П'ять причин, чому Україна повинна різко змінити політику щодо Криму
Чи можна змінити те, чого в природі не існує? — може запитати будь-хто, у кого є безліч підстав для висновку про відсутність політики держави щодо Криму як такої.
Немає стратегії деокупації анексованого в березні 2014 р. півострова, немає координації дій органів влади, та й сам центр вироблення і реалізації держполітики — Міністерство з питань тимчасово окупованих територій — так і не почало працювати через три місяці після запізнілого створення. Президент весь цей час головну ставку робив на дипломатичні зусилля, причому Заходу, і на його ж фінансово-економічні санкції щодо країни-агресора. Самі ми аж до Громадянської блокади поставок на півострів восени 2015 р. продовжували торгувати з «вільною економічною зоною «Крим» і поставляли електроенергію в «Кримський федеральний округ», при цьому наділивши власних громадян статусом нерезидентів.
Однак, якщо подивитися на реалії з іншого боку, можна сказати, що це і є політика держави в її нинішній якості, визначеній потенціалом її верховних управлінців. Клаптикова ковдра — з пропаленими корупцією дірками, з брудними плямами безгосподарності і без підковдри цільного законодавства. Що ж, «маємо те, що маємо». І, тверезо оцінюючи зміну ситуації на самому півострові, в Україні, Росії і в світі загалом, ми мусимо прийняти правильне рішення: лагодити стару ковдру чи все-таки викинути її й пошити нову. Дбайливий український розум підказує, що викидати не можна — у господарстві все згодиться, нову при цьому все-таки треба шити — з оглядкою на вцілілі шматки старої, які пройшли випробування часом.
Отже, перша причина, чому Україна повинна негайно відкрити свій «кримський фронт», полягає в тому, що наразі вже немає жодних підстав для солодкої надії повернути Крим (і закінчити війну з Росією) тільки дипломатичними методами, посиленими економічними санкціями або, ще примарніше, — коли режим Путіна впаде. Сьогодні вже очевидно: час на ці самозаспокійливі хвилі вичерпано, міжнародний майданчик для переговорів щодо Криму не створений. Ставка тільки на дипломатичні методи була виправдана лише виграшем часу, необхідного, з одного боку, для усвідомлення «глибини провалу» глобальної системи безпеки світовою спільнотою, з іншого — для зміцнення України, її реформування і розбудови нової армії. Те, наскільки бездарно він був використаний як західною, так і українською політичною елітами, — окрема тема.
Тому Україна має готуватися до війни за Крим. Хоча б тому, що до неї весь цей час посилено готувалася Росія, яка перетворила півострів на потужну військову базу, куди стягла все найсучасніше озброєння, яке мала. І це друга причина, яка має спонукати Київ, у тому числі й з допомогою його західних партнерів, до усвідомлення загрози «великої війни» і необхідності бути до неї готовим.
За даними експерта Фонду «Майдан закордонних справ» Андрія Клименка, що базуються на інформації з відкритих джерел, на початок 2016 р. кількість військовослужбовців РФ у Криму, порівняно з 2014 р., зросла майже вдвічі, танків і бойових броньованих машин — у 6,8, артилерійських систем — у 7,2, бойових літаків і вертольотів — у 2,2, підводних човнів — у 2 рази. «На початок 2016 р. стало незаперечно, що створене за перші два роки окупації Криму міжвидове угруповання військ РФ здатне не тільки забезпечити захист Криму, а й завдавати ракетних ударів по наземних об'єктах не лише в материковій частині України, а й далі, — пише експерт у виданні Вlackseanews. — Ракети «Калибр-НК» кораблів Чорноморського флоту РФ здатні, як мінімум, досягати при стрільбі з району Севастополя цілей на території країн Балтії, Польщі, Чехії, Словаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Грузії, Вірменії та Азербайджану, Греції, включно з островом Крит, усіх балканських країн, Туреччини, Кіпру, Сирії, Лівану, Ізраїлю, Ірану та Іраку, узбережжя Єгипту, півдня Італії».
Розвідки і керівництво всіх перелічених країн, які потрапляють у радіус ураження російських ракет із Криму, а також США, Великої Британії, Франції, звичайно, про всі характеристики та стан цього «заліза» знають набагато більше. І дії у відповідь, зокрема й під час останнього саміту НАТО, готують і реалізують. Але у разі війни, умовно, «Росія & НАТО» Україна ризикує стати полем бою або лінією розмежування, чого ми щосили мусимо намагатися уникнути, доклавши максимум зусиль до якщо не запобігання, то максимального відтермінування години Х.
Зрозуміло, що створити таку армію, проти якої Путін «не попре» з огляду на великі втрати, Україна не може, навіть якщо захоче в перспективі, — немає ресурсів для «гонки озброєнь». Але, найголовніше, — цього й не треба. Україна може і мусила вже навчитися застосовувати асиметричні методи оборони й навіть наступу на з самого початку гібридному «кримському фронті». І сьогодні ми вже можемо сміливо казати, що дозріла третя причина (або передумова) для початку таких дій. Війни не хоче ВСЕ населення Криму, незалежно від того, ким воно себе ідентифікує — громадянами Росії, України чи (значна частина, я сказала б — бонусна) — громадянами Криму.
Згадайте два головних козирі російської пропаганди, на які купилася значна частина населення, — «зато у нас не стреляют» — і дармові гроші: величезні, за українськими мірками, пенсії, зарплати бюджетників та різноманітні надбавки й соцвиплати. Але грошей більше немає. Великі зарплати і пенсії здулися подвійно — і шляхом їх заморожування, і через те, що ціни злетіли й не хочуть опускатися. А тліючі надії «просто надо потерпеть» загасив одним струменем прем'єр РФ Дмитро Медведєв. Сьогодні наївні жителі півострова втрачають ще одну ілюзію — про успішний курорт із багатими російськими курортниками. Кремль уже не церемонячись демонструє: Крим — це військова база, а не курорт. Хто ще не зрозумів — читайте блогера Варламова, мобілізованого на насадження думки про те, що в Крим їхати відпочивати не треба. Так, і винні в цьому саме місцеві жителі — «убили Крым», негідники. На тлі жорсткого зачищення курортних міст від курортного бізнесу, рукопашних омонівців із торговцями, чиї намети з товаром зносять і відвозять, розгулу місцевих «адміністраторів» у розпилюванні бюджетів, засилля спецслужб і «понаїхавших» чиновників, особливо символічно виглядають автоматники на пляжах та бриючі польоти винищувачів і вертольотів над будинками. Розуміння того, що нагромадження військової сили в Криму (на шкоду його мирно-курортному життю) Росії необхідне не тільки для оборони, а й для ведення нової війни, у багатьох у Криму вже є. Його можна й треба посилити, пояснюючи, що джерело загрози — саме РФ. Так, контрпропаганду як один із асиметричних методів боротьби з агресором Україна використовує за мінімумом, а спроби вияснити — що ж заважає, упираються в підрахунки нулів у бюджетах російської пропагандистської громадини. Панове технологи, в нас є чудовий резерв — приватні кібер-армії, якими, як олігархи статусними футбольними клубами, обзавелися вже всі парламентські партії для боротьби одна з одною. Їх треба просто добровільно «реквізувати» — на потреби гібридної війни, приробивши , звичайно, голову, яка державно й професійно працюватиме.
Четверта причина, з якої сьогодні треба почати «кримську кампанію», випливає з попередньої. На тлі дедалі більшого невдоволення жителів Криму російськими реаліями, породженими всесиллям бюрократів-капіталістів і спецслужбістів, Україна повинна наочно й практично, а не пропагандистськи, демонструвати свою увагу до вірних і лояльних громадян, і особливо до їхніх дітей, та турботу про них. Тут якраз просто, оскільки перші грамотні кроки вже зроблено: є проста процедура одержання актів цивільного стану (свідоцтва про народження та смерть), лояльна через відсутність атестатів українського зразка процедура вступу до українських вишів для кримських випускників (навіть без українських паспортів), на черзі — пілотний проект з укладення шлюбу впродовж доби у «прифронтових» регіонах. Цим шляхом потрібно так само сміливо рухатися і в інших сферах, змітаючи, задля праведної мети реінтеграції жителів окупованого Криму в український простір, бюрократичні штучні завали, та й бюрократів, які їй шкодять, заодно. Нетрадиційних, але цілком правових методів для цього предосить. Наприклад, окупанти, щоб перервати зв'язки кримчан із материковою Україною, заборонили українські (вони ж міжнародні) автомобільні номерні знаки. Кримських «82 региона РФ» знаків Україна, природно, не визнає й машин не пропускає або забирає на штрафмайданчик. Або пропускає з «перекрученими» у нейтральній смузі між двома КПП знаками — але за винагороду. Вирішення проблеми лежить на поверхні і вбиває відразу двох «зайців»: корупцію українських митників та прикордонників, винагороджуючи при цьому захистом від окупаційного підступу лояльних громадян України. Потрібно просто створити при КПП на адмінкордоні свого роду сервісний центр, де водії можуть змінити номерні знаки. Адже кримсько-російські для нас — це просто шматки жерсті з циферками, ще один аусвайс, якого ми не визнаємо. То нехай собі лежать у багажнику! Це вирішення проблеми вже прописане у пропозиціях Держслужби з питань окупованого Криму, але вже котрий місяць як «заблудилося» десь у МВС.
Другий, із яким більше не можна зволікати, момент, що дасть сильний імпульс нормалізації зв'язків українців «материкових» і кримських, — зняття жорстких обмежень на провезення через «кордон» особистого майна кримчан, запроваджених Кабміном після початку Громадянської блокади (постанова №1035). Теж усе відпрацьовано правозахисниками, Меджлісом, Держслужбою, оформлено у проект змін, пройшло всі узгодження — крім одного: «заблудилося» в Мінекономіки. Може, час цьому паперу вже приробити «ноги», щоб усе було у відповідності з головою?
Природно, при ослабленні режиму переміщення людей і товарів через «кордон» із Кримом необхідно максимально посилити можливості спецслужб. Фінансово, кадрово й технологічно. У Херсонській області, а не тільки в Одесі та Києві, мають бути кримські структури Нацполіції, СБУ та прокуратури, також забезпечені всім необхідним для ведення своєї частини «кримського фронту».
П'ята причина, яка свідчить про наявність передумов для різкої зміни політики України щодо окупованого Криму, полягає у відповіді на запитання: як це все здійснити? Вона є. Дорожня карта держполітики деокупації Криму вже написана, ухвалена у вигляді рекомендацій парламентських слухань і затверджена цього четверга профільним комітетом ВРУ. Цей документ можна накласти на ще один, раніше розроблений апаратом РНБО з участю громадянської експертної спільноти, який також «заблудився» — за останніми даними, в Адміністрації президента.
Одне слово, потрібен лісник, який прийде, все це «загублене» збере в один кошик і виставить на стіл карту дій. Поруч із будильником, заведеним ще на півроку західних санкцій проти Росії. Сприятливий для активних, сміливих, неординарних, а тому — несподіваних для агресора, отже ефективних дій на гібридному «кримському фронті» час уже веде зворотний відлік.
Джерело: Валентина Самар, Дзеркало тижня