«Не буде нової Росії, поки росіяни не усвідомлять, що вони колонізатори» – казахська дослідниця

Зокрема, обидві країни свого часу були республіками Радянського Союзу й обидві в останні роки переживають болісний процес деколонізації. Що швидше ми пройдемо цей шлях, то швидше зможемо рухатися далі.

Як зазначає казахська дослідниця, науковиця Айнаш Мустояпова, для нової інтерпретації історії нашим народам слід усвідомити дві важливі речі.

Публікуємо тези її виступу на ютуб-каналі Центру близькосхідних досліджень.

Ми перебуваємо в постколоніальному періоді. Але просто перебувати в ньому недостатньо, ним обов’язково слід скористатися, щоб деколонізувати нашу свідомість. Чи достатньо ми для цього робимо?

– Ні, не достатньо. Деколонізація має дві паралельні сторони: перша – у свідомості тих, хто був колонізованим, друга – у свідомості тих, хто здійснював цю колонізацію, тобто росіян.

«Росіяни мають позбуватися імперського синдрому»

Я з жалем констатую той факт, що російські ліберали не приділяють цьому питанню належної уваги. Вони загострюють увагу на боротьбі з режимом Путіна – і це головне зло, на їхню думку. Ніби всі росіяни не відповідальні за те, що відбулося, зокрема в Україні. Російські ліберали намагаються просунути думку, що якщо ми позбавимо влади режим Путіна, то потім можна буде вибудовувати нову демократичну Росію. Чи так це? Дуже сумніваюся.

Не буде жодної нової Росії, поки не зміниться свідомість людей. Зараз ця свідомість імперська. І тут ми знову повертаємося до процесу декомунізації.

Ми маємо деколонізовуватися, зокрема звільнятися від стереотипів та міфів, які нам нав’язувалися. А паралельно повинен відбуватися процес деколонізації у свідомості самих росіян, тобто визволення від імперського синдрому. Без цього триватиме конфлікт з Росією, без цього росіяни не будуть готовими почути голос українців, грузин, узбеків, казахів і тих, хто ближче: татар, башкир, нагаїв та інших.

Для прикладу візьмемо Велику Британію. Коли британські колонії здобували незалежність, дві речі допомогли англійцям змінити свою свідомість: по-перше, вони позбулися імперського синдрому, а по-друге, почали відновлювати свою ідентичність, звернувшись до історії та літератури доімперської Британії. Ця країна пройшла великий шлях: це й відповідальність, яку вони взяли на себе, і почуття провини, які призвели до того, що Британію відкрили для вихідців з колишніх колоній (зокрема в них з’явилася можливість вільно вчитися, працювати й жити).

В Україні, як і в Казахстані, імперські символи досі вплетені в локальну ідентичність міст. Ці маркери Російської імперії збережено в топографії та меморативній політиці міст. Але зараз, на тлі війни, активно триває процес переосмислення старих символів.

Ця проблема для нас (Казахстану – авт.) актуальна, до того ж актуальна для всіх регіонів країни. Щодо топоніміки, то було багато ініціатив перейменувати російські назви на казахські. Ця історія також пов’язана з колонізацією нашої території, коли російські переселенці засновували невеликі поселення й називали їх по-російськи.

Наприклад, це могло бути ім’я генерал-губернатора чи його доньок або ім’я начальника переселенської дільниці, якому виділили цю землю. У радянські часи багато топонімів мали комсомольські назви (імені Леніна, Ворошилова, Сталіна). У роки незалежності постало питання повернути цим територіям споконвічні назви. Після довгих дискусій частину назв ми змінили, а частину залишили.

І досі у великих містах Казахстану вулиці мають назви російських письменників, які ніяк не стосуються країни й навіть ніколи там не були. Проте немає вулиць, названих на честь казахських письменників. Багато залишилося пам’ятників Леніну, на що влада каже, що вони мають стояти, поки живуть ті старші люди, для яких вони важливі. Проте ці пам’ятники стали маркерами, мітками радянської ідеології та влади. Коли ми зберігаємо пам’ятники, то ніби демонструємо прихильність до радянської історії.

«Мы вам города построили»

Деякі міста Казахстану мають російські назви (наприклад Петропавловськ), бо вважають, що їх побудували росіяни. Я хочу зупинитися на відомому стереотипі від росіян «мы вам города построили».

По-перше, будували не міста, а фортеці. Їх зводили по периметру степів – це називалося «гірка лінія». Навколо ланцюга населених пунктів-фортець будували селища, бо туди силоміць перевозили селян, щоб вони вирощували хліб і забезпечували їжею солдат. Потім на кордоні з цією лінією виникали невеликі базари, куди казахи приганяли худобу й обмінювали її на російські товари. І тоді ці селища почали розвиватися, оживлятися, тут будували будинки. Так з’явилися провінційні маленькі містечка. А перші міста, як-от Караганда, будували кілька століть тому не росіяни, а англійці, які тут видобували вугілля.

Нові великі міста і Казахстані почали створювати в радянський час. Проте в 1940-х їх будували німецькі, латиські, литовські та японські військовополонені, а не росіяни. Наприклад, моя сім’я жила в будинку, який побудували японські військовополонені.

У 1950–1960-х розвивалася промисловість, тому будували «хрущовки». Але роботу в містах отримували не казахи і їм не видавали квартири безплатно.

Тому теза про те, що «мы вам строили города» – не актуальна. По-перше, не росіяни будували міста, а іноземні військовополонені, по-друге, вони будувалися не для казахів (у них жило лише від 5% до 15% казахського населення), а по-третє, коли в нульові роки росіяни й інші народності почали виїжджати з Казахстану, ці квартири казахи викуповували за чималі гроші. Отже, начебто безплатні квартири не були безплатними.

«Радянський Союз – це колективізація й репресії, а не безплатно виділені квартири та смачний пломбір»

Повертаючись до топоніміки, зазначу, що кожен народ має сам вирішувати, як йому називати свої населені пункти, а знесення радянських пам’ятників відбудеться тоді, коли відбудуться зміни у суспільній свідомості.

Коли ми зрозуміємо, що Радянський Союз – це не безплатно виділені квартири й смачний пломбір, а колективізація, голодомор, масові репресії, каральні органи, втрата ідентичності, культури, мови, депортовані народи... Тоді ми навчимося слухати голос інших, тоді ми нарешті відмовимося від радянської історії з її єдиною ідеологічно не нейтральною інтерпретацією подій.

Коли ми пропрацюємо історію ХХ століття – прочитаємо її самостійно й побачимо її не очима Росії, радянської влади й метрополії, а власними (з погляду казахів), тоді ми й зможемо порівняти ці два наративи й визволитися від нав’язаних стереотипів. І дуже важливо, щоб при інтерпретації казахської історії ми чули голоси не тільки казахів, а й депортованих народів, які теж мають свій погляд на історію.

Підготувала Альона СЕМКО