Росія відступає. Україна перемагає? Для початку нам треба зупинити спроби Кремля «підкорити Київ»

Утім, просто чекати, поки «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», недостатньо. Без власної активної політики навіть «погожий вітер» може нас «потопити».

Переважно мирні, але затяті протести у Білорусі. Схоже на руйнування карткового будинку падіння киргизької «вертикалі влади». Півторамісячна повномасштабна війна на Південному Кавказі. Всі ці кризи відбувалися у зоні, яку Кремль вважає сферою власного впливу.

Не можна сказати, що Росія стоїть осторонь цих подій. Вона надає, хоч і не дуже охоче, переважно моральну і невелику матеріальну підтримку білоруській владі. Добре відомий українцям заступник керівника адміністрації президента РФ Дмитро Козак відвідує Бішкек – столицю Киргизстану. У Москві міністри закордонних справ Азербайджану і Вірменії двічі домовляються про перемир’я.

Утім, на практиці зусилля росіян мало що змінили. У тому-таки Карабаху бої припинилися не після окрику з Кремля, а коли Вірменія визнала свою військову поразку. І лише тоді спільну заяву підписав уже не керівник МЗС, а президент Росії.

Для того, щоб переломити хід подій у «зоні впливу», Росії потрібно було б витрачати принципово більше ресурсів і серйозно ризикувати. До цього Кремль не готовий.

Змінився і його підхід до торгу із Заходом. Ще кілька років тому російські високопосадовці просто пропонували своїм західним колегам визнати новий статус-кво, який склався після російської агресії, адже «санкції більше шкодять вашій економіці».

Натомість нині росіяни самі виступають з ініціативами, спрямованими на зниження напруження із Заходом. Передусім йдеться про пропозицію продовжити на рік дію Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь або не розміщувати у Європі ракет середньої дальності в обмін на аналогічні кроки держав НАТО.

Коли фінанси співають романси…

Зміна активної, якщо не сказати авантюрної зовнішньої політики Росії останніх років може мати чимало причин, включно з розчаруванням у її ефективності. Або станом здоров’я Путіна, про який вкотре ширяться різні чутки.

Однак навряд чи буде помилковим припущення, що важливу роль відіграли соціальні й економічні наслідки епідемії COVID-19.

Одним із них стало падіння цін на головний для наповнення бюджету продукт – нафту. Цей процес посилився недалекоглядною спробою російського керівництва скористатися кризою для цінової війни з поставниками сланцевої нафти через зрив угоди з ОПЕК. У результаті нафтогазові доходи Росії впали до рівня вже далекого і значно біднішого 2004 року. За 10 місяців вони сягнули всього 58 % від планових обсягів.

Ну, а коли з доходами не все гаразд, західні санкції «смішать «Іскандери» дедалі менше. Та й ризикувати, отримавши нове постійне джерело видатків у вигляді «гарячого конфлікту» за кордоном, теж не хочеться. Як і додатково тривожити загиблими і пораненими російськими солдатами громадян, які й без того роздратовані карантинними обмеженнями й економічними проблемами.

«А не спешите нас хоронить…»

Зміна російської політики – це радше про визнання російськими високопосадовцями наявних проблем, а не про очікування ними негайної катастрофи. Наразі йдеться про «планомірний відступ, щоб покращити позиції для оборони», а не про «розвал фронту».

Росіяни намагаються вирішувати свої проблеми. Приміром, замістити валютні надходження від нафти експортом популярного у часи криз золота (зростання у 4–5 разів).

Демонструють готовність застосувати зброю, якщо інтереси Кремля ігноруватимуться. Експерти розглядають як меседж Анкарі потужний удар російських літаків по табору протурецького угруповання у Сирії, який відбувся 26 жовтня. Табір, між іншим, був розташований всього у чотирьох кілометрах від турецького кордону.

Вагомість підпису президента Росії над домовленостями про припинення бойових дій підтвердили російські збройні сили, оперативно перекинувши передову групу «миротворців» у Карабах транспортними літаками.

За перемогу теж треба платити

Російський удар по турецьким «проксі-силам» демонструє, чому не варто бігти малювати на бортах БТР-ів написи: «На Донецьк!» та «На Сімферополь!»

«Ведмідь» хворий. Але удар його лапи все ще смертоносний. Не варто поспішати копати його ногами.

Бажання дати Кремлю змогу «зберегти обличчя», ймовірно, істотно вплинуло на рішення Азербайджану зупинити наступ і допустити російських військових на власну територію.

Але одразу виникає запитання: що все ж варто зробити Україні? Звісно, найпростіше просто сидіти і чекати.

Утім, якщо у процесі чекання ми слабшатимемо, то будь-який, навіть найбільш позитивний сценарій для нас стане небезпечним.

Досить подумки спрогнозувати ситуацію: росіяни без жодних додаткових умов просто йдуть з окупованих територій Донбасу. Одночасно, звісно, припиняють фінансування «соціалки» та постачання туди газу. Україна отримує величезні нові витрати, зруйновану економіку, «сіре правове поле» зі сприятливими можливостями для корупції і зловживань, потребу у роззброєнні незаконних формувань, населення, що вже шість років підпадає під масовану антиукраїнську пропаганду… Список різноманітних викликів, які загрожуватимуть, на жаль, не лише Донбасу, можна продовжувати.

Йдеться не про підрахунок плюсів/мінусів відновлення територіальної цілісності. Зрештою, держава функціонує інакше, ніж бізнес-проєкт.

Це лише нагадування про те, що навіть беззаперечна перемога також потребує ресурсів. Досить згадати німецький «податок солідарності» на розвиток земель колишньої Німецької Демократичної Республіки. Переважна більшість (але не всі) його платники будуть звільнені від сплати наступного року, через 31 рік після возз’єднання.

Реальність не зміниться лише тому, що нам не подобається

Потреба у розвитку для України актуальна, незалежно від стану чи намірів Росії. Врешті-решт, ми живемо, а отже витрачаємо. І від обсягів наших ресурсів безпосередньо (хоч і не завжди лінійно) залежить якість нашого життя.

Тож пріоритетом у відносинах із Росією має стати забезпечення хоча б мінімальних безпекових умов для розвитку України. Останній не можливий як і в разі надмірних поступок Кремлю, так і у випадку наростання інтенсивності міждержавного конфлікту.

Радянська «картина світу» впливає не лише на росіян. Російська пропаганда намагається зобразити захисників України «нацистами». З іншого боку, хай часто підсвідомо, українці приміряють на себе місце СРСР у протистоянні нацистській Німеччині у 1941–1945 роках. Аналогії щодо подій тих років – поширений емоційний аргумент у дискусіях щодо реалій сучасного протистояння.

У ментальній картинці «Україна проти «рашизму» жодні компроміси з ворогом неможливі, бо він «абсолютне зло». Треба домагатися виключно його «безумовної капітуляції».

Але Україна за потужністю далеко не СРСР. Набагато ближча для нас «рольова модель» – Польща. Значний внесок цієї країни у перемогу над нацизмом не приніс їй великого щастя після війни. Адже США і Велика Британія не були спроможні захистити Польщу від зазіхань Сталіна.

Понад те, навіть повністю розгромлена Німеччина не зникла 1945 року з політичної мапи світу. І французькі політики були вимушені вже за шість років піти на тісний економічний союз із учорашнім жахливим ворогом і окупантом, щоб унеможливити наступну війну. А зі створеної з цією метою Європейської спільноти з вугілля та сталі зрештою виріс такий привабливий для українців Європейський Союз.

Україна не може дозволити собі жити ілюзіями, хай навіть етично привабливими, де «ми – добро» перемагаємо і караємо агресора. Так, є певна мінімальна ймовірність початку у не надто віддаленому майбутньому тривалого внутрішнього конфлікту в Росії, який не переросте у обмін ядерними ударами, але зрештою призведе до формування кількох значно слабших «російських республік».

Фактично це єдиний сценарій, який уможливлює відновлення територіальної цілісності України переважно на наших умовах та її відносно безпечне (принаймні від танкового маршу противника на столицю) майбутнє.

Проте орієнтувати українську політику виключно на такий сценарій – те саме, що ставити всі наявні гроші на «зеро» у казино. Прагнення домінувати у регіоні – це не примха нинішньої російської влади, а бачення свого місця у світі переважною частиною російського суспільства.

Абсолютна більшість різних сценаріїв розвитку подій у нашого сусіда: застій за «вічного» правління старіючого Путіна, передання влади наступнику чи його висунення нинішньою російською елітою, навіть демократизація РФ чи втрата нею окремих національних республік призведе до однакового результату для України – продовження спроб нав’язати їй залежність від Москви.

Тому недружня до України й одночасно набагато сильніша за неї Росія – наша географічна і стратегічна реальність у тривалій перспективі. У цій реальності потрібно навчитися жити.

Грати не на «нокаут», а «набирати очки»

У цій, відверто кажучи, вкрай некомфортній реальності, Україна не має діяти за лінійною логікою протистояння, просто намагаючись завдати противнику якнайбільшої шкоди. Ці зусилля будуть малоефективні через різницю сил.

Якщо все ж результати будуть відчутними для Кремля чи принаймні загрожуватимуть «втратою обличчя», то спричинять ескалацію конфлікту. У якій, знову ж таки слабша сторона, якою є Україна, постраждає більше.

Можна заперечити, що за нас – значно сильніший за Росію Захід. Справді, і США, і ЄС безперечно зацікавлені у зміні російської політики. Але остання навіть у нинішньому вигляді менш небезпечна для них, ніж ризики чи то неконтрольованого розпаду РФ, чи потужної військової ескалації, чи навіть просто однозначне витіснення Кремля у роль васала значно більш небезпечного конкурента Заходу – Китаю.

Тому західний тиск на Росію спрямований переважно на її стримування. Успіх політики Заходу для України означає перебування невизначений час у нинішньому «підвішеному» безпековому стані.

Ба більше, обсяг навіть такого обмеженого тиску може зменшитись у майбутньому. Особливо, якщо припиняться втручання у вибори західних країн, спроби кібератак та вбивства на їхніх територіях, у організації яких обґрунтовано підозрюють російські спецслужби. А це найпростіший і найдешевший у політичному плані хід для Кремля.

Тож раціональна мета для України – прагнути змінити політику Росії щодо себе. Для початку зупинити спроби Кремля «підкорити Київ», а вже додатково, наскільки це можливо – працювати над тим, щоб втрачені території до нас повернулися.

Звісно, пріоритетом є суверенітет, а не територіальна цілісність. Адже, приміром Фінляндія, яка втратила свої території, XX століття прожила значно краще, ніж Литва, яка отримала Вільнюс із рук СРСР.

Ця політика передбачає багато складових. Без забезпечення внутрішньої стійкості та обороноспроможності України неможливо переконати Росію облишити свої плани. З іншого боку, з нею потрібно розмовляти (хоч на досить тривалий період часу за обов’язкового посередництва Заходу). І часом йти на поступки задля пошуків способу якомога більш мирного співіснування.

Час відносного ослаблення противника – слушний момент для переговорів. Саме тоді він менш амбітний і впевнений у собі, а відтак – більш «договороздатний».

«Про що можна говорити з агресором, що віроломно напав?», «Договори з росіянами не варті паперу, на якому записані», – поширені у суспільстві аргументи. Знову ж таки, про це багато чого можуть розказати фіни.

І про відому провокацію поблизу Майніли, що мала легітимізувати захоплення невеличкого сусіда СРСР у 1939-му. І про збільшення і так величезної суми репарацій, які вони мали сплатити, через маніпуляції з формулою їхньої оцінки у 1945-му. І про багато іншого.

Але, поєднуючи розбудову обороноспроможності з поступками, Гельсінкі змогло уникнути не лише долі столиці «Карело-Фінської Радянської Соціалістичної Республіки», а навіть «Фінської Народної Республіки». Тобто залишилося поза межами очолюваного СРСР «соціалістичного табору».

Історичні аналогії завжди обмежені. Успішний фінський досвід не гарантує його повторення. Далеко не всі його аспекти актуальні для України чи відповідають нинішній ситуації.

Та головний висновок із нього, як і з досвіду Польщі, чи, приміром, з постання незалежної Ірландії у протистоянні з Великою Британією, повністю відповідає нашим обставинам. Будь-яка «атака легкої кавалерії», спроба вирішити долю протистояння з Росією швидко, приречена на поразку.

Шанс на успіх дає лише довга, виснажлива і неромантична «позиційна війна». Перемога у ній – не розгром ворога, а переконання його облишити зазіхання.

Максим Паламарчук