Перевал львівський вокзал: за межами можливого

Поїзд із кінцевою станцією «Львів» для тисяч українців став ціллю на виживання. Місто, яке звикло приймати туристів, організовувати потужні культурні імпрези, нині стало місцем прихистку і центром західного тилу.

Чимало установ перетворилися на тимчасові житла, як-от театр Леся Курбаса.

Палац мистецтв став гуманітарним штабом, бібліотека ім. Іваничука – професійним цехом із плетіння сіток для маскування. Дім Франка береться за дозвілля й арт-терапію дітей тощо. Та є ті, хто першими приймає на себе біль та всі емоції вимушених біженців. Це волонтери львівського вокзалу. Вони щодня роблять неможливе: приймають, годують, лікують, перевозять чи влаштовують на нічліг в середньому 40 тисяч людей. Тут, на головному вокзалі Львова, утворилося ціле волонтерське містечко, яке базується на добровільній праці підприємців, вчителів, юристів, музикантів, дизайнерів та ін. Хтось зберіг роботу, але приходить волонтерити у вихідні.

Свої намети у волонтерському містечку розкинули Товариство Червоного Хреста та Мальтійська служба допомоги.

«Вже зранку, 24 лютого, ми розуміли, що маємо діяти та докладати всіх зусиль, щоб стати опорою, підтримкою та прихистком для всіх потребуючих і біженців, – розповідає волонтерка Мальтійської служби допомоги у Львові Ірина Сидоряк. – Ми почали багато працювати та розширювати межі наших можливостей. Створили пункти роздачі гарячої їжі на залізничному вокзалі, автовокзалі та пунктах пропуску Краковець і Шегині. Розгорнули польову кухню. Кожного дня ми удосконалювали організацію та напрацьовували чіткі алгоритми. Завдяки волонтерам, їхній працездатності та запалу, ми кожного дня роздаємо потребуючим 1200 порцій гарячої зупи, понад 2000 чаїв, 3630 канапок та 410 пакетів запарених субліматів. Також воду, дитяче харчування, ситні снеки. Пледи, підгузники. Наші волонтери – це дівчата та хлопці, які жертвують своїм часом, комфортом і відпочинком, мерзнуть, втомлюються, але не здаються. Завдяки їм ми змогли облаштувати ще один пункт допомоги біля ТРЦ «Скриня», щоб люди, які довго стоять у черзі до автобусів, змогли зігрітись та поїсти. Дуже добре зреагувала громада. Кожного дня десятки львів'ян приносять гарячі страви та продукти. Через складну ситуацію на пункті пропуску Краковець наші рятувальники надають домедичну допомогу. Також ми щоденно проводимо навчання з надання першої домедичної допомоги.

Міжнародну допомогу ми теж відчуваємо. Кошти, які приходять на рахунок нашої благодійної організації, ми витрачаємо на закупівлю продуктів. Не забуваємо про літніх людей, якими ми опікуємось у Львові уже 30 років. Наша кухня на колесах і далі доставляє їм гарячі обіди додому, адже під час війни їхнє життя лише ускладнилось», – каже Ірина Сидоряк.

Львівський вокзал став перевалом в інше життя. Місце не з легких. Тут опинилося одночасно надто багато людей з розбитими серцями, втомою за межами людської витримки і страхом за майбутнє. Тому кожен волонтер тут ще й відіграє роль психолога. Вислухати – це вже перший крок до стабілізації емоцій, – каже волонтерка Марина, психологиня за освітою. «Наше завдання – стабілізувати, якщо є така потреба, психологічний стан матері і дитинки, щоб вони не досягнули якогось травматичного синдрому. Є різні крайнощі: коли мама в істериці, ридає, а є, коли просто замкнулася в собі і не розмовляє зовсім. Те ж стосується і діток. Багато з них налякані, але до них можна достукатися в ігровій формі. Звісно, вокзал – це не місце, де можна індивідуально поспілкуватися з кожним. Тому основне завдання – це просто вислухати, підказати, як можна рухатися далі, допомогти не розгубитися, сказати, що вони в безпеці. В когось досить було забрати дитинку і кілька годин її поносити, погодувати, поміняти пелюшки. Тому що мама настільки втомлена, що вже не розуміє базових потреб своєї дитини. Треба налагодити теплий контакт з дитинкою і передати її мамі, бо вона не розуміє, чому маля, яке їй хотілося пестити, обіймати і проводити з ним час, так її дратує. А це нормальна реакція на ненормальні обставини. Всі волонтери – великі молодці. Частина з них прибирає, частина шукає матраци, каремати, подушки, ковдри для того, щоб можна було розмістити людей. На жаль, місця на вокзалі дуже мало. Зали не поміщають ту кількість біженців, хоч прерогативу і надають лише жінкам та дітям. Тут затхле повітря, в діток трапляються напади кашлю. Про спальне місце не йдеться, питання стоїть лише про квадратні сантиметри. Уявіть, як це людям з немовлятами, яким кілька тижнів», – розповідає Марина.

Серед таких важких умов перебування є й чимало теплих миттєвостей.

Їх може створити, до прикладу, чоловік, який приносить на вокзал ящик ковбас домашнього виробництва і пригощає всіх, хто втратив домівку. «Волонтерство – це спосіб розуміти цих людей. Коли ти знемагаєш від втоми, це по-іншому, ніж коли ти працюєш і відправляєш гроші на армію, – розповідає волонтерка від Мальтійської служби допомоги Єлизавета Фуртатова. – Я сама з Харкова, переїхала вісім років тому, а мої рідні лишилися там. Я намагалася їх переконати, що треба виїхати. Мама приїхала, а тато зі сестрою лишились у Харкові. Мама зараз в мене, вона теж збирається волонтерити, коли їй стане трохи краще. Я пробувала два види волонтерства: спілкування з людьми на вокзалі і коли ми розвантажували фуру. На вокзалі ти просто таки просякаєш емоціями тих людей, які втікають від вибухів. Ти розумієш у сто разів більше, наскільки це важко. Що мене вразило – то це те, як багато їжі нам приносили містяни. Особливо чоловік, який приніс власні ковбаси і хлібчик. Дістає пакет і вивантажує ті ковбаси – я аж уявила, як він їх робив. Або коли люди приносили вінегрет, вареники або картоплю. Ти все це бачиш і розумієш, наскільки люди поруч, і їм важливо допомогти».

«Я волонтерила у лавах Мальтійської служби допомоги. Серед моїх обов’язків було: розливати чай, суп, мастити бутерброди, роздавати їх переселенцям. Мене вразило те, що люди дуже дезорієнтовані. Є мами, у яких 5 дітей, і вони дуже розгублені: соромляться телефонувати за номерами телефону, де можна знайти прихисток. Іноді таке враження, що вони на вулиці ночуватимуть. Потім є люди, які беруть гарячий суп і журяться, що вони ніколи б раніше не подумали, що опиняться у такому скрутному становищі, коли будуть змушені брати гарячу їжу на вокзалі. Я зовсім не втомлююся – напевно, тому, що це дає зараз змогу не збожеволіти, хоча б кілька годин не переглядати новини. Окрім того, у волонтерському середовищі дуже гарна атмосфера, всі стараються допомогти одне одному», – розповідає журналістка Оксана Бабенко.

Не легша ситуація для біженців і на пунктах пропуску.

Тому тут теж надають волонтерську допомогу, не залишають вимушених переселенців, доки не впевняться, що вони під захистом іноземних партнерів. «Ми з командою музикантів, митців вкотре їдемо на пропускний пункт Шегині–Медика, щоб допомагати людям. На кордоні емоційно досить важко. Стараємося, щоб всі діти і мами, які стоять годинами в черзі, могли випити гарячого чаю чи субліматів від Мальтійської служби допомоги. Де можемо, там організовуємо якусь допомогу від себе, щось докуповуємо, довозимо, домовляємося з друзями, партнерами, які можуть щось гаряче нам передати. Людей дуже багато, наразі покращення не видно. Одного дня буває трошки менша черга, наступного – знову велика. Важко спостерігати за тисячами людей, які залишають країну. Переважно на кордоні люди з північної та північно-східної України: це Суми, Чернігів, Харків. Люди налякані, вони втікають від страшного терору», – розповідає Павло Ільницький.

Однак чимало наших заробітчан-чоловіків перетнули кордон в бік України. Ба, навіть більше: львів’янка Юлія Олех відвезла в безпечне місце своїх дітей і повернулася, аби послужити своїй країні. Багатодітна мама і підприємиця готова жити «на дві країни» аж до перемоги. «Я не хотіла виїжджати з України і не хочу. Однак я була свідома, що тут не лишуся осторонь всіх подій, і розуміла, що це небезпечно для дітей. Вирішила їх вивезти. Кордон в бік Європи я перетинала з таким болем в серці, який тільки можна собі уявити. Тримало лише сподівання, що вдасться мені повернутися. Ми їхали до родичів в Італії, яким я буду вдячна до кінця життя. Відстань зі Львова до району Венето на півночі Італії ми подолали за 34 години. З них 17 годин на угорському кордоні. Тоді це зовсім не був рекорд часу стояння на кордоні. Вважаю, що нам дуже пощастило». З перших днів перебування в Італії Юля шукала способу повернутися додому. Водночас вдалося зібрати трохи грошей і закупити найнеобхідніші медикаменти для військових.

«Машину я мусіла лишити в Італії, бо з такою кількістю дітей вона однозначно там потрібна. Знайшла водія, який залишив свою роботу за кордоном і повертався, щоб мобілізуватися. В нас був схожий настрій. Він знає італійську, і вийшла співпраця. З допомогою небайдужих українців ми зібрали 23 тис. грн, закупили найнеобхідніші ліки. Знайомі італійці того пана довантажили машину різноманітними засобами гігієни, їжею так, що легкова машина була запакована під вінця, коли ми вирушили в Україну». Юля каже, що спокійна за дітей і щаслива, що може бути в Україні.

«Оскільки я водійка з досвідом їзди на бусі, то ці навички я використовую, коли потрібно щось привезти ЗСУ. Це моє найулюбленіше застосування мене зараз. Є й інші мікродопомоги. Разом це складається в досить непогану картину, додому я встигаю ледь до комендантської години, і це приносить мені щастя. Водночас стараюся не занедбувати роботу у своїй агенції комунікації, працюю я офіційно, сплачую податки, а це теж зараз важливо. Перед самою війною я почала процес медкомісії і збирання довідок для того, щоб стати на військовий облік і потрапити в територіальну оборону. З тим сумбурним виїздом я втратила і час, і всі призначення – хоча в ТрО зараз беруть за спрощеною процедурою, але черга туди дуже велика. Я впевнена у нашій перемозі настільки, що бачу її скрізь. От я зараз у своїй маленькій квартирі площею 37,5 кв м. За цей кавальчик України я готова боротися з тим, що в мене є в руках. Хай це моя робота і мої податки чи кермо машини. Якщо треба буде братися до зброї, я впевнена, що зможу, але жодних шансів на мої 37 кв м України і пам’ять тих, за кого я хочу помститися, в окупанта нема. Я йому не дозволяю! І так скаже кожен, а разом це і є секрет нашої перемоги», – стверджує Юлія Олех.

Юлія Овсяник