НАТО: у кого смерть мозку?

Заява Емманюеля Макрона про «смерть мозку НАТО» спровокувала пристрасні дискусії на багатьох рівнях. Наскільки правий французький президент? Наскільки шкідливою (корисною) була його заява?

«Нині ми є свідками смерті мозку НАТО. Будь-яка координація в прийнятті стратегічних рішень між США і їхніми союзниками з НАТО відсутня. Її немає. Є нескоординовані агресивні дії іншого члена НАТО, Туреччини, в районі, де на карту поставлені наші інтереси», – заявив французький лідер в інтерв'ю журналу Economist.

Добре, якби Емманюель Макрон цією заявою обмежився. Аж ніяк, він ще й закликав дружити з Росією, раз вже Америка відвернулася від Європи. «Ми повинні відновити стратегічний діалог з Росією», – заявив він.

Після цього інтерв’ю багато хто в Європі назвав Макрона «провокатром» і навіть «корисним ідіотом Кремля». Поміркуймо, наскільки справедливими є ці ображалки.

Як би там не було, але ситуація в НАТО не може не викликати тривоги. Особливо це стало відчутним з приходом до Білого дому Дональда Трампа та його заявами під час президентської кампанії про непотрібність Північноатлантичного Альянсу, про небажання захищати союзників. Згодом, щоправда, його риторика щодо НАТО дещо змінилася, але осад, як то кажуть, залишився.

От, наприклад, викладач паризької Сорбонни, колишній співробітник Французького Інституту міжнародних відносин і Фонду стратегічних досліджень Кшиштоф Солох (Krzysztof Soloch) в інтерв’ю польському часопису Polityka зазначає: «Макрон вважає, що НАТО в нинішній конфігурації і в сучасній міжнародній ситуації – це не та ж сама організація, якою вона була, коли з'явилася. У момент свого створення і протягом усього періоду до закінчення Холодної війни Альянс, як вважають французи, спирався на два стовпи: спільні цінності та спільні інтереси. Зараз (з точки зору Парижа) через непередбачувану політику Трампа спільності інтересів не залишилося, а дії Туреччини, своєю чергою, показують, що зникли і загальні цінності. Через ці два чинники НАТО переживає кризу, яка представляє для Європи небезпеку».

То чи можна сказати, що Макрон недолюблює Альянс? Я б не поспішав з таким висновком. Ми пам'ятаємо, що Париж завжди підтримував з цією організацією досить специфічні відносини. Водночас Франція була однією з держав-засновниць цієї міжнародної військової організації. Ще президент Шарль де Ґолль понад пів століття  тому боровся з домінацією американців у НАТО. Ця боротьба призвела до того, що 1966 року Франція вийшла з військової структури Альянсу, залишившись тільки в політичній. Через це й довелося переносити штаб-квартиру з Парижа до Брюсселя. 

Взаємини Парижа й Альянсу почали теплішати щойно за президентства Жака Ширака. Саме він в 1995 році запустив процес реінтеграції. І процес цей вдалося завершити за президента Ніколя Саркозі 2009-го, тобто через 43 роки після розриву.

«Франція знову забажала продемонструвати, що вона в повній мірі бере участь у функціонуванні НАТО, але водночас сподівається переконати Європу розвивати власний військовий потенціал (в цьому контексті вона менше говорить про ЄУ, а більше – про континент як такий). Так що Париж постає союзником, на якого можна покладатися, але який реалістично дивиться на безпеку нашої частини світу. Макрон хотів розбудити європейців, застерегти від того, щоб члени НАТО не відмовлялися від спільних інтересів», – так, зокрема, намагався пояснити Кшиштоф Солох суперечливі слова чинного французького президента.

Звісно, таку провокацію Макрона, яка би посприяла «розбудженню» Північноатлантичного Альянсу, можна було б зрозуміти й акцептувати, якби вона не йшла в обоймі з примирливими зверненнями щодо Москви. Бо в поєднанні ці дві тези можна сприйняти як заклик відмовитися від євроатлантичної військової кооперації на користь якогось євразійського проєкту. Де б уже головну роль відігравали не Сполучені Штати, а Росія як, що не кажи, найбільша військова потуга в окресленому реґіоні.  

Європа довго терпіла безчинства Росії вже після розвалу Радянського Союзу. Згадаймо інвазію в молдовське Придністров’я, грузинську Абхазію,  азербайджано-вірменську війну тощо. Особливо кричущим був напад Росії на Грузію 2008 року. Ми всі пам'ятаємо, як вже згаданий Ніколя Саркозі літав до Москви і терпів приниження від Путіна, котрий насміхався з амбіцій  Франції виступити перемовником у суперечці імперії з її давньою колонією. Урешті-решт Кремль підсунув Саркозі план перемир’я, де Тбілісі репрезентувався ледь не як агресор щодо Росії. А Європа з Францією на чолі все це з’їла.

Ще тоді лунали застереження, що всі ці агресивні дії Кремля можуть стати прелюдією до нападу на Україну, яка є значно важливішою для Росії зі стратегічної та імперсько-амбітної точок зору. Але ніхто не бажав сприймати їх поважно. Неготовність Заходу вцілому й НАТО зокрема до такого розвитку подій дозволили Росії діяти нахабно й поставити Європу й США перед фактом анексованого Криму й окупованого Донбасу.

Так, напад Росії на Україну нівроку перелякав НАТО, змусив його зарухатися, шукати шляхів до оптимізації структур, підвищення ефективності діяльності, нарощування обороноздатності країн-членів. Утім загальної тенденції, яка проглядається після падіння Берлінського муру, не переламано. Натовські країни так і не відновили втраченого інтересу до військової співпраці, блок поступово згасає. Життя в ньому  підтримує лише енергія США і Великої Британії, а також ентузіазм нових членів, які, як Польща, Литва, Латвія, Естонія, відчувають безпосередню загрозу від агресивної сусідки.

Тож плекатимемо надію, що скандальне інтерв’ю Макрона посприяє передовсім дискусії поміж країнами-членами НАТО про те, як все ж відновити єдність НАТО, як зробити Північноатлантичний Альянс ефективнішим, як не дозволити Росії шантажувати країн-членів, блефуючи своєю нібито непереможною військовою потугою.  

Петро Гладієвський