Через Росію до Європи. Три історії про вимушену евакуацію через РФ

Після 24 лютого 2022 року виїхати на неокуповані Росією частини України для тисяч людей виявилося проблемою. Військові РФ обстрілювали евакуаційні коридори та створювали інші перешкоди. Так, по суті, єдиною опцією лишався шлях через Росію. Люди погоджувалися їхати від безвиході: бракувало ліків та продуктів, комусь окупаційна влада погрожувала розправою, для когось фізично й психологічно було неможливо ховатися в підвалах від обстрілів. У Мінреінтеграції влітку 2022-го заявили: виїзд до РФ за таких умов – не злочин і не порушення закону.

Евакуація через Росію означала не лише потребу покинути усе на окупованій території, а й необхідність переживати часто досить принизливі численні перевірки на блокпостах та при перетині російського кордону. У більшості українців не лишилося світлин чи відео, пережитого в окупації – телефони треба було чистити, не брати з собою нічого «підозрілого», такого, що викличе питання у росіян. Навіть необережна відповідь під час допиту могла означати кінець поїздки – ризик не пройти фільтрацію, потрапити «на підвал», залишитися на території РФ для подальших перевірок.

Українці, які виїхали до країн ЄС через Росію є важливими свідками воєнних злочинів та звірств російської армії, але часто опиняються поза увагою українських слідчих. У багатьох немає матеріальних свідчень пережитого в окупації та при виїзді територією РФ. Але є їхні спогади. Суспільне спільно з The Reckoning Project – міжнародною ініціативою журналістів та юристів з документування воєнних злочинів – розповідає три історії про виїзд з окупованих Луганщини, Донеччини та Харківщини через РФ. З героями тексту, журналісти «Суспільного» поспілкувалися в Естонії, де вони нині мешкають.

Рубіжне – Старобільськ – Мілове – Чорткове – Москва – Санкт-Петербург – Івангород – Таллінн

Осколкові та кульові

Таллінн, історична частина міста. Тісна кімната в готелі. Тут понад пів року мешкає Каріна, її чоловік, пʼятирічна донька та їхній собака. Рідне для них Рубіжне на Луганщині росіяни окупували в перші тижні повномасштабного вторгнення.

24 лютого 2022-го Каріна підхопилася від вибуху: чорний стовп диму підіймався в районі картонно-тарного комбінату. Так почалися обстріли Рубіжного, інтенсивність яких тільки зростала. Від них Каріна з родиною, як і майже всі мешканці її мікрорайону, переховувалися у дитсадку «Дельфін». Там була електрика та вода, у підвалі проходили комунікації, тож було ще й тепло. Був момент, коли у підвалі «Дельфіна», за спогадами Каріни, мешкало близько пʼятисот людей, з яких дві сотні – діти.

Невдовзі у підвалі зʼявилася й окрема кімната, де надавали допомогу пораненим. Під обстрілами та без звʼязку шанс доставляти їх в лікарню був мінімальний. Каріна свого часу закінчила курси парамедиків, тож взялася допомагати.

«Коли були прильоти в найближчі двори, люди прибігали, казали: «Ось там лежить жінка чи чоловік без свідомості». Медсестра Марина (імʼя змінене з міркувань безпеки – ред.), я та декілька чоловіків мчали туди. Намагалися робити, що могли. 6 березня до нас потрапили дві бабусі – осколкові поранення. Був чоловік, якому розрізало половину стегна і він цього не помітив від больового шоку. Був і наш знайомий, Дмитро, з простріленими гомілками», – пригадує Каріна.

За кілька днів до цього, 7 березня 2022-го, Дмитро узяв трьох попутниць в автівку та рушив у бік підконтрольної Україні території. На той момент, пригадує Каріна, вже було зрозуміло: будь-яка спроба евакуюватися – на свій страх і ризик. Була опція виїздити організовано, автобусами, які збиралися біля будинку культури, однак «автобус міг не приїхати, бо обстріл, а ти стоїш на відкритій місцевості, ніде не сховаєшся».

Військові РФ на блокпосту махнули Дмитру, дозволивши підʼїзд. Однак потім почали розстрілювати автівку. «Бабуся загинула на місці. Він казав, вона була як решето».

Ще дві жінки теж дістали поранення, але встигли вискочити з авто і побігти в бік лісу. За словами Каріни, більше їх не бачили. Дмитро випав з машини й поповз вбік дому. «9 чи 10 березня я почула, що хтось з дівчат, з якими ми разом готували їсти в підвалі, почали кричати. На порозі був Дмитро – в бруді, в крові. Усю дорогу він мусив повзти. Намагався зупиняти кров, втрачав свідомість, пив воду з калюж. Каже, думав, не виживе», – розповідає Каріна. Поранені кінцівки чоловіку вдалося врятувати. Кулю витягнули, вона не пошкодила кістку.

Окупація

Каріна пригадує, 10 березня 2022-го росіяни зʼявилися в районі, де вона мешкала з родиною. Окупаційна влада одразу ж заборонила возити загиблих на цвинтар. Казала, їм «ніколи цим займатися».

«До нас прийшов дідусь і зі сльозами каже: «У мене бабуся на балконі уже два тижні – я не можу її поховати. Я підходив і до російських військових, і до кадирівців, просив, щоб вони допомогли хоча б чимось». Тоді вже припікало сонце, і він казав: «Я не можу усвідомлювати, що у мене на балконі розкладається моя дружина». Тоді хлопці запропонували варіант – поховати її хоча б біля садочка», – розповідає Каріна.

За її словами, кадирівці заснували штаб у спорткомплексі «Візит» неподалік «Дельфіна», там же облаштували військовий шпиталь і, як зʼясувалося пізніше, й місце для страт. Місцеві, які потрапляли в цю «комендатуру», розповідали, що бачили у басейні спорткомплексу тіла і військових, і цивільних.

«Я на той момент помітила, що кадировців було дуже багато, але й росіяни були. Але саме кадирівці були якісь привілейовані, ходили з виглядом «нам усе можна». І саме вони віддавали накази російським солдатам. Першими рядами в місто заходили росіяни, далі уже кадирівці – коли все зачищено, можна прийти пофотографуватися, поїздити на машинах, які вони відбирали у місцевих, заселитися в наші квартири. При цьому спершу вони удавали, що нікого не чіпатимуть. «Тепер ви вільні», – казали», – пригадує жінка.

Окупаційна влада пропонувала «евакуацію» до Старобільська, каже Каріна. Людей вантажили у «КамАЗи» без даху з позначками Z і часом вивозили посеред ночі, якщо вдень «евакуації» заважали обстріли. Половина людей з підвалу «Дельфіна» пристала на пропозицію. Каріна каже, не знає про долю тих, хто виїхав у такий спосіб.

Кадирівці приходили до підвалу майже щодня не лише, щоб повідомити про «евакуацію», а й щоб перевірити, скільки там чоловіків. Бувало, розшукували тих, кого підозрювали у здачі їхніх позицій ЗСУ. Забирали телефони на перевірку. Питали, де дістати алкоголь, вимагали відімкнути для них свої квартири. Водночас агресивно реагували на тих, хто, на їхню думку, без потреби виходив з підвалу за водою, їжею чи ліками. Часто приходили зі знімальною групою і без згоди мешканців підвалу фільмували.

«Я відвернула дитину, кажу: «Ви не маєте права знімати без нашого дозволу. Потім глянула на їхні обличчя і – «Ну, гаразд». Вони просто подивилися на мене так, що зрозуміла: на мене чекає серйозна розмова. Коли усі вийшли, заступник кадирівського генерала сказав, що треба бути тихіше і «взагалі за свої слова ти потім відповіси». Мовляв, «треба бути дружелюбнішою до людей, які тебе рятують».

23 березня кадирівці вчергове прийшли до підвалу – цього разу привели «військову лікарку», яка, за їхніми словами, могла щось порадити й допомогти. «Вона виглядала божевільно: брудні руки, бруд під нігтями, брудне волосся, жовті зуби. Рухи нервові. Бабусі у неї просили щось, вона відповідала: «Вам жити вже два дні лишилося, що ви мене турбуєте? Я педіатр взагалі-то!»

У доньки Каріни через переохолодження та погану гігієну від сидіння в підвалі, розвинувся цистит. «Я поставила їй питання: «Як допомогти дитині?» Вона глянула на мене зверхньо і каже: «Слухай мене сюди, мамашко. Яка ти взагалі мати? Прирекла дитину на те, щоб сидіти тут. Хочеш, щоб вона здохла?» Я кажу: «По-перше, ти зі мною так не розмовляй. Ти лікар…» Дивлюся на кадирівців, у супроводі яких прийшла «лікарка», вони – на мене. І вона каже: «Значить так, мамашки. У вас є година – потім я забираю дітей і везу їх у лікарню в Старобільськ, з вами або без вас».

Кадирівці заблокували виходи. «Я схопила дітей, сіла і почала вити – як і всі. Було страшно, що вони справді їх заберуть», – пригадує Каріна.

Медсестра Марина з чоловіком таки вибігли з підвалу і помчали до «комендатури». Марина потім розповіла, що її чоловік впав на коліна і благав не забирати дітей. Генерал подивився на нього і відповів: «Гаразд, це ваш вибір, ваші діти й ваша відповідальність». Після цього кадирівці відійшли від виходів з садочка.

Виїзд

«Було страшно. Ніби синдром підвалу – виходиш, зробив два кроки – і ноги не йдуть. Просто звик, раптом що – можеш одразу ж сховатися у підвалі. Ми (родина Каріни та друзі – ред) набилися у дві автівки. Де тільки можна почепили «Діти», «Люди», білі ганчірки, відкрили вікна, щоб було видно, що там не лише дорослі». На виїзді з міста кадирівці переконалися, що в авто діти, оглянули багажник, і пропустили.

«Це був єдиний блокпост, далі, в бік Старобільська – вже нікого. Місто начебто мертве, ми вже коли виїжджали, побачили, наскільки воно зруйноване. Дітям намагалися закривати очі, поки проїдемо проспект, бо там лежали тіла. Донька плакала в машині», – розповідає Каріна.

Спершу виїхали у передмістя Рубіжного – Варварівку. «Там ми пробули два тижні. Буквально за два дні, як ми приїхали, скинули фосфорну бомбу на завод «Краситель». Ми сиділи біля будинку. Світла, зрозуміло, немає. І в одну мить – це було пів на першу ночі – на кілька секунд усе засяяло, наче вдень. Мовби феєрверк. А наступного ранку ми десь о четвертій прокинулися, бо дім почав дрижати. Ми з донькою впали на підлогу. Пролетіли два винищувачі, і після цього вони часто почали літати й бомбити».

За тиждень Каріну з її мамою та донькою чоловік вивіз до Старобільська. Там близько тижня шукали перевізників, домовлялися про квитки. На виїзді з міста у родини лиш переглянули документи. Ретельніші перевірки очікували вже на російському кордоні. Каріна каже, ставлення було «як до скота». «Задовбали, скільки ці хохли будуть ще пертися сюди», – пригадує Каріна фразу прикордонника.

Прикордонникам у РФ Каріна сказала, що їде в Москву до брата, хоча чи справді у неї є там брат ніхто не перевіряв. На кордоні видали «документ», з яким можна упродовж 15 днів отримати в Росії статус біженця. Такого варіанту Каріна навіть не розглядала. Від кордону жінки попрямували до залізничної станції Мілове-Чертково, далі – до Москви й Санкт-Петербурга потягом. Звідти – автобусом до кордону з Естонією.

В потязі до Санкт-Петербурга Каріна помітила, що на зупинках російські правоохоронці шукали тих, хто прямує з України. «На кожній великій зупинці у провідниці питали, чи є іноземні гості у вагоні. Знімали просто з потяга, закидали в автобус і везли кудись», – розповідає Каріна.

Вже в Естонії Каріна зустрілася з родичами, які перебули окупацію в приватному секторі Рубіжного – його, як розповіли потім рідні, зрівняли з землею. Дядя Володя (імʼя змінене з міркувань безпеки – ред.) отримав поранення в плече від кулі снайпера, коли вийшов з підвалу за водою. Його дружині Марії (імʼя змінене з міркувань безпеки – ред.) військові РФ погрожували зґвалтуванням, але після умовлянь таки погодилися довезти до лікарні у Старобільську.

«Кадировський медик вколов йому морфій, щоб дорогою він не помер від больового шоку, перевʼязав якось, і вони врешті домчали у Старобільськ. В авто, ясна річ, сказали: «Хто у вас стріляв? Україна. Так і будете казати, бо якщо скажете інакше – вже нікуди не доїдете». Тьотя Маша була в якихось розірваних капцях, подертих штанях, брудній куртці. Без документів, без грошей, без речей, без нічого. Каже: «Ось, Каріно, глянь – це все, що лишилося від мого життя».

Маріуполь – Безіменне – Таганрог – Ростов – Санкт-Петербург – Валга

Пологовий

Наталія називає цю війну «другою». Перша, яка почалася у 2014-му змусила її залишити Широкине. Тепер же довелося їхати з Маріуполя, кинути там бізнес – кафе з італійським паніні.

Проте спочатку їхати з міста жінка не планувала. У перший день вторгнення Наталія ще встигла забрати їжу зі свого кафе. Декілька днів вони з чоловіком розвозили знайомим продукти та воду, а тимчасовий прихисток подружжя знайшло у друзів в Лівобережному районі – там був підвал, хоч і маленький. Перший авіаудар вони пережили саме там.

«Літака не видно, чутно лишень страшний гул і земля здригається. І крім цього літака такий масивний обстріл, що навіть не розумієш, з чого, де і звідки. Чоловік схопив нашого друга за шкірку і потягнув у підвал. Запхав його туди, сам стрибнув, а я стою у дверях. Потрапило поруч, десь за три чи чотири будинки від нас. Мене оглушило. Я просто влетіла у той підвал. І розумію, мені капєц. Вони до мене говорять, а я не чую. Голова гуде, нудить, мовби останній місяць вагітності», – пригадує Наталія.

Дружина Наталиного друга працювала у пологовому на лівому березі міста. У його підвалі на початку березня вже збиралися мешканці прилеглих районів – не лише породіллі, малюки й лікарі, а й всі, хто шукав порятунку. Жінка кликала Наталію з чоловіком до себе і врешті та вирішила, що варто пристати на пропозицію.

У підвалі пологового Наталія виявилася 108-ою. Спершу щодня приїздили українські поліцейські та військові – привозили дитяче харчування та пальне для генератора. Але потім усе раптово змінилося. «Пальне закінчується, а ніхто не приходить чотири дні. Пʼять – і ми починаємо економити воду. А людей багато. Ми почувалися, мовби на іншій планеті. І розумієш, що мусиш щось робити, треба рятувати ту планету», – згадує Наталія.

Наталин порятунок полягав у приготуванні їжі для мешканців підвалу, а це було майже дві сотні людей. Людей додалося після того, як російські військові скинули авіабомби на центральний пологовий Маріуполя. Дехто з вагітних потрапив з пораненнями, і гінекологи оперували потерпілих.

Наталія саме готувала обід у пʼятдесятилітровому казані, коли снаряд потрапив надворі неподалік кухні – напівпідвального приміщення з маленьким вікном. Вона знову отримала контузію, у її чоловіка, що стояв поруч, осколок подряпав обличчя в міліметрі від ока.

Окупація

На початку березня звʼязку в місті вже не було. До будинку дітей Наталії від пологового – 10 хвилин, але під обстрілами вони здавалися нездоланними. «Поки я щось робила на кухні, кудись подівся чоловік. Думаю, може десь з хлопцями. Там кожен щось робив, ми були наче мурахи. Немає, немає, аж приходить, увесь мокрий. Обличчя кольору асфальту. З квітами – якраз 8 березня. Кажу: «Ти де був?» – «Дітей шукати ходив».

Від сусідів чоловік дізнався, що діти евакуювалися за день до того, як в їхній будинок потрапив снаряд і майже 20 людей загинуло. «Там українські військові», – сказав чоловік. «І ми розуміли, що там наші, а тут за пологовим уже Росія стоїть», – пригадує Наталія.

Росіяни почали регулярно навідуватися в підвал пологового. «У балаклавах, у якихось касках. Дивлюся ж на лички, не розумію. Не бачу, щоб українська символіка була, і не бачу наших синіх пов'язок, не бачу білих. Зате бачу: камера. Чоловік, що був з нею, мав напис «Преса. Франція». Думаю: «Та не можуть бути в «рашці» французи, увесь світ нас підтримує». В голові якась каша. Зібрали усіх чоловіків від 18 років, завели на перший поверх, роздягали до трусів – певно, шукали татуювання».

Раз на кілька днів російські військові оновлювали списки тих, хто перебуває в підвалі й публікували їх в мережі. Так, каже Наталія, її діти дізналися, що вона з чоловіком жива.

«Син нашої лікарки, шість років, знаєте, як з ними вітався? «Слава Україні!» І ще один хлопчик у нас був, йому воєнний дав «снікерс» і питає: «Кем ты хочешь быть?» А той каже: «Я буду военным». Він: «О, это хорошо! Военный что делает? Воюет». А Коля: «Не только воюет, а защищает». Він: «А кого ты будешь защищать?» – «Свою маму, всех людей и Украину».

Як згадує Наталія, спершу до мешканців підвалу приходили представники так званих «Л/ДНР». Потім – кадирівці: ті привозили продукти й вимагали за це дякувати на камеру Рамзану Кадирову. «Цигарки привозили, воду, їжу, цукерки дітям. Все в одному ящику. Ми його розбирали й розуміли, що це українські товари з розграбованих магазинів. Це подавали як гуманітарку. Хоча дещо все ж було і з їхніх продуктів – хліб привозили, діти особливо дуже йому раділи. Та він часом був із пліснявою».

Форма для «Азову»

На початку квітня в районах поблизу пологового ледь не на кожному перехресті стояли російські військові. Окупаційна влада дозволяла пересуватися містом лише після реєстрації в «комендатурі». Чоловік Наталії поїхав туди. Його записали у якийсь список. Дорогою назад до пологового він заїхав до будинку, який вони з Наталією орендували в друзів. Будинок був цілим, лише без вікон і без усього цінного, що в ньому лишалося. У двір зазирнув сусід: «Де ви?» – «В пологовому».

«Зранку варимо їсти. Десь о шостій годині приходять російські військові з автоматами: «Хто такий Попов (прізвище змінене з міркувань безпеки – ред.)?» Розумію, це за нами. Бо на тому будинку, який ми винаймали, була табличка з прізвищем власника. Я була впевнена, що нас здав сусід. Тому що син прийшов під новий рік з армії. У нас була його форма. У нас і прапор був».

Власник будинку – Попов, переховувався у цьому ж підвалі, що і Наталія з чоловіком. Його забрали на допит. Він сказав, що не знає, де люди, які знімали в нього житло. Того ж дня його повернули. Він просив, щоб Наталія з чоловіком негайно виїздили з міста. «Той сусід сказав, що ми проукраїнські, допомагаємо ЗСУ, чоловік ремонтує «Азову» БТРи, а я начебто шию їм форму, – розповідає Наталія. – Якби це було правдою, вже 24-го мене б тут не було. Хоча ми й допомагали нашим військовим».

Цього ж дня, ближче до вечора, чоловік Наталії пішов до «комендатури» давати пояснення – боявся наражати на небезпеку усіх, хто був у підвалі. Довго не повертався. Тоді до «комендатури» рятувати його вирушила лікарка з підвалу.

«Ми на кухні, готували вечерю породіллям. Я чула, що вона вже приїхала. Але до мене не підходила, а я не могла вийти її спитати. Мені здавалося, це все, кінець, і я маю пережити це в тиші. Тут вона заходить і каже: «Я дуже старалась. Сказала, ви давно у мене працюєте – ти кухарем, а він допомагає підтримувати багаття та з іншим. І ми без вас не можемо, бо у нас 170 людей і лише ти годуєш, є породіллі, діти – ніхто вас не може замінити. Але ми приїхали ні з чим».

Було близько пів на одинадцяту вечора, коли чоловік усе ж повернувся. «Його забрали на підвал. Точніше це був сарай – чиясь приватна територія. Він особливо не розказував, єдине, казав, лякали: «Одним більше, одним менше, ми розбиратися не будемо. Якщо тебе застрелимо, нам ніхто нічого не скаже. Навіть ніхто не знатиме, де ти подівся». Приставляли автомат до ока, стріляли над головою. Там були, як він казав, «відморозки». В «комендатурі» його відпустили зі словами «Нікуди не подінься – ми ще навідаємося». Наталя впевнена, що усе ж візит лікарки посприяв тому, що чоловіка відпустили.

Виїзд

16 квітня о п’ятій ранку до підвалу пологового зайшли російські військові й наказали до 12 години звільнити приміщення. Наталія каже, зрозуміла, їхати їй нема куди й нема на чому – біля пологового стояла її розбита автівка.

«Я нервую, реву. Усі в паніці. Прошу людей попоїсти, бо вже кашу гречану зварила і хтозна, коли наступного разу вдасться. Але мене мов ніхто не чує. Збиралися усі похапки. За нами приїхали три автобуси з Новоазовська – хтось сідав у них, де інші поділися, не знаю».

На чверть заповнений ящиками з якимись ліками й памперсами автобус довіз людей до Безіменного. Наступного дня Наталія з чоловіком пішли на фільтрацію. Жінку протримали години дві. Питали про сина, який раніше служив прикордонником, про її місце народження, зазначене в паспорті – місто Броди: «А що це уроженка Львівської області, «Бандерштадту», робить на Донбасі?» Брали відбитки пальців, фотографували, перевіряли телефон.

«Вони питають: «Куди ви їдете?». Кажу, в Росію-матушку. У мене там родичі по батьківській лінії, Улянівська область». – «О, супер. Значить у тебе кров батьківська». Бо спитали, звідки мати, а вона – українка. «Молодець, що їдеш в Росію». А я сама думаю, як би стриматися: плюнула б, щоб втопився він. Так гидко. Таке відчуття, що продала саму себе», – говорить Наталія.

Її чоловіка тримали найдовше з усіх, хто їхав в автобусі – а це 18 людей. «Та слава Богу, таки відпустили. Нам дали інший автобус, що довіз нас до митниці «Новоазовськ». Далі пішки – люди, діти, торби, кішечки, песики й навіть морські свинки».

На прикордонному пункті людей по черзі викликали на перевірку: «Я намагалася уникати прямих відповідей: я дурна, отримала контузію. Таке огидне відчуття придуркуватості, яка тебе врятувала у той момент». О десятій вечора подружжя вийшло з митниці. Переночували у волонтерському центрі. Зранку прийшов автобус до Таганрога. Далі – Ростов та Санкт-Петербург. Звідти – шукали перевізника до естонського кордону, в Івангород. Там – знову допит, але лише для чоловіків.

Зараз Наталія мешкає у Валзі. За рік стала волонтеркою, що з невеликою командою естонців та українців допомагає облаштовуватися новоприбулим. Ми зустрічаємося з нею у Таллінні, коли вона приїздить до столиці отримати від президента Естонії винагороду за волонтерську діяльність. У новому тимчасовому домі Наталія зберігає дитячі малюнки, які їй дарували на 8 березня у підвалі пологового в Маріуполі.

Одного разу вона попросила дітей зобразити те, про що вони найбільше мріють. «Найбільше малювали будинок, підписували: мама, тато, бабуся, дідусь, песик, котик, жовто-блакитний стяг. Багато хто малював піцу, бургер, якісь солодощі. А один хлопчик намалював кружечок і дужки на всю сторінку. Я кажу: «Що це?» А він: «Ну хіба ви не розумієте? Wi-Fi! Нам треба, щоб був звʼязок».

Ізюм – Купʼянськ – Бєлгород – Москва – Санкт-Петербург – Івангород – Таллінн

Окупація

Першою реакцією Алли на новини вранці 24 лютого, каже жінка, було заперечення. З Києва до Ізюма дзвонила старша донька і наполягала: «Мамо, вам треба терміново евакуюватися». Але в місті ще було тихо. Алла відмахнулася і попрямувала на маршрутку, щоб їхати на роботу у Камʼянську гімназію: географія, яку вона викладала, мала бути за планом.

Тим часом в робочому чаті надійшло розпорядження працювати того дня дистанційно. З Харкова подзвонив син: в місті було чути вибухи, і він вирішив їхати до батьків, де було спокійніше. «Уже було зрозуміло, що починається повномасштабне вторгнення, бомблять усі міста. Я ще намагалась давати дітям завдання на уроках, хоча розуміла, я це вже ледве не одна роблю. Але тоді думала: працюю і паніку не розповсюджую», – каже Алла.

На початку березня в Ізюмі підірвали мости через річку. Авіаудари та артилерійські обстріли почалися за кілька днів. Вікна Аллиного будинку виходять на трасу Київ-Ростов-на-Дону: було видно, як військова техніка окупантів рухалася до міста. Частина Ізюма, де мешкало подружжя, одразу опинилася під окупацією, на перехрестях зʼявилися російські блокпости.

Алла пригадує, військові РФ різнилися між собою і зовнішністю, і формою, і зброєю. «Видно було, що не по розміру отой одяг на них, що воно якесь не за сезоном. З трьох чоловіків один ледь не українською з тобою говорить – тобто, з «Л/ДНР», а хтось такий, дивлюся, вузькоокий, як Мордовія чи що воно таке».

Контакти спершу відбувалися лише або на блокпостах, або коли росіяни намагалися «поживитися» чимось у покинутих будинках: «Бачимо: лізуть до нас. Чоловік виходить: «Що таке?» А вони так наче люб'язненько: «Ой, тут живуть, так?» Потім ми дізналися, що у сусідів добро винесли з хати».

Знаючи це, знайома попросила, щоб Алла забрала з будинку її альбоми з фотографіями. Та встигла: як потім розповідали Аллі сусіди, росіяни книжками з її домашньої бібліотеки розпалювали баню. Алла каже, вони з чоловіком і самі «перетворилися на мародерів»: коли окупаційна влада дозволила місцевим розібрати магазин з товарами, чоловік приніс додому трохи прального порошку та засоби гігієни. «Найстрашніше в цьому те, що втрачаєш людський образ і не бачиш межі. Якщо у подруги в хаті взяти олію чи борошно, чи це ти вже крадій?».

Окупаційна влада роздавала гуманітарну допомогу. У якийсь момент ізюмці зрозуміли: значна частина «гуманітарки» була з місцевих складів: «Бачили по продукції – чай, «рошенівські» шоколадки. Які ж благодійники!»

Приліт

Від авіаударів та артилерійських обстрілів сімʼя переховувалася в підвалі у сусідів. Зʼявилась воєнна рутина: провідувати Аллину маму. Вона жила у тій частині міста, де поруч в лісі згодом зʼявляться масові поховання. Обстріли стали настільки звичними, що в якийсь момент на них майже припинили реагувати: «Одного ранку думаю, ану спробую порахувати, скільки летить. Дійшла до 168 і збилася».

5 квітня 2022-го чоловік та син вечеряли, а Алла складала речі в евакуацію: «У нас були дві символічні іграшки – чоловік привіз, як їздив на заробітки – закохані хлопчик і дівчинка. Я кладу їх, починаю застібати валізу і чую хрускіт».

Уламки снаряда поцілили в дах: хруснули шифер, дошки, балка, скло у вікнах. Алла впала на підлогу в спальні, чоловіки – в коридорі. Будинком поширився хімічний запах. На щастя, ніхто не постраждав. «Ніби якась містика – я вже зібралася виїжджати, а тут мені як на закуску оце», – пригадує Алла.

Виїзд

Спершу родина їхала до Купʼянська. Звідти – до російського кордону. Там Аллу запитали, чому вона не лишається в Ізюмі: «Жіночка на митниці, каже: «З якою метою?» – «Їдемо перечекати бомбардування». «А що таке?» – «В Ізюмі сильні обстріли». Це було 21 квітня, а у мене 12 травня день народження. І я кажу: «Не хочу померти на свій день народження». А вона: «А що, невже там роботи немає?» – «Я учитель, дві моїх школи розбомбили. Куди йти?» – «Знаємо ми вас, їдете через Росію по Європах».

З кордону до російського Бєлгорода їхали на авто, до Санкт-Петербурга – залізницею. Далі – автобус до Таллінна. На кордоні з російського боку – черга та нові перевірки. Особливо, чоловіків. Син, згадує Алла, вийшов «з квадратними очима», перевіряли усе – світлини, підписки, навіть музичний плейлист.

«В автобусі були не лише українці. Їхали й естонці та росіяни. Одна жіночка почала обурюватися: «Давайте саджати українців в окремий автобус. Мені треба на роботу, я через них спізнюся, це несправедливо». Я кажу: «Несправедливо – це коли бомби ні за що летять тобі на голову в XXI столітті. Будь ласка, потерпіть».

Алла говорить, до останнього не уявляла, куди вони виїздять: «Я вперше за кордоном – і таким страшним шляхом». Зараз, каже, з чоловіком знайшли роботу, вчать естонську. Алла привезла з собою дитячий блокнотик, у якому занотовувала враження від кожного дня. Писала українською.

«У багатьох ізюмчан діти працювали в Росії. Багато хто дивився російські канали. Ми розуміємо, чому це так було. У людей, можливо, критичного мислення немає чи ще щось. Ну не змусиш ти людину перейти на українську. Але важливо хоча б намагатися перейти, розуміти, що це треба. Може, не в мові справа, але ж росіяни приїхали й зразу написали: «Станица Изюмская». Чого ж не залишили з буквою «і» українською – «Ізюм», чому ж так поспішали змінити назви?»

Олена Куренкова, Суспільне