Шантаж, який працює. Як Захід сприймає російські погрози «великої війни» проти України та що робити нам?

Новини про Україну в топі новинних сайтів та увага до нашої держави з боку США, ЄС, інших учасників не могли б не тішити. Адже «все, що не некролог, є рекламою».

Утім, причина уваги – чергові загрозливі маневри російських військ поблизу кордонів України та на її окупованих територіях, поєднані з «політичною артилерійською підготовкою» з Кремля та МЗС Росії. Перспективи значного розширення масштабів агресії проти України сусідньої ядерної держави – занадто дорога ціна за «впізнаваність».

Якщо шантаж винагороджується, він повторюється

Шантаж війною з сусідом – не найкращий спосіб покращити свій міжнародний імідж. Однак попередні стратегічні прорахунки залишили в руках Кремля лише військовий інструмент, щоб змусити Захід себе почути.

«Імідж ніщо, спрага все!» Якщо шантаж працює і дозволяє досягати поставлених цілей, то чому б його не застосувати?

Тим паче, ціна шантажу в рублях порівняно невисока. Йдеться про маневри не таких вже значних додаткових військових угруповань. Падіння курсу російської валюти і відтік капіталів через авантюри російської зовнішньої політики мають тимчасовий характер. Якщо криза завершиться без нових західних санкцій, показники повернуться до середніх значень.

Натомість «здобутками» попереднього весняного загострення стала зустріч Володимира Путіна з новим президентом США, американське «підтвердження» російського статусу наддержави через проведення двосторонніх консультацій щодо стратегічної стабільності, стриманість нової адміністрації у питанні військової допомоги Україні та розширенні протидії «Північному потоку-2».

Кремль уже зараз може зарахувати до своєї скарбнички повторний, хай і у форматі відеоконференції, діалог з Байденом та отримання згоди щодо початку безпекових консультацій Росії з США і «провідними союзниками в НАТО» щодо зниження напруженості на його східному флангу.

Саме згадування такого формату – дуже несприятливий сигнал для єдності членів Альянсу. Адже, по суті, демонструється розбіжність дипломатичної риторики НАТО про рівність союзників і реальної політики відмінних прав «великих» і «малих» держав.

Звісно, Байден уже провів консультації з «новими» членами НАТО. Але ж виходить, що Вашингтон принаймні припустив, що про питання, які безпосередньо стосуватимуться військової безпеки держав східного флангу НАТО, з росіянами говоритимуть дипломати держав Західної Європи. Останнім безпосередній конфлікт з Росією, вочевидь, загрожуватиме значно менше.

Ну, а додатковий бонус Кремлю: тиск на український істеблішмент, у якому продемонстровано межі підтримки Заходу у випадку загострення: суворіші санкції до Росії та постачання озброєнь у той момент, коли вони для нашої держави фактично вже нічого не змінять.

Тиск на українське суспільство, більшість представників якого, як і будь-якого іншого, хочуть нормального життя, а не перебування у постійній готовності до бою з ворогом, що переважає, чи втечі світ за очі.

Отже, можна очікувати, що навіть після затухання нинішньої воєнної загрози за деякий час знову почнуться оголошені чи приховані військові маневри, а ЗМІ знову почнуть малювати загрозливі стрілки на картах.

Риторична ескалація та ризик реальної стрілянини

Варто відзначити, що Кремль не просто «повторює пройдене», а піднімає ставки. Минулого разу йшлося про неоголошені «червоні лінії», але все ж таки про певне сформоване статус-кво. Тепер же Путін заявив, що за нинішньої ситуації «на західних рубежах» «існувати Росія не може».

Оприлюднення МЗС Росії дипломатичного листування Лаврова з німецьким та французьким колегами – демонстративний жест, аналог перевернутого столу переговорів. Адже порушення конфіденційності переговорів про врегулювання конфлікту фактично є відмовою розмовляти на цю тему взагалі.

А ще МЗС Росії, вже після розмови Байдена з Путіним, відкрито виставило «список побажань». На додачу від відмови від «політики відкритих дверей» НАТО, Кремль хоче заборони розміщувати війська та озброєння інших членів Альянсу на території сусідніх з Росією і тому найвразливіших держав. Вимагає повернути тактичну ядерну зброю США на їхню національну територію, тим самим зробивши менш надійною «ядерну парасольку», приміром, для Німеччини.

Понад те, вимоги до США сформульовані у спосіб, що обмежить їхні дії не лише у Європі, а й зі стримування КНР. Адже «національна територія РФ», до якої не можуть наближатися кораблі та бомбардувальники США, міститься і на Далекому Сході.

До того ж вимоги оголошені публічно, що посилить політичну ціну поступок для західних урядів. Такого тону у відносинах з США і НАТО не дозволяв собі навіть значно потужніший за сучасну Росію СРСР.

Для Заходу реалізувати російські побажання означає попрощатися з тим «заснованим на правилах світопорядком», у якому він посідав домінантне місце. Принаймні, якщо США та союзники не отримають «урізання» кремлівських вимог та еквівалентних поступок з його боку.

Судячи з реакції Вашингтона та європейських столиць, капітуляції не станеться. Але з росіянами, одначе, готові серйозно розмовляти, сподіваючись, що їхнє «дипломатичне бикування» все ж призначене для внутрішнього політичного вжитку.

Але що відбудеться, коли потенціал дипломатичного маневру у Заходу вичерпається? Попередні, нехай і символічні поступки цілком можуть сформувати у Кремлі відчуття, що не лише вимахуючи пістолетом, а й вистріливши з нього, можна досягти більшого.

І тоді й справді гармати можуть заговорити. Звісно, ризикований «ривок на Київ» вкрай малоймовірний. Принаймні одразу. Радше йтиметься про значно обмеженішу операцію – з високим ступенем ймовірності поблизу Донбасу. Адже лише там є можливість російським дипломатам і пропаганді «прикрити» власні військові частини машкарою «ополченців». При цьому ударні угруповання російських військ своєю присутністю обмежуватимуть маневр силами нашої армії.

Мотиви США: прагнення уникнути «двох фронтів»

Чому незмірно потужніші за Росію за загальним потенціалом США демонструють гнучкість під тиском? Адже російські танки загрожують не американським, а українським містам?

Логіка дещо нелінійна, але досить проста. Атака російських військ проти України змусить США реагувати, значно посиливши санкції проти Росії. Чим остаточно штовхне Кремль в обійми КНР, свого значно небезпечнішого суперника. Суперника, у конкуренції з яким Америці потрібно буде напружити всі сили.

Подібним чином діяли британці у 30-тих, попускаючи агресивному, але менш небезпечному фашистському диктатору Італії Муссоліні у надії, що він долучиться до заходів зі стримування значно більш загрозливої нацистської Німеччини чи принаймні не приєднається до неї.

Можлива ескалація в Україні матиме для США і другий негативний наслідок. Америка аж ніяк не збирається ризикувати ядерним апокаліпсисом і безпосередньо втручатися у перебіг бойових дій. Тож очікувана у Вашингтоні поразка України стане другим після Афганістану випадком, коли підтримка США не стала порятунком від ворога.

Цілком зрозумілі будуть і наслідки цього для глобального впливу США. Звісно, дружба з Америкою все одно буде корисна. Але до її порад прислухатимуться значно менш уважно. А ще менш охоче підтримуватимуть США тоді, коли це означатиме ризик викликати гнів Китаю.

При цьому ситуація замороження конфлікту в Україні чи бодай тління у нинішньому форматі за умови, якщо наша держава залишатиметься орієнтованою на Захід, загалом влаштовує Вашингтон. Навіть той виклик, яким є для світового порядку російська окупація Криму, фактично вдалося «ізолювати».

Кремль заплатив і платить високу ціну за можливість контролювати український півострів. Більше охочих «посунути танками кордон» у світі з 2014-го не знайшлося. Тож можна спокійно сидіти на березі Потомаку і чекати зміни режиму в Росії.

За таких умов переговори з росіянами, сам факт та формат яких у світлі агресивної політики Кремля є поступкою, дозволяють продовжити на певний період прийнятну для США ситуацію.

Ну, а західноєвропейські держави з меншим, ніж у США, військовим потенціалом та міцнішими через географію економічними зв’язками з Росією явно не будуть більшими «яструбами» за «американського орла».

Проблема лише у тому, що такий підхід – лише можливість потягнути час. В якийсь момент треба або досягати певних домовленостей, або припиняти переговори.

Адже незворотні поступки (на відміну від «готовності домовлятися») «під дулом пістолета» – ефективний шлях заохочення до більших вимог не лише росіян, а й довгої черги потенційних наслідувачів. Приміром, починаючи з «трохи ядерної» Північної Кореї. Або Ірану, переговори по ядерній програмі якого якраз зараз пробуксовують.

Що ж потрібно нам?

Українці інстинктивно бояться домовленостей між США та Росією через те, що вони можуть бути досягнуті лише за наш рахунок.

До певної міри це так. Але ж, з іншого боку, втрати США від потенційного загострення будуть переважно іміджеві. Їх можна пом’якшити чи мінімізувати. Українці ж заплатять людськими життями, новим падінням економіки і, цілком ймовірно, новими втраченими територіями.

Звісно, надмірні поступки у нашому разі можуть бути навіть гіршими за наслідками, ніж війна. Але для держави у нашій ситуації завжди потрібно намагатися знайти середній шлях між героїчним, але дуже дорогим опором збройній агресії, з одного боку, і шляхом Чехословаччини 1938 року – з іншого. Нагадаємо, що вона тоді фактично здійснила самогубство держави під загрозою знищення з боку нацистської Німеччини.

Судячи з публічних заяв, які, попри всі побоювання конспірологів, зв’язують політику держав Заходу, відкриті політичні домовленості щодо України з Росією Путіна неможливі. Ніхто не підпише угоду з положеннями про Україну як державу з обмеженим суверенітетом, яка є частиною зони привілейованих інтересів Росії.

З досяжного між сторонами – це негласне політичне порозуміння щодо замороження подальшої інтеграції України в НАТО та ЄС, оформлене певними угодами у військовій сфері. Підписання таких документів дозволить Путіну оголосити про чергову перемогу над «агресивним Заходом». Але водночас такі домовленості неминуче будуть пов’язані з певними поступками і з російського боку.

Так, «торги НАТО з агресором» розіб’ють рожеві мрії багатьох українців. Але у будь-якому випадку вони лише зафіксують і без того очікуваний розвиток подій.

Угоди між Альянсом та Росією у військовій сфері щодо нерозміщення певних типів озброєнь в Україні у принципі теж нічого страшного не несуть. Звісно, втішно спостерігати за польотом американських стратегічних бомбардувальників повітряним простором нашої країни у супроводі українських винищувачів. Але навіщо все це, якщо наміру справді прислати їх у випадку війни немає?

Тут головне не допустити договірних заборон на купівлю Україною техніки для заміни застарілих бойових літаків та систем ППО з боку держав-членів НАТО. Можна навіть погодитися на обмеження кількості відповідних систем. Адже найнадійніший запобіжник проти «мілітаризації України», на жаль, стан державних фінансів.

Утім, аналізуючи можливі домовленості, варто пам’ятати, що йдеться саме про ймовірність. Поки ймовірнішим бачиться зрив переговорів, ніж досягнення порозуміння. Не виключений і тривалий діалог без реальних результатів.

Найбільш потенційно небезпечний аспект – «інтенсифікація» Мінського процесу. Тут головне проявити гнучкість і дозволити максималізму росіян зіграти проти них.

Проте потрібна тверда відмова від інтеграції псевдодержавних утворень до України на російських умовах. Незалежно від позиції наших західних партнерів.

Найбільша небезпека – Мінські домовленості

А так наші завдання все ті ж, що і завжди. Протистояти російським інформаційно-психологічним операціям, які прагнутимуть подати будь-які компроміси Заходу з Росією як його «зраду України» та навіяти відчай і безнадію. Зміцнювати українську армію.

І пам’ятати головне. Основний чинник стримування повномасштабного наступу російських військ – готовність українців загалом і насамперед Збройних сил до опору та їхня спроможність завдати агресору серйозних втрат.

Нинішня Росія – не сталінський СРСР. У Кремлі знають, що «піррова перемога», яку здобув СРСР 1940 року над Фінляндією, цілком може поховати режим.

Саме тому російські танки не рвонули на Київ у атмосфері сум’яття весни 2014-го. Цей же чинник сильно знижує ймовірність повномасштабної військової операції росіян взимку 2022 року.

Максим Паламарчук