«Володя був моїм композитором», або Початок шляху. 7 серпня у Софії Ротару ювілей

Кожен її виступ на сцені — справжнє свято мелодії, ритміки. Її  тембр голосу, чарівно–таємничий і дзвінкий, заворожує слухачів. Загадка таланту Софії Ротару, її молодості — в ній самій. Вона багато років є  номер один в українській естраді, неперевершена Королева Пісні. Нашої пісні. Хоч її мають за свою аж в трьох країнах, все ж вона — наша, за суттю, за призначенням, за тими неоціненними золотими сторінками найвибагливіших пісень із івасюківського життєдайного джерела. Його пісні — діаманти її репертуару. Час підтвердив це. А ми згадаємо, як починався зоряний шлях співачки.

МІЖ «СМЕРІЧКОЮ» ТА «ЧЕРВОНОЮ РУТОЮ»

До знайомства з Володимиром Івасюком Соня, хоч і співала,  але… не ставилася серйозно до своєї музичної кар’єри. Вона не могла збагнути, що музика — справжнє її покликання. І тут на допомогу прийшов Володимир Івасюк. Він надав їй упевненості у собі, почав багато для неї писати, навернув до естради.

Господь звів двох талановитих буковинців 1968 року в Чернівецькому драмтеатрі ім. О. Кобилянської. Саме того дня Ротару брала участь у концерті,  а Володя сидів у залі разом із батьком, письменником Михайлом Івасюком, та відомим молдавським поетом Василем Левицьким. Софія Ротару співала незабутню пісню Анатолія Пашкевича і Миколи Негоди «Степом, степом». Ось як це зафіксовано у книжці Івасюка-старшого «Монолог перед обличчям сина»:

«Коли пісня затихає, Володя нахиляється до мене з палаючим від збудження обличчям і мовить упівголоса:

— Такої інтерпретації я ще не чув! Просто забуваю про мелодію і слова, бачу тільки душу Софії Ротару, таку ж загадкову, бентежну й прекрасну, як ця пісня.

— Я теж уперше слухаю цю дівчину. Про неї говорять гарні речі.

Усміхаючись, мовить:

— Піди й скажи їй молдавською, що вона може стати славною співачкою.

Василь Левицький чує усю нашу розмову й кидає Володі з лукавинкою в очах:

— Вона добре знає українську і російську мови. Краще буде, як ти сам підійдеш до неї, Володю. Розглянеш і її вроду…».

ПРО ТРОЯНДИ І ШИПИ

Її шлях на сцену аж ніяк не був встелений трояндами. Через астму, яка прогресувала, в 1977 році Ротару переїхала з родиною до Ялти. Біда наздогнала її несподівано. Шість років без відпустки, зйомки в кіно, гастролі, і, як наслідок — перенапруження, а на голосових зв’язках з’явилися вузлики–помпи (професійна хвороба вокалістів). Довелося відкласти виступи, лягти на операцію. Вердикт лікарів — два місяці розмовляти лише пошепки, але

Софія Михайлівна почала розспівуватися ще в палаті, і довелося робити щеодну операцію... Тепер уже на рік Ротару залишила сцену... Вона переживала, що публіка її забуде, але повернення співачки стало тріумфальним. Знову, як у калейдоскопі, замерехтіли різні міста, концерти, записи…

Тільки–но стало налагоджуватися життя, а й тут знову підніжка долі...

24 квітня 1979 року пропав Володимир Івасюк. Майже через місяць його закатованим знаходять неподалік Львова. А 22 травня відбувся похорон…

Софія Ротару була на гастролях в Росії. Від себе та ансамблю «Червона Рута» до Львова вона надіслала великий вінок живих білих квітів…

«Ми з колективом «Червона рута» перебували у гастрольному турі на Далекому Сході, — розвіює всі багатолітні плітки і чутки навколо свого неприїзду на похорон до Львова Софія Ротару. — Коли дізналися про цю жахливу новину, то концерти вже неможливо було скасувати. Ми всі були шоковані цією звісткою! Спочатку не вірили, а потім... Уже ніхто не приховував своїх сліз, навіть чоловіки... Ми страшенно тужили — і це не порожні слова! Ми вшанували світлу пам’ять Володимира Івасюка на виступах, як могли. Тоді у концертах того далекосхідного туру звучали лише його пісні, а люди, як один, уставали зі своїх місць і стоячи слухали їх! Знаєте, я й дотепер тужу за ним і часто згадую з величезною любов’ю і теплом. І завжди при нагоді кажу з усією відповідальністю: другого такого композитора в Україні вже не буде»…

Несподівана смерть Івасюка надовго вибила співачку з рівноваги. Злет Ротару на естрадних сценах став можливим завдяки пісням Володимира Івасюка. Її репертуар нині неможливо уявити без Володиних пісень. І хто б їх далі не співав, у них назавжди збереглося її цнотливе перше виконання.

«Володя був моїм композитором, — визнає вона. — Всі пісні, які він писав, одразу ж ставали моїми. Мені нічого не треба було придумувати, все відбувалося само собою, немовби ця мелодія жила в мені, була моєю, і хтось просто торкнувся струн моєї душі, й вони зазвучали»…

Згадаймо їх, кожна — окрема історія, окрема сторінка, а разом — Золотий національний фонд: «Балада про дві скрипки», «Балада про мальви»,«Відлуння твоїх кроків», «Водограй», «Вернись із спогадів», «Два перстені»,«Залишені квіти», «Запроси до танцю», «Запроси мене у сни», «Кленовий Вогонь», «Колиска вітру», «Лиш раз цвіте любов», «Нестримна течія», «Пісня буде поміж нас», «У долі своя весна», «Червона рута», «Я — твоє крило»…

У своїх спогадах про Володимира Івасюка Софія Ротару ділилася найдорожчим: «Секрет його успіху в тому, що він не йшов до людей з підробленими почуттями, в його творах відсутній солоденький сентименталізм, кожну ноту і кожен такт Володимир Івасюк збагачував щирістю свого чистого серця. Він намагався зазирнути в душу свого сучасника і передати всю складність його внутрішнього світу. Композитор любив свою роботу до самозабуття. Та любов відчутна в його піснях, романсах, баладах. Увесь його доробок, залишений нам у спадок, був не короткочасним спалахом, а великою творчістю, що відбувалася в болісних роздумах, тривалих пошуках і сумнівах. Володимир Івасюк зазнав за життя великої і щирої прихильності людей, щедрих на добрі почуття до талановитої молоді. Одержимий піснею, він був глибоко переконаний, що наш світ створений для того, аби в ньому лунала музика добра, миру, злагоди між людьми. Він знав, що без тієї одержимості нічого значущого не звершити в мистецтві, як і в будь–якій галузі людської діяльності.

«Крило стає крилом тільки під час лету» — цей афоризм він часто повторював. Володимир Івасюк був позбавлений пихи, зарозумілості, заздрощів, до нього часто зверталися по допомогу музиканти, молоді композитори й поети, і він завжди відгукувався на їхні прохання. Я не чула жодного разу, щоб він неприхильно висловився про своїх побратимів по мистецтву…».

Михайло МАСЛІЙ. Фото Юрія ІЛЛЄНКА