулі на переговори. Вискулі – це мисливська садиба в центрі білоруської частини Біловезької пущі, приблизно за 8 км від польського кордону.  Ми дійшли до автомобілів аж тут сідає російський літак: Єльцин прилетів. Я думав, наші відразу побіжать Єльцина вітати. Нічого подібного – сідаємо і їдемо, залишили Кебича, щоб той привіз за нами Єльцина. Тоді я вперше відчув, що вже є незалежність, що зустрічаються не підлеглі з керівництвом, а керівники трьох різних держав.

Перша політична розмова мала розпочатися о 19-й, але Єльцин на той час тільки приїхав у Віскулі. А наші Кравчук і Фокін були ще на полюванні, на яке пішли одразу по приїзді. Вітольд Павлович навіть якогось кабанчика вполював. Але наші мисливці настільки затрималися, що і о восьмій їх не ще було. Шушкевич блідий ходить, не знає, що трапилося, чому вони досі не повертаються. І десь аж пів на дев’яту заходить задоволений Кравчук і Фокін червоненький, рум’яненький від морозу. Шушкевич каже: «Як ви могли затриматися, ви вже мали бути на розмові!». Ті швиденько пішли в номери і за якихсь п’ять-сім хвилин повернулися вдягнені за протоколом. Пішли до Єльцина на другий поверх, там він відпочивав, – запрошувати його на вечерю. Пішли під двері, а там охоронець їх не пропустив: «Борис Николаевич велел его не тревожить». Ті розгубилися, зійшли вниз, де на першому поверсі всі стояли і чекали на них. Тоді Шушкевич каже: мовляв, піду сам. Але і його охоронець не пропустив. Раз так, ми зібралися і пішли до їдальні вечеряти без росіян. Десь через хвилин двадцять вбігає помічник Єльцина. Шушкевич аж вистрибнув з крісла: «Де Борис Миколайович»? – «Під дверима чекає». Шушкевич пішов, запросив Єльцина. Борис Миколайович веселий прийшов, а за ним вся команда його, чотири основних: Єгор Гайдар, Сергій Шахрай, Геннадій Бурбуліс, Андрій Козирєв (тодішній російський міністр закордонних справ) і ще команда помічників. Єльцин зі всіма привітався, і почали тоді першу розмову, але суто святкову. Всі вітали сердечно Україну з тим, що вона проголосила Незалежність. Це розв’язало руки Єльцину. То був вирішальний момент. Потім вирішили за сніданком визначити, що далі будемо робити.

Але нас чомусь не повідомили, що маємо брати участь в підготовці документів. А росіяни і білоруси сиділи майже до другої години ночі і готували проектні документи. Перед восьмою ми з Крижанівським прийшли до їдальні, і нам передають проекти ухвал. Ми їх уважно прочитали, я зробив кілька зауважень щодо питань, які були некоректно викладені не на користь України. І там ще був проект угоди про створення Союзу незалежних держав. Я категорично запротестував проти цього: «Скільки ми вже Союзі жили!», і запропонував змінити слово «Союз» у назві на «Співдружність». Володимир Крижанівський підтримав. На диво ніхто не заперечував – цілком погодилися на Співдружність незалежних держав.

Далі вирішили, що переговори вестимуть по два представники від кожної держави: Єльцин – Бурбуліс, Шушкевич – Кебич, Кравчук – Фокін. Ті переговори тривали півдня, десь до третьої години. Це був дуже важкий час чекання, бо не знали чим усе закінчиться. Ми чекали хвилин сорок, коли чуємо потужний крик: «Ура! Прийняли першу статтю!»

Після того пішло легше. Я, Козирєв і Шахрай мали втрьох написати угоду про спільні Збройні сили. Я заперечував, що цього не треба робити, але Шахрай дуже потужно тиснув, Козирєв його підтримував, наполягав на тому – сідав і писав. Але після того, як долучився Кебич і сказав: «Наша делегація такої угоди не підпише», росіяни без найменшого заперечення відмовилися від підписання тієї угоди. Після цього я зробив висновок, що вони йшли на всі поступки, аби тільки загальна угода була підписана. Це було їм страшенно потрібно. Росіяни їхали із Москви з уже підготовленими проектами документів. Їхали начебто на полювання, що значною мірою заспокоїло Горбачова.

О третій годині 8 грудня, в холі під бурхливі оплески підписали загальну угоду.  Далі почалася робота над економічною угодою. До мене підходить Мінченко і просить передати Фокіну проект цього документа. І донині не розумію чого мені випала така місія, така честь, але я з цього був задоволений. Взяв той проект, сів собі десь у кутку, прочитав, побачив такі місця, де таїлася для нас небезпека економічної залежності. Признаюся, я те все повикреслював, і пішов до Фокіна. А охоронець каже, що Вітольд Павлович дуже просив його не турбувати. Тож сідаю, і починаю далі викреслювати те, що не мало б бути у тій економічній угоді. Вітольд Павлович, переглянувши документ з моїми правками навіть слова не обмовив: так все залишилося. Правда, дискусія довкола тексту економічної угоди довго тривала. Але документ прийняли в нашій редакції.

Це була напружена, надзвичайно відповідальна робота. Я вперше у такому середовищі, на такому рівні працював. Але атмосфера була дуже діловою, дружньою, і жодна із сторін не ставила себе вище за інших.

Потім Єльцин, Шушкевич і Кравчук вирішили зателефонувати президенту США Джорджу Бушу і повідомити, що створили Співдружність незалежних держав. Зателефонували, порозмовляли. Після того не знаю чия була ідея – Єльцина чи Шушкевича – повідомити про підписання угоди й Михайла Горбачова. Але Єльцин не хотів розмовляти, бо вони між собою були в дуже гострих стосунках. Тож доручили провести розмову з Горбачовим Шушкевичу. Горбачов вислухав, а потім: «Як ви сміли таке зробити? Чому зі мною не порадилися? Щоб завтра всі троє були в мене в Кремлі». Але Горбачов згодом дуже швидко відмовився від своєї посади Президента СРСР, і врешті Верховна Рада визнала, що Совєтський Союз не існує. Отак дуже коротенько можна розказати про те, що відбувалося у Біловезькій Пущі 7-8 грудня 1991 року.  Приїхали на полювання – і зруйнували Совєтський Союз, – посміхається Михайло Андрійович.

Іноді можна почути про те, що у Віскулях зібралися троє і ледве не у напівп’яному стані знищили країну.

Дурниці. Зрештою, я був головою Товариства тверезості у Львівській області – ніколи не пив, і тепер не п’ю. Авторитетно заявляю, що справді під час вечері на столі була прекрасна зубрівка і такі маленькі келишки, як за панської Польщі з товстим скляним дном. Ніхто не мав можливості, якби і хотів, тої горілки напитися. Безумовно, найменшого елементарного ступеня впливу алкоголю на рішення не було, і це є просто пусті, брудні розмови, щоб знецінити ту надзвичайну історичну подію геополітичного значення.  Ця угода була вкрай необхідна Єльцину. Росіяни ту імперію дику творили, і вони її так дуже гарно, делікатно, спокійно, без особливої напруги тоді і зруйнували. І нехай не мають претензії ні до кого, нехай думають про те, що в історії людства руйнувалися всі імперії. Що Радянська імперія мусила бути зруйнована. Рано чи пізно, але це мало статися.

Ваша оцінка подальшого розвитку подій.

На превеликий жаль, українські лідери не мали дару творити вирішально-провідного політичного ядра, яке взяло б на себе відповідальність за розбудову держави, допомогу народу, захист і завойовування авторитету на міжнародному рівні. Найголовніше, що бракувало чіткого визначення позиції щодо північного сусіда. Знали відразу, навіть після Біловезької зустрічі, чого прагне Росія. Часто згадую слова Бориса Єльцина про те, як він, прокидаючись, думає що можна ще зробити для України. Ми тоді були страшенно захоплені: який великий друг доброзичливець України! Та не для того ці його думки, щоб Україну розвивати і фундаментально будувати як державу, а для того, що він розумів: Російська імперія без України – не імперія. Я думаю, що то такою була основа думки Єльцина про Україну – аби її не втратити з рук. Козирєв майже відразу, вже наступного року на якійсь нараді, де було приблизно 60 міністрів закордонних справ, сказав, що всі ці, як казав Горбачов, «паради незалежності» – випадкові, і ми маємо право будь-яким чином, навіть силою, повернути їх всіх до тої імперії, яка була. Тобто, наші лідери, наші діячі і ми всі разом не зуміли оцінити тієї ситуації. Того не зробили, сподівались на якусь надзвичайну силу, яка могла б нам у тому допомогти. А такого не буває.

Весь процес історичного розвитку нашої незалежної держави свідчить про те, що постійно існує і ніяк не може бути ліквідований розрив між народом і керівництвом, між нацією і лідерами. Народ борсається у своїй важкій долі існування і дбає про те, аби вижити, не має можливості цікавитися тими подіями, які відбуваються в державі та за її межами, крім балачок на кухні. А лідери мають свою зацікавленість, до народу не йдуть, не працюють з ним. Треба думати про те, як націлювати людей на продуктивну працю, а не тільки обіцяти «вам буде краще». Скільки років можна чекати того кращого?