Як колишні бойовики «Новоросії» повертаються в Україну
Додому, на підконтрольну Києву територію, за програмою СБУ повернулося майже 300 колишніх бійців так званих ЛНР і ДНР
Від серпня 2015-го до жовтня 2016 року майже 300 українських громадян, які були учасниками незаконних збройних формувань - бойовиками самопроголошених «ДНР» та «ЛНР», - повернулись додому, на підконтрольну Києву територію, за програмою СБУ «На тебе чекають вдома». Як повідомили в СБУ, програму не передбачено Мінськими угодами, вона є ініціативою Києва.
Із двома колишніми бійцями, які повернулись за цією програмою, кореспондентові DW вдалось зустрітися і поговорити. Зоя і Володимир (імена і місце проживання героїв змінені з міркувань безпеки), розповіли, як це було, попросивши не розкривати усіх деталей спецоперації щодо їхнього повернення.
«Кулеметниця Зоя»
Хоча на дворі початок листопада, день випав сонячний. Бахмут, Краматорськ, Лисичанськ - міста на Сході України, що опинились в зоні воєнних дій, нині не особливо людні. На вулицях можна зустріти передусім пенсіонерів, іноді - військових Збройних сил України. Молодь тут не затримується. Із Зоєю - брюнеткою трохи за тридцять, ми спілкувалися в машині, подалі від допитливих очей. У неї якраз закінчилася нічна зміна у пекарні.
Зі слів Зої, у 2015 році вона півроку служила кулеметницею у так званому «народному ополченні ДНР». На підконтрольну Києву територію повернулась слідом за чоловіком, який також був у лавах проросійських бойовиків. «Хтось із товаришів розповів йому про програму повернення, - розповідає Зоя. - Ми сумнівались, боялись. Думали, що повернемось, а потім ще рік безкоштовно працюватимемо на Україну - копатимемо окопи, вантажитимемо набої. Ну так, як це все в «Новоросії» розповідали. Але чоловік не повірив і тихенько поїхав. І ось уже два місяці, як ми вдома».
До війни Зоя працювала швачкою, пекаркою, мила машини. На запитання, чому вона з чоловіком опинилась у лавах проросійських бойовиків, відверто відповідає, що у самопроголошеній «ЛНР» для цивільних не було роботи. У розпал конфлікту на Донбасі так звана «військова адміністрація» її міста, що опинилось під контролем сепаратистів, добре платила бойовикам і видавала харчові пайки.
«Чоловік каже, пішли. П'ятнаха (15 тисяч рублів - близько 215 євро. - Ред.) халявна. Рублями, - веде далі Зоя. - Там у нас знайомий був. Розповідав, що сидять на позиції, стоять з автоматами на блокпості, картоплю чистять у їдальні - і все. Ну ми й пішли. Платили нам регулярно. Двічі виїздили на полігон по мішенях постріляти. Бойових немає».
Спецоперація «Повернення»
«Бойові» - це участь у боях зі зброєю в руках, пояснює полковник СБУ Ігор Кутєпов. Він є одним із кураторів програми з повернення. Улітку 2015 року до СБУ звернулися чимало українських громадян, які хотіли повернути на підконтрольну Києву територію членів їхніх родин. «Виникла ідея - повертати. Не потрібно жодних спеціальних амністій. Сьогодні в рамках Кримінального кодексу України для цього передбачено 258 і 260 статті, - пояснює правоохоронець. - Ідеться або про публічні заклики до здійснення теракту, або про створення чи участь у незаконному збройному формуванні».
Зі слів полковника Кутєпова, коли людина потрапляє на підконтрольний Києву бік, проти неї порушують кримінальну справу, факти участі в боях ретельно перевіряють, опитують свідків.
«Мені дали спеціальний бланк, - розповідає Зоя. - Я написала, коли і в якому підрозділі була, що розумію свої помилки, крові не проливала, хочу скористатися програмою СБУ і повернутися додому. Віддала папери слідчому - і все». За два місяці суд звільнив Зою і її чоловіка від кримінальної відповідальності. Тепер вона хоче забрати з «того боку» рідних.
За словами полковника Кутєпова, дізнатися про програму повернення громадяни, які хочуть повернутися до України, можуть на сайтах обласних і районних держадміністрацій, зі ЗМІ, з білбордів та розповідей знайомих. Перший учасник програми повернувся на підконтрольну Києву територію 18 серпня 2015 року. «Наразі уже закрито майже 80 справ. У процесі кримінального розслідування або очікування на рішення суду нині ще 200 людей,» - ділиться полковник.
Він запевняє, що досі на це йшли люди, яким боятися нічого: перевірка засвідчила, що тяжких злочинів вони не скоїли. Ті ж, хто знає, що покарання не уникнути - а таких, зі слів Кутєпова, близько 30 відсотків - не повертатимуться.
Складне рішення колишнього шахтаря
Колишні учасники незаконних збройних формувань розповідають, що їхнє повернення додому лише виглядає просто. Насправді ж це - багатомісячна спецоперація СБУ з маскуванням, перевдяганнями, тривалими переговорами. Якщо противник дізнається, що хтось хоче дезертирувати, людину можуть убити.
Другий співрозмовник DW - Володимир - зізнається, що повернутися йому було важко. «Спочатку не вірив, що мене виправдають. Піти на блокпост до сепаратистів було простіше, - пригадує чоловік. - Тоді тут ще не було ані бойових дій, нічого. Сиділи собі, плювали насіння, пили пиво і не думали про війну».
Володимиру ще немає тридцяти. Одружений, має дітей. Працює настроювачем обладнання на одному з держпідприємств. До війни був шахтарем і заробляв до п'яти тисяч гривень. Навесні 2014 року агітатори так званої «Новоросії» просили місцевих чоловіків чергувати біля пам'ятників радянським діячам - і Володимир відгукнувся.
«На площі говорили, що із Західної України приїдуть «правосеки» пам'ятники наші валити. Потихеньку ця пропаганда діяла», - пригадує чоловік. Каже, ті, хто мав мисливські рушниці, почали чергувати разом із ним. «Потім з'явились блокпости, а коли сформувались загони самооборони, з Росії почала надходити бойова зброя», - розповідає Володимир. Коли розпочались бої, він відправив родину до родичів у Росію, а сам підрядився ремонтувати автомобілі проросійських бойовиків. «Навіщо їхати в шахту, коли можеш залишитися на поверхні? Я погодився. Зарплата була та сама», - пояснив він.
Коли українська армія підійшла до міста, він уже з автоматом охороняв міст через річку, щоби його не підірвали військові. Говорить, що по українських солдатах або цивільних не цілив - його рідний брат служив в українській армії. А коли у його селищі почали вибухати снаряди, узагалі втік до Росії.
Повернутися додому майже через рік його переконав брат. Він же повідомив до СБУ про бажання Володимира здатися. СБУ провела спецоперацію і вивела чоловіка з підконтрольної бойовикам території. Його родина повернулася ще раніше. Суд Володимира виправдав. Сьогодні такі, як він, - під мінімальним наглядом. «Приїздять до мене з органів, цікавляться, чи все гаразд. Так, кажу, все гаразд», - розповідає Володимир.
Прозріння і непевне майбутнє
І Зоя, і Володимир кажуть, що головною причиною їхнього повернення на підконтрольну Києву територію стало розчарування «русским миром» і бажання жити вдома. Зоя зізнається, що коли російські військові почали «перепідпорядковувати» бойовиків своїй армії, це стало останньою краплею. Із приходом «влади» так званих «ДНР» та «ЛНР» люди пішли масово скаржитись на командирів бойовиків, і їх почали кидати за ґрати. «Ми дивились на них, як на ідолів, а вони, виявляється, повбивали стільки людей, «повіджимали» машини, квартири, - розповідає Зоя. - Один отримав довічний термін. Незадовго до того він за 20 тисяч доларів купив собі ставок у Стаханові. Звідки в людини такі гроші?»
Серед тих, хто допомагає колишнім учасникам незаконних збройних формувань, отець Василь. Священик української греко-католицької церкви живе у цій місцевості уже 25 років і добре знає тутешнє населення. Він вважає програму правильною. Але головне, на його думку, - не лише вивести людей з підконтрольної бойовикам території, а дати їм можливість прогодувати родини. «Найважливіше - працевлаштувати людину. Тут так і говорять, мовляв, нам би роботу і щоби не було війни, - розповідає отець Василь. - Відвертих антиукраїнських поглядів уже майже немає. Але якщо людей вивести й залишити на поталу долі - усі зусилля виявляться марними».
Окрім того, на Донбасі, вважає священик, слід зробити так, щоби на підконтрольному Києву боці було краще, ніж за лінією розмежування. «Необхідно заасфальтувати дороги, налагодити нормальну роботу сільрад, відремонтувати зруйновані будинки, створити нехай і маленькі підприємства. Роботи тут багато, але її потрібно організувати, і люди будуть задоволені», - підсумовує отець Василь.