Таємниці та закулісна боротьба в УПЦ МП

Зовсім недавно мільйони віруючих країни вразила надзвичайна новина: мільярдер та народний депутат, екс-регіонал Вадим Новинський і його охорона здійснили напад на єпископа Української Православної Церкви (МП) Олександра Драбинка. Сталося це біля Святотроїцького монастиря, відразу після закінчення служби.

Священик за фактом нападу політика подав заяву в поліцію. Новинський факт інциденту підтвердив.

Утім випадковою цю сутичку назвати важко, рано чи пізно вона мала статися, адже її учасники - неформальні виразники інтересів двох умовних груп у церковному середовищі, що мають протилежні погляди на роль Церкви та її призначення.

Якщо зазирнути у Вікіпедію, то Олександра Драбинка тут називають «одним із лідерів проукраїнського крила УПЦ (МП), зокрема, його поміркованої частини».

Мільярдера Новинського сам митрополит Драбинко називає «обер-прокурором» проросійського крила Церкви, який є її неформальним куратором, і в цьому матеріалі він уперше відверто розповість, і про роль великих грошей у житті Церкви, і про те, хто і як намагається використати одну з найбільших українських Церков у своїх інтересах.

І ще декілька слів варто сказати про самого Олександра Драбинка, які допоможуть нам зрозуміти, що людина він обізнана, з глибоким розумінням того, що відбувається у закуліссі Церкви.

Звісно, він  нетиповий митрополит для Церкви, яка в Україні обгрунтовано має імідж проросійської. Уродженець Рівненщини, має 39 років. З 1998 року - референт Митрополита Київського і всієї України Володимира, з 2006 року - його особистий секретар. У 2011-2012 роках був головою Відділу зовнішніх церковних зв'язків (виконувач обов'язків - з 2010 року) та постійним членом Священного Синоду Української Православної Церкви. Його називають одним із найвпливовіших архиєреїв періоду правління Митрополита Київського Володимира (Сабодана).

Нині митрополит Олександр, здається, пішов ва-банк: свої ідеї щодо необхідності цілковитого унезалежнення українського православ'я від Москви митрополит більше не припорошує дипломатичною казуїстикою й виголошує прямо. За цю позицію багато хто у проросійському церковному середовищі його відверто ненавидить. А останні події з участю мільярдера Новинського засвідчують, що під загрозою може бути сьогодні й життя митрополита, адже, судячи з усього, з'явилися такі, що готові змінити погляди єпископа нестандартним способом - міцним нецензурним словом і кулаком. А можливо, і не тільки так.

Звісно, ми не могли оминути нагоди, щоб у цей час не спробувати поспілкуватися з одним із найяскравіших представників Православної Церкви в Україні. Отож, Митрополит Переяслав Хмельницький і Вишневський, вікарій Київської митрополії УПЦ (МП) Олександр (Драбинко) - нинішній гість газети “Експрес”.                                                                                

Отже, почнімо з недавнього конфлікту, що вразив усіх: чому депутат-олігарх Вадим Новинський підняв руку на митрополита, та ще й своєї ж Церкви? Як усе відбувалося?

Це трапилося у моєму рідному місті - Корці, що на Рівненщині. 23 червня ми вшановуємо місцеву чудотворну Корецьку ікону Божої Матері «Споручниця грішних». З цього приводу Предстоятель Церкви та інші єпископи, а в тому числі і я, традиційно прибули на молитву до Корецького ставропігійного жіночого монастиря. Після Божественної літургії мала місце трапеза. По її завершенні я, попрощавшись із знайомими, приблизно пів на 15-ту вийшов за територію монастиря. Тут мене і окликнув народний депутат і відомий бізнесмен Вадим Владиславович Новинський, який у вельми грубій формі запропонував «поговорити».

Я відповів, що прямую до батьківської оселі, де мене чекають родичі. Вадимові Владиславовичу це не сподобалося і він, використовуючи ненормативну лексику, почав кричати мені в спину брудну лайку. Не бажаючи конфлікту, тим більше в присутності односельчан, я йшов своєю дорогою. Зрештою, Вадим Владиславович у супроводі кількох охоронців наздогнав мене, кілька разів штовхнув, і, продовжуючи  нецензурно лаятися, запропонував піти з ним за ріг монастиря, де, мовляв, у нього буде можливість, цитую «набити» мені «морду»... Як іронічно висловилася з цього приводу моя шкільна вчителька Тетяна Іванівна: «Треба ж так! У своєму дворі чужий собака покусав!»

Чому ж олігарх із “Опозиційного блоку”, який лише кілька років тому переїхав до України з Росії, так розперезався?

Думаю, тут є два можливих пояснення. По-перше, хоча й не можу цього категорично стверджувати, але мені здалося, що Вадим Владиславович, був нетверезим.

По-друге, у нас з ним суттєво різняться уявлення про майбутнє Української Церкви, та і взагалі еклезіологічні уявлення як такі. Вадим Новинський - бізнесмен, політик, і, врешті-решт, світська людина, погляди якої на Церкву часом виявляються також цілком світськими. Я - священик, який виховувався в побожній родині, виріс при монастирі, маю достатньо непогану духовну освіту й впродовж 16 років проходив становлення як особистість і священнослужитель біля ніг мого Гамалііла -- Блаженнішого Митрополита Володимира.

Моя позиція - це відновлення церковної єдності на базі канонічної автокефалії Української Церкви, про яку говориться з 90-х років минулого століття і необхідність якої задекларував Харківський Архиєрейський Собор. Вадим Новинський в Україні й українському церковному просторі - людина нова. Природно, що він недостатньо обізнаний у новітній церковній історії України, а отже, не розуміється до кінця і у процесах, які сьогодні відбуваються. Однак необізнаність не дає жодного права ігнорувати сталі історичні тенденції.

Вадим Владиславович -- ідейний прихильник збереження існуючого канонічного підпорядкування УПЦ Московському Патріархату. «Ты раскалываешь Церковь!» - кричав він мені навздогін біля стін Корецького монастиря. –

А ви не “раскаливаєтє”?

Важко зрозуміти, що саме тут малося на увазі. Але, думаю, так або інакше це пов’язано з моєю позицією, що підгрунтям майбутньої церковної єдності може бути лише вдосконалення існуючого статусу УПЦ. Утім, автокефалія - а тим паче її бажання - це не розкол, а нормативна у православ’ї форма церковного буття.

Звісно, комусь у Росії може бути боляче і навіть образливо чути, що православні українці відтепер хочуть будувати своє церковне життя самостійно, тобто на основі канонічної незалежності. Але церковна Росія, і Вадим Владиславович мають усвідомити неминучість (!) процесу церковного унезалежнення України. Не можна жити так, ніби нічого не сталося, коли третина православних громад України перебуває поза канонічним та євхаристійним спілкуванням із рештою православного світу.

Розкол триває вже 27 років. Змінилися покоління. Безліч молодих людей, які сьогодні є членами Київського Патріархату або УАПЦ прийшли до православної віри саме в лоні цих структур. І якщо єдиним способом улікування нинішнього ненормального стану розділення є канонічна автокефалія, то нехай буде автокефалія. Ми всі - вільні люди. І ніхто не має права змушувати нас змінювати юрисдикції. А отже, якщо в Україні з Божою поміччю постане канонічна автокефальна Православна Церква, то це не означає, що всі православні християни зобов’язані до неї автоматично ввійти. Має відбутися юрисдикційне самовизначення. Хтось захоче зберегти свій нинішній зв'язок з Московським Патріархатом. А хтось -- залучитися до Помісної Православної Церкви в Україні.

Звісно, за таких умов, в Україні, принаймні деякий історичний період, не буде існувати єдиної церковної структури. Однак ми отримаємо щось набагато важливіше. А саме -- можливість євхаристійного спілкування, можливість, зрештою, об’єднатися довкола Єдиної Христової Чаші.

Ми ще повернемося до теми автокефалії згодом. А наразі - знову про Новинського. Чи передбачено, за канонами, відлучення вірянина від Церкви або інше покарання? Чи ставили ви це питання перед Блаженнішим? Якщо так, то якою була відповідь?

За фактом цього інциденту я написав рапорт Блаженнішому Митрополиту Онуфрію. Резолюцію на цьому рапорті мені було повідомлено канцелярією, листом, за підписом керуючого справами митрополита Антонія. Наразі можу лише сказати, що вона мені абсолютно незрозуміла й викликає більше запитань, аніж відповідей. Скажу так: я прикро вражений.

Тепер про канонічну відповідальність за подібні вчинки. Теоретично, подібну ситуацію описує 3-тє правило Собору, що був у Соборі Премудрості Божої (879), де йдеться про необхідність відлучення (анафеми) для вірянина, який дозволив собі підняти руку на єпископа. Однак, як священик, що звершує Літургію, я простив Вадима Владиславовича й не наполягаю на канонічному покаранні. Зрозумійте, тут важливе не покарання, не та або інша персона, а саме озвучення наболілої проблеми про вплив олігархії на сучасне церковне життя.

Чи справді ви надіслали в парламентський комітет із питань культури й духовності лист із проханням виключити Новинського зі складу членів цього комітету?

Так, таке звернення дійсно мало місце. А аргументи тут цілком очевидні. Якщо народний депутат дозволив собі підняти руку на єпископа, то йому личить радше участь у комітеті зі справ спорту, ніж участь у комітеті з питань культури та духовності. Розумію, що Вадим Владиславович, як може, намагається протистояти автокефальним тенденціям в УПЦ. І як вірянин Церкви він дійсно має на це право, дійсно має право голосу. Не можна, однак, стверджувати свої права насиллям. Я - не єдиний прихильник автокефалії серед єпископату та священства УПЦ. І що робити з рештою? Теж залякувати, обіцяючи відвести за ріг церкви й «набити морду»?

Чому Новинський взагалі може вважати, що він має право так поводитися? Яку саме роль він відіграє у Церкві, якщо почувається вищим за митрополита?

Почнемо з ваших слів про «вищість» у Церкві. Маю одразу ж вам сказати, що в Церкві немає ані «вищих», ані «нижчих». Згадайте слова апостола Павла, з якими він звертався до сучасних йому християн: «А ви - рiд обраний, царствене священство, народ святий». Що вони означають? Лише те, що кожен християнин - священик. Звісно, в Церкві є різні ієрархічні чини: єпископи, пресвітери, диякони та віряни. Але їх стосунки не будуються за принципом «вищий - нижчий». Головне таїнство Церкви - це Таїнство Євхаристії. А в ній - і єпископ, і вірянин причащаються з однієї Чаші. Та й сам Христос каже про те, що єдиним способом здобути вищість, є добровільне приниження. «Хто хоче бути першим, нехай буде з усіх найменшим і всім слугою»...

Щодо ролі, яку відіграє Вадим Новинський... Мені вже неодноразово ставили це питання останнім часом. Напевно тому, що роль Вадима Новинського в церковному житті дійсно не позбавлена політичного забарвлення. У нас може трапитися таке, що людина прокинулася з думками про українську державність, а ввечері, переконавшись, що на її офшорний рахунок дійшла обіцяна сума, раптом стала принциповим захисником російської мови й культури. Або навпаки: ще вчора захоплювалася ідеями Столипіна, а сьогодні, знову ж таки з меркантильних міркувань, стала «принциповим захисником» української державності.

Вадим Новинський - людина іншого типу. Звісно, у нього є свої бізнес-інтереси. Але мені здається, що він - ідейна людина, людина, яка не зраджуватиме своїм поглядам.

А як би ви могли охарактеризувати ці погляди?

Наскільки мені відомо, сьогодні в Україні є два відомих політики, які, на думку експертів, лобіюють в Україні російські інтереси. Це - Віктор Медведчук та Вадим Новинський. Слово «лобіст» має негативний відтінок. Однак, Вадим Новинський - ідейна особистість, особистість, яка лобіює імперські інтереси Росії, бо певна, що саме російська імперія, врешті-решт, спасе світ.  

Чи впливає Новинський на формування церковного курсу сучасної УПЦ?

Достеменно відомо, що впливав, точніше, намагався впливати за часів колишнього президента. Тоді він виконував певні доручення Віктора Януковича.

Щодо сьогодення? Вадим Новинський - це головний на сьогодні меценат УПЦ. І як такий він має колосальний вплив на УПЦ. Прикметно, що саме завдяки спонсорській допомозі Новинського існує низка інформаційних проектів, які дискредитують ідею автокефалії УПЦ та церковних діячів, які її обстоюють. А разом з тим -- через свою політизованість і маргінальність - і керівництво УПЦ в очах суспільства.

Однак вплив Вадима Новинського має парадоксальний характер. З одного боку, він відстоює адміністративну єдність з церковною Москвою. А з іншого - робить це так незграбно, що його дії часто мають неочікувані ним наслідки. Я би навіть сказав, що ніхто сьогодні так багато не зробив для майбутньої автокефалії УПЦ, як це невільно робить сам Вадим Владиславович.

А чи є серед вірних УПЦ бізнесмени, які свідомо відстоюють ідею автокефалії?

УПЦ - велика структура. Тому серед її вірних -- включно з бізнесменами - напевно, є й прихильники автокефального статусу. Однак це люди у своїй більшості помірковані. І ніхто з них не бажає штучно форсувати події. Все розвивається природно. В Україні росте молоде, свідоме своєї національної ідентичності покоління. І для цього покоління зв'язок із Росією, - разом зі зв’язком церковни -– це архаїзми.

Ми рухаємося повільно, але певно. Нам не потрібні проплачені масові акції або скандальні видання. Все це -- міраж, будівлі на піску. З іншого боку, шкода, що у прихильників канонічної автокефалії в УПЦ немає своїх електронних або паперових видань. Все, що робиться сьогодні - робиться на ентузіазмі.

Вплив яких ще великих спонсорів відчувався в УПЦ останніми роками, і як би ви охарактеризували духовний і політичний аспекти цього впливу?

У синодальний період у Російській Церкві була така посада - обер-прокурор Священного Синоду. Це була світська особа, представник російського імператора в Священному Синоді. І саме ця світська особа від імені імператора фактично керувала Церквою... У наш час нібито немає православних імператорів. Але, на жаль, можновладців, охочих у «ручному режимі» керувати Церквою не бракує… «А я и не думал, что в Церкви так легко “рулить”, - пригадуються мені слова бізнесмена, ім’я якого ми вже сьогодні згадували.

Але треба визнати, що сам Вадим Владиславович спершу не шукав у Церкві посади «обер-прокурора». На цю посаду він був неформально призначений тодішнім президентом - Віктором Януковичем. Вся державна влада в ті часи мала своїх неформальних керівників - «смотрящіх». Церква не стала винятком. І в церковних спільнот України теж з’явилися свої непрохані «смотрящі». УПЦ була для Януковича «своєю» Церквою. А тому наглядачем до неї був приставлений її ж меценат - близький до Януковича. З одного боку, це було актом певної поваги. А з іншого - витонченим ходом Януковича. Адже зрозуміло, що ефективно впливати на церковне життя може лише людина, яка розуміє церковний світ зсередини.

Чи правда, що до Новинського цю посаду, яка формально навіть не існувала, обіймав Віктор  Нусенкіс?

Так, дійсно, спершу УПЦ перебувала в сфері впливу донецького олігарха Віктора Нусенкіса. Віктор Нусенкіс - теж дуже колоритна особистість. Є інформація, що до того, як воцерковитися, він стояв біля витоків горезвісного «Білого братства». Не знаю, чи це дійсно так, але Віктор Леонідович - людина з доволі дивним типом психіки.

Нусенкіс до певного часу був абсолютно непублічною постаттю. Він допомагав УПЦ впродовж багатьох років. І Блаженніший Митрополит Володимир, і я були йому щиро вдячні за різнопланову допомогу. Однак із часом стало зрозуміло, що ця допомога передбачає з боку УПЦ певну ідеологічну лояльність. Саме Нусенкісу належить ідея «православного президента», яку він почав культивувати на виборах 2004 року.

За своїми поглядами Нусенкіс був і є переконаним російським великодержавником. Таку ж лінію він хотів нав’язати й УПЦ. Але на заваді цьому став Митрополит Володимир, який вважав, що УПЦ має перебувати на дистанції від будь-якої політики. Врешті-решт це протистояння призвело до суттєвого конфлікту.

Як саме він розгорівся?

8 липня 2011 року в Києві відбувся Собор УПЦ. Брав участь у ньому - як делегат від Донецької єпархії - і Віктор Леонідович Нусенкіс, «парафіянин Святомиколаївського храму м. Донецька» (громадянин невідомо якої країни).

Як чомусь здалося Нусенкісу, на Соборі планувалося «протягнути» рішення про автокефалію. Реакція Віктора Леонідовича була блискавичною. Не довго думаючи, він у риторичному запалі назвав Собор «зборищем». Блаженніший Митрополит Володимир публічно зробив йому зауваження. У результаті, того ж дня Віктор Нусенкіс припинив процес лікування Митрополита Володимира в Німеччині, чим викликав багато проблем, адже фактично свого часу він монополізував цей процес, не долучаючи до нього інших.

Припинилося і фінансування будівництва Кафедрального собору УПЦ, а також співпраця з Митрополією телеканалу «Глас», власником якого був Нусенкіс.

Доходило до абсурду. На вимогу власника режисери «Гласу» старанно вирізали мою присутність з усіх офіційних репортажів, які транслювалися телеканалом, що, власне, продовжує і нинішній інформаційно-просвітницький відділ. На той час я був особистим секретарем Предстоятеля УПЦ. А отже, постійно, так би мовити, був у кадрі. А тепер уявіть тоталітарність світогляду Нусенкіса, який змушував своїх працівників «скрізь вирізати з кадру Драбинка». Маса марної роботи. І все для того, аби «автокефаліст-Драбинко» часом не «засвітився».

Чи може, на вашу думку, УПЦ чи будь-яка інша велика Церква в Україні існувати без спонсорів-олігархів? Чи не означатиме відмова від допомоги супербагатіїв стагнацію Церкви, нездатність будувати храми, розвивати освіту, монастирі тощо?

Ви порушили дуже важливе питання. Діяльність Церкви дійсно потребує допомоги меценатів, адже Церква завжди жила милостинею. Але, як свідчить історія, будь-який «головний спонсор» УПЦ рано чи пізно приходить до думки, що має не лише оплачувати нескінченні рахунки, але й реально впливати на прийняття рішень.

Логіка таких меценатів психологічно зрозуміла. Але чи є вона євангельською? Чи відповідає ця логіка тій висоті духу, про яку говорить Христос? «Коли твориш милостиню, - каже Господь, - нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була потаємною». Здавалося б, творити милостиню таким чином - абсолютно непрактично, бо людина, яка її творить, таким чином ніби сама відмовляється від плодів своєї жертовності. Але Господь продовжує: «і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно».

Іншими словами, ні Віктор Нусенкіс, ні Вадим Новинський, ні хтось черговий, не мають чекати вдячності або слухняності від Церкви та її ієрархії. Адже воздаяння за таку -- щиросердну -- милостиню прийде не від людей, а від Самого Бога.

Звісно, небезпека втрати свободи в «дружніх обіймах» держави - одна з найголовніших небезпек в історії християнської Церкви. Але держава все ж маркується церковною свідомістю як «не своє» або навіть «чуже». А меценати -- завжди «свої». І саме в цьому небезпека їх впливу. Адже рішення, прийняті під впливом «головного мецената», іноді навіть не усвідомлюються церковною свідомістю як «чужі», тобто нав’язані Церкві ззовні. Тут ієрархи Церкви більшою мірою відповідальні за те, куди їх «ведуть».

Можете навести приклади таких рішень Церкви, де-факто нав'язаних ззовні?

Наведу. Свого часу під настійливим впливом Віктора Нусенкіса Блаженніший Митрополит прийняв рішення про звільнення з посади голови відділу зовнішніх церковних зносин УПЦ архимандрита Кирила Говоруна, з подальшим «поверненням» його, буцімто за запитом Патріарха Кирила, до Москви. Це рішення було продиктоване ззовні й за ним стояла сила, яка тоді злякалася можливості діалогу між УПЦ і Київським Патріархатом. Як засвідчила історія, це рішення було помилковим і, врешті-решт, незаконним. Через Синод воно не проходило, і скажу по-правді, це кадрове рішення Віктор Нусенкіс отримав обманним шляхом.

Тепер повернемося до Вашого питання про те, чи може існувати Церква без спонсорів. Звісно, це важко, бо тут є небезпека маргіналізації. Але зауважте злу іронію долі. Адже обидва «обер-прокурори» УПЦ, по суті, пропонують їй саме програмну маргіналізацію, тобто добровільну відмову від впливу на українське суспільство.

Чому?

Все дуже просто. Ми живемо в українському суспільстві. А нам пропонується, щоб УПЦ була інструментом ідеологічного впливу Росії.

Незвично таке чути від Митрополита УПЦ Московського Патріархату...

Це - моя точка зору.

Наступне запитання: що вам на сьогодні відомо про результати розслідування спроб усунути Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана)? Що в цьому напрямі робили Янукович і команда? Що - Москва? Чи справді саме завдяки вашим активним діям вдалося тоді врятувати життя Митрополита?

Розслідування триває. Відкривається багато речей, знімаються маски. Не можу й не буду розкривати певні подробиці й обставини - сподіваюся, що вони стануть відомі громадськості під час судового процесу. Але дозволю собі сказати про загальний контекст, у якому все це відбувалося.

Блаженніший Митрополит Володимир був одним з найавторитетніших ієрархів у православному світі. Тому за його життя незалежність УПЦ гарантувалася не лише патріаршим Томосом 1990 року, але й особистим авторитетом Митрополита Володимира. Як відомо, у Москві є політичні кола, зацікавлені в жорсткому утриманні України в зоні впливу Росії. Переважно це люди православної культури. А тому вважалося і вважається, що УПЦ може й має бути інструментом російського впливу в Україні.

Але тут, принаймні з другої половини 2000-х, предстоятель УПЦ стає дедалі менше слухняним, ба навіть втягується у неприйнятний, на думку Москви, діалог з УПЦ КП...

Саме так. Митрополит Володимир не лише «не вписувався» у цю схему Москви. Перебування на посаді Предстоятеля УПЦ такої людини просто вщент схему руйнувало. Створилася драматична ситуація. З одного боку, імперські кола в Росії вважали, що в них є ефективний механізм для здійснення політичного впливу - УПЦ. З іншого -- цей інструмент був значною мірою заблокований завдяки чіткій аполітичній позиції Митрополита Володимира і його команди.

Далі? Далі все розвивалося, як у п’єсах Шекспіра: наприкінці життя Митрополиту Володимиру довелося сповна випити чашу зради та нерозуміння.

Яка роль відводилася у цій п’єсі Януковичу і його команді?

Колишній Президент у цій історії мав власний інтерес. На його думку (до слова, з моєї точки зору, хибну), Церква має значний вплив на електорат. А отже, могла допомогти йому в переобранні на другий термін. Тут, знову ж, був на заваді Митрополит Володимир. По-перше, він виніс урок із 2004 р. і був категорично проти участі представників Церкви у політичній агітації. По-друге, за станом свого здоров’я Блаженніший був би просто неспроможний активно агітувати за Януковича, наприклад, супроводжувати його в передвиборній кампанії.

Я був свідком кількох випадків, коли Янукович натякав Митрополиту Володимиру на потребу піти на відпочинок. «Вам необхідно відпочивати, -- казав він Блаженнішому, -- а працюють хай молоді». Почали шукати молодого та енергійного наступника. Симпатії Януковича зупинилися на одному з київських вікаріїв. З того часу політичний вплив цього ієрарха став стрімко зростати. Але Митрополит Володимир був живий і добровільно йти зі своєї посади не збирався.

А далі сталося загальновідоме -- вас як праву руку Митрополита Володимира «взяли під охорону» у зв’язку зі «справою черниць»?

Так. Скуштувавши зради, Митрополит Володимир в останній період свого життя зберіг щиру довіру до доволі вузького кола осіб. Я був поруч Митрополита Володимира 16 років. І за цей час у Блаженнішого була можливість переконатися, що в мене є вади, але серед цих вад немає зрадливості. Доки я був поруч, Митрополит Володимир почував себе певно. Саме тому й зродилася ідея мене ізолювати, тобто створити для Блаженнішого такі умови, щоб він сам переконався, що вже, мовляв, не здатен самостійно керувати Церквою.

Розраховували й на почуття людяності Блаженнішого. Йому поставили ультиматум: «або Драбинко сідає, або ви йдете з посади». Розрахунок був на те, що Митрополит Володимир не захоче «ламати» мені життя і капітулює. Але вони просто погано знали силу волі та розуму нашого Предстоятеля...

Блаженніший хотів померти чинним Київським Митрополитом. Але він не був владолюбною людиною. До того ж, на той час він вже був тяжко хворою людиною. Але інтуїція йому підказувала, що поспішати з виходом на відпочинок не варто. І це, врешті-решт, врятувало і мене, і Блаженнішого. Сталася Революція Гідності, про яку Митрополит Володимир сказав тоді: «Україна очищується». Я зміг повернутися до церковних справ і, зокрема, до процесу лікування Митрополита Володимира.

Та, на жаль, вся ця історія дуже погано вплинула на здоров’я нашого Предстоятеля. Тому, молитовно згадуючи імена Віктора Януковича, Віталія Захарченка та Віктора Пшонки, я завжди прошу в Господа, аби Він простив їхній цей великий гріх - передчасну кончину Митрополита Володимира, якого вони фактично шантажували. І, можливо, не тільки...

А ви згадуєте їх у молитві?

Так. Хоча це і нелегко. Однак пам’ятаю заповідь: «моліться за тих, хто кривдить і гонить вас» (Мф. 5,44).