Новий суспільний договір: виграти війну і не програти відбудову

Поки ще неймовірно далеко до закінчення війни, і ця робота багатьом може видатися теоретичною бульбашкою, яка не потрібна зараз взагалі. Але ті процеси, які тривають у країні (напруження по лінії корупційних скандалів, загальна втома суспільства, розірвані сім’ї, які не знають коли і як вони воз’єднаються, а часто не знають чи воз’єднаються взагалі і т.д) роблять дискусії навколо суспільного договору не «грою в бісер», а важливим інструментом конструювання майбутнього, пише Український інститут майбутнього.

До того ж, не ідеалістично казкового майбутнього, де українці захопливо ділять лежаки на пляжах Ялти, а саме реалістичного майбутнього. Свого часу Отто фон Бісмарк сказав (чи точніше йому приписують, що він сказав) наступне: «Будь-який план війни ламається з першим пострілом гармати. Але якщо у вас немає плану, ви обов’язково програєте». Ця робота – це, безумовно, не план. Це рамка, яка необхідна для того, щоб цей план був створений і, найважливіше, щоб він був втілений у життя, а не гнив під дорогущим сукном у високих кабінетах. 

З чого складається суспідьний договір?

Всі дискусії про суспільний договір останніх трьох століть є багато в чому дискусіями ідеалістів. Але суспільства, які досягають консенсусів, перш за все, в трикутнику влада-народ-бізнес, стають успішнішими. Ми не відкриємо Америку, коли повторимо загальновідому тезу: виграють не ті, хто має більше ресурсів, а ті, хто краще організований. Власне суспільний договір – це набір писаних і неписаних норм, підтриманих на законодавчому і на понятійному (політично-консенсусному) рівнях про організацію держави та її цілі. Ми виділяємо п’ять базових елементів, розкриття і симбіоз яких створює суспільний договір в будь-якій частині світу в теперішній час. Отже, які це елементи:

• Майбутнє
• Гордість
• Довіра
• Свобода
• Ворог

Випадання одного із цих елементів руйнує суспільний договір як такий, тому важливий саме симбіоз, або якщо хочете, симфонія всіх п’яти елементів суспільного договору, для того, щоб держава змогла зробити відповідний соціально-економічний прорив в довготерміновій перспективі. При цьому, ми всі маємо розуміти одну важливу річ: суспільний договір завжди складається з двох частин – непорушних і тих, які необхідно змінювати, виходячи з нових реалій. Базові незмінні принципи закладаються на наступні 40-50 років, можливо, їх навіть потрібно прописувати в Конституції (класичний приклад – Нова Зеландія, яка прийняла рішення перетворитися на країну з мінімальним рівнем корупції і для цього навіть змінила один рядок в гімні або Японія, де певні технічні речі, пов’язані з бюджетним розподілом були спеціально прописані в  Конституції). Але є другий рівень – тимчасові принципи, які можуть змінюватися в залежності від зміни зовнішньої кон’юнктури. В ідеалі, саме ці тимчасові принципи породжують поточні дискусії і створюють бази для контрдоговорів, які є основою для політичних дискусій між владою та опозицією.

Історія суспільних договорів України

Україна ніколи досі не мала повноцінного суспільного договору. Якщо спробувати коротко охарактеризувати договори, то після недовгого романтичного періоду ранніх 90-х, ми попали в пастку першої Конституції та суспільного договору не про майбутнє України, а про співіснування Президента та олігархату. Власне в цій моделі ми існували, як мінімум, до 24.02.2022 і ця модель породила дві революції.

Давайте коротко пройдемося по тому, як виглядали суспільні договори за останні 30 років.

• 1991. Незалежність вирішить всі проблеми.

Контрдоговір: Незалежність – це тимчасове явище.

• 1996. Конституція Кучми, як договір між олігархатом, Президентом і народом: «Ви не заважаєте нам красти, ми не заважаємо вам не платити податки». У цьому договорі було закладене зневажливе ставлення до держави, як цінності, що стало глобальною проблемою на наступні десятиліття.

Контрдоговір: «Нам подобається не платити податки, але ми хочемо рухатися в Європу».

• 2005. Помаранчева революція, яка не змінила базові принципи договору Кучми: «Ви не заважаєте нам красти і ми робимо вигляд, що рухаємося в ЄС та не заважаємо вам не платити податки».

Контрдоговір: «Нам подобається не платити податки, ми хочемо рухатися до ЄС, але без НАТО і в дружбі з Росією».

Окремо слід звернути увагу на те, що вирішення виключно внутрішнього конфлікту, який породили фальсифікації на президентських виборах 2004 року за допомогою міжнародних посередників, зіграло злий жарт із Україною, бо частина суспільства вирішила апелювати не до самих себе, а  до іноземців (як на Заході, так і в РФ). Те, що потім російська пропагандистська машина вирішила вписати в термін «зовнішнє управління» має коріння саме в 2005 році, коли не найскладніший внутрішній конфлікт вирішили за допомогою іноземців. Це стало прологом до багатьох подальших помилок у вирішенні внутрішніх конфліктів.

• 2010. Перемога Януковича «удосконалює» договір Кучми: «Ви не заважаєте нам красти і ми робимо вигляд, що рухаємося в ЄС та одночасно дружимо з Росією. При цьому, ми не заважаємо вам не платити податки»

Контрдоговір «Нам подобається не платити податки, але ми не хочемо лягати під Росію і нас не влаштовує, як ви нас обкрадаєте, а тому ми будемо за будь-якої нагоди жалітися на вас представникам Заходу».

Цей період, коли всі силовики призначалися з Росії призвів до того, що влада стала опиратися на росіян при вирішенні найпростіших задач, а опозиція всі свої проблеми намагалася вирішувати, апелюючи до Заходу, що різко зменшувало суб’єктність України як такої. І, що важливо, частина політичних акторів почала вважати такий стан справ нормою.

• 2014. Революція гідності частково змінює ситуацію, адже вперше, настільки впевнено, свої умови почали диктувати низи: «Нас не влаштовує, що ви нас обкрадаєте, ми готові платити справедливі (що це таке не знає ніхто) податки, а ви маєте перестати красти і повести нас до ЄС».

Контрдоговір: «Ви крадете, ми вас будемо обнуляти» (вперше це відбувалося без якоїсь ідеї, в цей період відбувається жахливий скачок розриву людини і держави).

В цей же період, до свого піку доходить позиція цілого ряду акторів, які всю свою внутрішньоукраїнську діяльність будують виключно на апеляції до колективного Заходу. Водночас у суспільства з’являється ідея, що тільки Захід може допомогти нам подолати корупцію. На цій ідеї паразитує ряд впливових діячів. Власне, в цей момент складається вкрай негативна тенденція, коли найгірші для держави, але вигідні певним особам рішення, продавлюються через міжнародні структури. Саме в цей час ми можемо сказати, що найгірші для економіки, соціального та морального стану суспільства рішення, які нам пропонує Захід (перш за все, МВФ) вигадані саме в Києві. Захід (МВФ) тільки підтримує те, що пропонують певні особи в Києві. Саме так було знищено, а не реформовано банківську систему, яка досі не змогла поновитися, саме так було прийняте рішення про підняття ціни на газ у два рази (МВФ не вимагав такого скачка цін) тощо.

• 2019. Вибори, як продовження Революції гідності: «Нас не влаштовує, що ви нас обкрадаєте, ми готові платити справедливі (що це таке не знає ніхто) податки, а ви маєте перестати красти і повести нас до ЄС».

Контрдоговір: «Дамо шанс цьому хлопцю, а якщо йому не вдасться, ми виїдемо».

• 24.02.2022: «Ми забуваємо про все, бо в нас є один ворог».

Контрдорговір: «Ми хочемо виграти війну і не програти відбудову. Програти відбудову – це залишити колаборантів безнаказаними і повернути в політику проросійські сили та залишити корупціну модель держави. Якщо нам не вдасться це змінити – ми виїдемо».

Попри величезний національний підйом, однією з найважливіших і поки невирішуваних проблем, залишається розрив людини і держави (останні корупційні скандали і невіра в можливість їх вирішення є тому підтвердженням). І саме зменшення цього розриву, його мінімізація, є чи не найголовнішим викликом для України, як держави і українців, як політичної нації.

Головні виклики зараз і після війни

В цілому, вже зараз ми можемо виділити ряд основних викликів, з якими 100% зіткнемося всі ми після завершення війни і які вже починають наростати, як сніговий ком. До того ж, їх варто розділити на дві частини: на умовний державний рівень і рівень умовного громадянського суспільства. 

Державний рівень

• Повернення до старої системи управління (почати відбудовувати Україну за зразком суспільного договору 1996 р.);
• Скочування в авторитаризм, особливо, зважаючи на те, що після закінчення війни ми маємо (це принципова річ) отримати сильну центральну владу;
• Відсутність реального очищення від проросійських сил;
• Відсутність чіткого розуміння, яку державу ми будуємо (поки немає не те, що широмасштабної візії, а виглядає так, що відсутнє бажання цю візію створити);
• Ми є і будемо деякий час глибоко дотаціною державою (це може стати пасткою, якщо ми не матимемо консолідованої позиції еліт щодо майбутнього).

Всі ці загрози можна умовно звести до фрази, яку все частіше можна почути у різних середовищах: «А що буде, якщо ми виграємо війну, а в державі нічого не зміниться, ще й до того, повернуться ті, хто працював на Росію?». На державному рівні поки перемагає глибоко неправильна концепція майбутнього, яка зводиться не до цінностей, а до фінансування. Найкращий приклад цього – конференція в Лугано щодо відбудови країни. Новітній план Маршала звівся не до цінностей, під які потім розробляються реформи, а вже потім ідуть гроші. Все звелося до грошей під певні, часто, на наш погляд, непотрібні, проекти.

Громадянське суспільство

• Фейсбук-суди, як ключовий механізм остракізму на всівх рівнях;
• Головні стейкхолдери Фейсбук-судів орієнтовані переважно не на державу, а на певну особу чи певну інституцію. Розвиток держави для них ідентичний збереженню впливу особи чи відповідної інституції;
• Низький кваліфікаційний та особливо виконавчий рівень громадянського суспільства;
• Відсутність візії майбутнього країни.

Громадянське суспільство продовжує жити в системі критики без пропозицій, як вирішити проблему. Зараз, в силу наявності великого запиту на нові обличчя, громадянське суспільство продовжує жити в старій парадигмі: «критикуємо владу – напрацьовуємо впізнаваність – намагаємось ввійти у вищий політичний клас». У цьому, звичайно ж, немає нічого поганого. Є тільки дві проблеми, які це саме громадянське суспільство не бажає навіть обговорювати. Це, перш за все, безапеляційність (є наша думка і всі інші неправильні), що головним чином пов’язано з орієнтацією на певні особистості чи інституції абсолютної більшості представників громадянського суспільства та відсутність ширшого мислення. Переважна більшість представників громадянського суспільства мислить короткими ходами, які вписуються у концепцію «простих рішень», які не можуть вирішити складні проблеми.

Що змінить війна (головні тренди)

Окремо треба зупинитися на кількох важливих аспектах нашого життя, які поки не дуже помітні, але війна обов’язково внесе (вже внесла) свої корективи. Ми виділяємо п’ять, на наш погляд, найважливіших змін, які потребують осмислення і пошуку відповідей вже зараз:

• Зміна щонайменше третини першої тридцятки Forbes (не обов’язково мультимільйонери попадуть в цей список). Таким чином, у нас великою мірою зміняться фінансові еліти. Питання тільки в тому, який суспільний договір вони хотіли б мати з державою. Поки цим питанням не цікавився і не досліджував ніхто;
• Велика кількість безробітних;
• Велика кількість людей, які пройшли війну і не можуть себе знайти;
• Загострене відчуття справедливості;
• Перша хвиля ейфорії (заспокоєння) дуже швидко закінчиться озлобленням суспільства;

Поки всі ці речі, на жаль, не проговорюються навіть на закритих дискусіях. І чим пізніше ми почнемо про це говорити, тим менше часу на пошук відповідей у нас буде.

Три головних питання до політиків

Традиційно, українська політична дискусія зводилася до доволі примітивних речей, які передбачали констатацію негативних фактів у певних телешоу, але взагалі не передбачали серйозних фахових дискусій, особливо на економічні теми. Звідси ми мали дві крайнощі: популізм та примітивне лібертаріанство. Зараз рамки дискусій, на жаль, не змінюються, і один з найболючіших викликів для нас: вийти за межі цього порочного кола примітивної дискусії у вигляді собачих боїв. Без широких і нецікавих для телевізійних рейтингів дискусій про економічну модель майбутньої України взагалі і податкової системи зокрема, ми маємо майже 100% шанси нічого не змінити. Особливо треба звернути увагу саме на дискусію щодо податків, бо їх несплата і нерозуміння важливості податків – були однією з основ суспільних договорів в Україні, починаючи з 1996 року. Сама ж рамка початку цієї дискусії буде передбачати три базових питання:

• Що ти робив з 24.02.2022?
• Чи маєш ти компетенцію витягнути нас з цієї прірви?
• Чи є в тебе моральне право витягувати нас з цієї прірви?

Але поки існує висока загроза, що ця дискусія взагалі не почнеться, чи точніше зведеться до популістичного базікання про все і ні про що.

Головні передумови успішного дотримання домовленостей

Повертаючись до суспільного договору, ми маємо чітко усвідомити: суспільство готове терпіти труднощі лише за умови виконання двох речей: вичищення проросійських і російських елементів з нашого життя та реальна боротьба з корупцією. Саме тому, починати (і вже зараз) треба з двох речей:

• Люстрація проросійських політиків. Без цього ні суспільство, ні бізнес не зможуть зрозуміти, що правила гри змінилися (кількість люстрованих може бути відносно обмеженою, це не мають бути сотні тисяч людей).
• Повна ревізія та зміна антикорупційної політики держави. Вже зараз ясно, що та модель, яка зараз існує може лише точково відкривати кримінальні провадження проти заздалегідь означених осіб. Призначення норвого керівника НАБУ, прокуратури, ДБР і т.д. не впливає на систему в цілому. Посадка умовного заступника міністра не вплине на дірки в «Прозорро». Ми старими методами намагаємося боротися з системною проблемою держави. Питання не в інституціях і не в прізвищах: проблема в тому, що в країні немає системи боротьби з корупцією. Є лише інституції, які лімітовано імітують боротьбу з нею.

Новий суспільний договір. Базові незмінні принципи

Вище вже зазначалося, що суспільний договір передбачає базові незмінні принципи. Ми виділяємо шість таких принципів:

• Близкість людини і держави, як основа всього.
• Відрив від Росії в усьому. Тема російської мови і її використання є табу для політиків будь-якого рівня.
• Рух у бік партнерства з основними організаціями колективного Заходу і готовність віддати частину суверенітету при вступі в ці союзи. 
• Свобода, як базовий принцип побудови держави.
• Невідворотність покарання і створення правової держави.
• Держава, як фронтирна фортеця.

Окремо слід зупинитися на гарантіях дотримання цих базових принципів. Класична помилка, що гарантом домовленостей є один стейкхолдер (у нашому розумінні Президент). Насправді, гарантами є відразу кілька (багато) стейкхолдерів, до того ж, частина з них буде мінятися разом із змінами політичних еліт. 

Новий договір. Головні тези

• Майбутнє – економічно, технологічно та воєнно сильна, інтенрована в колективний Захід держава, яка прагне стати регіональним лідером.
• Довіра – людиноцентрична, яка забезпечує можливості для розвитку всіх громадян, дозволяючи їм заробляти достатньо для забезпечення достойного соціального та економічного рівня.
• Свобода – базова основа держави. Ми – країна вільних людей.
• Гордість – ми народ-переможець (перемога у війні, перемога у бідності, перемога корупції).
• Ворог – корупція і Росія.

Механізми введення в дію суспільних договорів

Коли ми говоримо про введення в дію суспільних договорів, то всі зацікавлені на словах сторони майбутніх домовленостей, спробують саботувати цей процес. І в кожного буде своя мотивація:

• Влада стає драйвером нових суспільних договорів тільки тоді, коли їй щось загрожує.
• Зовнішні гравці штовхають до нових суспільних договорів тільки тоді, коли щось загрожує їхнім впливам.
• Громадянське суспільство і ЗМІ штовхають до нових суспільних договорів тільки тоді, коли щось загрожує їхньому комфорту.

Для подолання цієї «первинної» кризи, ми маємо зібрати відносно невелику, але впливову групу зацікавлених: це угода тих, хто готовий поступитися амбіціями. На першому етапі, повторимося, достатньо відносно невеликої, але впливової групи людей. 

• Перший етап – це етап укладення нового порядку денного. Громадський сектор і ЗМІ не можуть змусити людей по-іншому думати, але вони можуть змушувати говорити саме про певні речі. Вони задають саме порядок денний. На цьому етапі знаходяться ті формулювання, які дозволять об’єднати різношерстні групи людей, які готові і хочуть змін.
• На другому етапі: через зміну порядку денного потрібно не лише розширити коло учасників, а й почати змушувати політиків говорити публічно про зміну системи уравління держапаратом та стосунки з бізнесом (не «бла-бла-бла», а повторювати головні наративи, напрацьовані на першому етапі і розширені на цьому етапі). Це період обіцянок політиків, які змушені грати за правилами нового порядку денного.
• Третій етап: договір 20-30-ти (цифра умовна) ключових стейкхолдерів про незмінність базових правил гри. Хто ці стейкхолдери? Це люди за посадами, моральні авторитети, представники бізнесу, бажано церкви та армії, представники ЗМІ тощо. Тут немає чіткого критерію, хто ці люди: головний принцип – впливовість у важливих групах, які приймають ті чи інші важливі рішення.

Зараз багатьом такий принцип і підхід може видатися дещо ідеалістичним, але іншого варіанту у нас немає. Зрештою, наша новітня історія показала, що такі підходи цілком реалістичні, бо без них не було б ані революцій, ані народного підйому 24.02.2022. Іншого шляху у нас просто немає. 

Український інститут майбутнього