Заколот у Росії. Чи зможе Путін втримати владу

Після одноденного видовищного екшену найманців «Вагнера» (23–24 червня) боротьба за владу в Росії знову повернулась у тишу кабінетів і тюремних камер (для тих, хто в ній програв). Але попри традиційні спроби скептиків применшити значення путчу, навіть побіжний погляд на розвиток подій у Росії доводить серйозність удару, якого зазнала влада Путіна, йдеться у статті Текстів.

Чудово все, окрім єдиної дрібниці!

Звісно, жодна подія не здатна збентежити російську пропагандистську машину. Але лише тоді, коли вона отримує вказівки, як її інтерпретувати. Уже традиційно російські ЗМІ не спростовують кричущих фактів, а лише пропонують компліментарну до влади версію подій.

Для споживача російського інформаційного продукту все просто. Амбіції Пригожина підштовхнули його до заколоту. Але народ, еліти й армія одностайно об’єдналися навколо президента. А сам Путін, завдяки власній мудрості та допомозі Голови Вищої Державної Ради Союзної держави Александра Лукашенки, уник кровопролиття. Попри «удар у спину», російські солдати втримали фронт. Ура! Перемога! Розходимося…

Для пересічних росіян така версія наразі «зійде». Проте для представників істеблішменту, які, щоб вивищитися, повинні мати хоч дрібку критичного мислення, очевидним є брак головної деталі у вождя, який придушив бунт: «голови» суперника.

«Цар» прикриває ганьбу

Схоже, відчуває цю атмосферу й Путін. Минулий тиждень минув для нього в гарячковій публічній активності, що мала продемонструвати, як міцно він тримає владу.

Втім під час цієї активності куті явно передали меду. Обдзвонювання іноземних лідерів – тих, які ще розмовляють з розшукуваним воєнним злочинцем. Анонсування «історичного звернення», яке, по суті, виявилося коротким інформаційним повідомленням (26 червня). Дві підряд зустрічі з різними делегаціями військових наступного дня.

Можна не поділяти гіпотези «двійників Путіна», але важко вигадати альтернативне пояснення, чому одного дня президент обіймається й цілується з випадковими перехожими в Дагестані, а наступного – дотримується параноїдальних медичних протоколів під час участі в технологічному форумі Агенції стратегічних ініціатив.

Явно виведений з рівноваги президент і далі “мочить” Пригожина як політичного опонента. Зокрема, розкривши секрет Полішинеля, що «Вагнер» насправді був державною конторою, на яку бюджет витратив 850 млрд рублів.

Може, частина люмпенів і розчарується після цього в Пригожині. Але знову таки, освіченіших росіян це змусить задуматися про ціну війни, у якій оплата однієї, до того ж далеко не найбільшої структури, що бере в ній участь, обійшлася дорожче, ніж федеральні витрати на освіту та науку.

Та головне, що критикою найманця президент вивищує його до рівня політичного діяча. Викривати «зрадника-заколотника» мав би хтось зі статусом вірних «бояр».

Генерали, які зникають

Ключовим показником того, що Путін хоч і розгубився, але наразі зберіг владу, є те, що Шойгу втримався на посаді міністра оборони, з якої його намагався посунути Пригожин. Ще 27 червня на зустрічі президента з силовиками генерал армії був не у формі, а в цивільному костюмі. У мілітаризованій російській політичній культурі це не віщувало нічого хорошого кар’єрі очільника військового відомства.

Проте розгорнута 26 серпня енергійна піар-компанія на “патріотичних сайтах” прихильників “спеціальної воєнної операції”, у якій про призначення на посаду міністра оборони губернатора Тульської області та колишнього головного охоронця Путіна, героя Російської Федерації Олексія Дюміна вже говорили як про доконаний факт, виявилася передчасною. Якщо це не було санкціоноване зондування, а ініціатива самого Дюміна, наразі «всього-на-всього» генерал-полковника, то він заробив собі неприємностей і вкотре довів Путіну, що вірити не можна навіть «відданим і перевіреним».

Упродовж тижня після бунту публічна активність чинного міністра оборони продемонструвала відносну міцність його позицій. Але, як і Путін, він теж дещо переграв, коли зателефонував начальнику генерального штабу Ірану. За протоколом цю розмову мав би здійснити начальник російського Генштабу Валерій Герасимов.

А це додає інтриги. Куди зник найвищий за посадою професійний військовий у Росії? На відміну від Шойгу, публічної інформації про нього від часу заколоту не було. Ба більше, Герасимова не видно й на офіційних фото селекторної наради під керівництвом Шойгу 3 червня, хоч він мав би сидіти поруч з ним у президії.

Але цікавіше дізнатися, що сталося з його попередником, керівником “операції” в Україні Сергієм Суровікіним. Хоча в Росії спростували інформацію про його арешт після відповідних повідомлень західних ЗМІ, проте схоже, що «генерал Армагедон», який надто зблизився з Пригожиним, таки «долітався». Далеко не вперше у своїй історії Російська імперія «поїдає» злочинців, яких сама й створила.

Розпад «імперії» Пригожина

Колишній «кремлівський кухар», за словами Лукашенки, прибув у Білорусь. Навряд чи він там надовго затримається, якщо хоче жити. Найбільш помічними для Путіна в реабілітації власного іміджу була б автотранспортна пригода з Пригожиним або його раптове харчове отруєння.

А от «вагнерівці», які брали участь у заколоті, схоже, в Білорусі “пропишуться” на довший час. Лукашенка може розглядати їх як своєрідну «варязьку дружину», щоб убезпечитися від власних силовиків. Водночас без місцевої чи російської підтримки самі «вагнерівці» не становлять для нього значної загрози.

Передислокацію «вагнерівців» ближче до Києва дехто сприйняв як зростання ризику повторного нападу з півночі. Лунали навіть конспірологічні гіпотези, що бунт Пригожина був лише виставою, щоб перемістити ЧВК у Білорусь.

Втім, навіть якщо відкинути вже перевірене часом небажання білоруського режиму глибше втягуватись у війну з Україною, досить сказати, що бойова ефективність «Вагнера», продемонстрована в Бахмуті, була пов’язана не з «супер-пупер спецназівськими» навичками бійців ЧВК, а з традиційною російською тактикою нескінченних атак навербованих зеків за наявності потужної артилерійської підтримки.

Жодної з цих можливостей ЧВК у вигнанні не має. Насторожитися варто лише тоді, якщо «вагнерівці» отримають важку техніку і їх кількість почне зростати завдяки «новонавербованим».

Показовим індикатором викликаного заколотом сум’яття в російській верхівці було відновлення функціонування вербувальних центрів «Вагнера» в Росії після спроби путчу. Вони знову зачинилися – але вже після публікації розслідування російської служби БіБіСі.

Зачинились і «фабрики тролів Пригожина», ефективність яких як «інформаційної зброї» у протистоянні з Заходом була, можливо, навіть вищою, ніж у найманців з танками й артилерією. Принаймні Мінюст США ще в березні 2018 року офіційно звинуватив Пригожина і 13 представників його «Агенства інтернет-досліджень» у втручанні у президентські вибори, які привели до влади Дональда Трампа.

Імовірно, пригожинські «інформаційні системи масового ураження» діятимуть і далі. Актив нібито має перехопити олігарх з оточення Путіна Юрій Ковальчук.

Із закордонними операціями найманців Пригожина – складніше.

У Сирії, де зберігається контингент російських військ, усе просто – місцевих керівних оперативників «Вагнера» просто затримала військова поліція. Цілком можливо, що після «профілактики» вони повернуться до звичної діяльності, але вже як частина іншої командної вертикалі.

Складніше з «вагнерівцями» в таких державах, як Центральноафриканська Республіка чи Малі. Дипломати й російські спецслужби намагаються здобути контроль над дислокованими там росіянами.

Втім у Росії можливості арештовувати там найманців немає. Вони також не залежать від своєї країни й фінансово, адже гроші за роботу отримують від місцевої влади – кешем чи часткою в доходах від продажу природних ресурсів.

Водночас невідомо, як відреагують місцеві правителі на дивну ситуацію, коли їх охороняють представники організації, що підняли заколот проти власного уряду.

Далі буде?

Хай там як, але перехопити стратегічні активи Пригожина буде доволі нелегко. І не факт, що в інших руках вони виявляться так само ефективними. Приміром, спроба російської армії повторити витівку з бойовим використанням завербованих в’язнів значно менш успішна: в’язні вже дещо почали підозрювати. Та й для управління відповідним контингентом потрібні специфічні прийоми, яких не замінити брутальністю армійських офіцерів.

Втім, значно важливіше для нас питання: чи зможе Путін знову консолідувати владу? Адже для нього продовження війни з Україною наразі – запорука політичного, а можливо, й фізичного виживання.

Відповідь безпосередньо залежить від успіху Збройних Сил України.

Чи бунтував би Пригожин, якби його тактика виявилася успішнішою й зараз його найманці, приміром, штурмували б Краматорськ? Ні, звісно. Йому й далі надходили б гроші та новобранці з в’язниць.

Фактично спрямована проти Путіна змова не мала б шансів навіть вихлюпнутися назовні без прихованої підтримки частини російських еліт. Чи надали б вони цю підтримку, якби були певними у правдивості офіційних реляцій про провал українського наступу? Відповідь теж очевидна. Ця спроба провалилася – але для Пригожина. Схоже, метою демаршу було більше ослабити позиції Путіна, ніж повалити його.

Часто лунають голоси, що звільнення українських територій аж ніяк не означатиме, що війна з Росією припиниться. Але російським військам уже довелося відступити від Києва, залишити Харківщину й Херсон і навіть готуватися до оборони Москви від власних найманців.

Під загрозою нині також єдиний підкреслений Путіним у щорічному посланні «геополітичний результат» «спеціальної військової операції» – перетворення Азовського моря на «внутрішнє море Росії».

Підняття українського прапора в Бердянську може призвести до несподіванок уже не в Ростові та Воронежі, а в Москві.

Максим Паламарчук