Життя в Імпічленді. Як це - бути українським журналістом у Вашингтоні
Початок осені в США був дуже турбулентним. Я прокидався, і у кожному ранковому випуску новин CNN чи FOX чув: «Ukraine, Ukraine, Ukraine»
Я переїхав жити і працювати у США на початку квітня 2019 року. Наступного дня після мого переїзду в Україні відбулися президентські вибори. Ще через півроку новий президент Зеленський та Україна опинились в центрі політичної драми у Вашингтоні, яка призвела до імпічменту Дональда Трампа. Якщо б мені розповіли все це до переїзду в Штати, я б розсміявся. Зараз розумію: я потрапив сюди у найкращий час для того, аби бути українським журналістом у США.
На початку 2014 року до України була прикута увага всього світу: іноземні журналісти слідкували за розвитком Революції Гідності, потім - за окупацією Криму і початком війни на Донбасі. Але згодом цей інтерес почав згасати. Криза біженців, Brexit, президентські вибори в США поступово зайняли інформаційне поле, й про Україну на Заході почали говорити все менше і менше.
Українцям довелось постійно нагадувати про забуту війну з Росією і боротись за інтерес міжнародних ЗМІ. Це було складно в умовах, коли у світі відбувається так багато інших важливих речей. Але 25 липня 2019 року відбулась телефонна розмова Трампа і Зеленського, яка, як згодом виявилось, змінила все.
Початок осені в США був дуже турбулентним. Я прокидався, і у кожному ранковому випуску новин CNN чи FOX чув: «Ukraine, Ukraine, Ukraine». Як правило, після цього звучали слова «корупція», «імпічмент», «послуга за послугу» та інші речі, які не дуже сприяли створенню позитивного іміджу. Це починало втомлювати. Коли я йшов по вулиці, здавалось, що люди довкола озираються на мене. Звісно, це було не так. Але коли твоя країна опинилась в центрі найбільшого політичного скандалу США за останні 20 років, складно від цього абстрагуватись.
Спочатку я думав, що такий інтерес лише у Вашингтоні - допоки не поїхав у відрядження в Техас. Пам’ятаю, я сидів у маленькому кафе на кордоні з Мексикою і їв свої тако. В кутку висів телевізор, по якому транслювали локальні новини без звуку. В один момент я кинув поглядом на екран - і вгадайте, кого там показували? Володимира Зеленського. Про Україну говорили навіть тут.
Після початку процедури імпічменту я помітив, як в американців змінилось ставлення до мене. При знайомстві їхня реакція перейшла з ввічливо-байдужого «О, Україна…», на зацікавлене «О, Україна!» В мене з’явилась нова розвага: представляючись, я намагався вгадати, як відреагує мій співрозмовник.
Консерватори і виборці республіканців нарікали, що Україна завжди створює проблеми. Дехто розпитував, чи дійсно ми втручались у вибори 2016 року - а одного разу мене навіть на повному серйозі запитали, чи я переїхав у США через те, що бути журналістом в Україні небезпечно.
Ліберали і прихильники демократів реагували абсолютно по-іншому. Смішно, але декілька разів мені дякували за те, що українці вибрали Зеленського президентом. Дехто навпаки вибачався за те, що Україну втягнули в американську політику і з співчутливим виразом обличчя плескав по плечу.
Але моя улюблена частина - це гумор. Те, що ти з України, робить тебе чудовим об’єктом жартів у Вашингтоні. Власник квартири, яку я знімаю, любить жартувати, що зі мною тепер ризиковано мати справу: «А раптом мене звинуватять у фінансових зв’язках з Україною?» Коли в холі нашого будинку хтось розбив двері, він жартома спитав, чи це часом був не я. «Бо цими днями всі проблеми у Вашингтоні створюють українці».
Після повернення з відпустки додому, я чув від своїх американських знайомих: «Ну що, ти знайшов якийсь бруд на Байдена?”» А якось один бармен навіть сказав, що я схожий на Зеленського. Той факт, що бармен в США в принципі знає, як виглядає президент України, нікого вже не дивує.
Закономірно, історія з імпічментом вплинула і на мою роботу. Спершу кожен день приносив термінові новини - за цим було складно встигнути, я втомлювався, але не міг відірватись від слухань у Конгресі й оприлюднених документів. Це було ніби дивитись політичний серіал у реальному часі, де головна сюжетна лінія розвивається довкола твоєї країни.
Та разом із цим я бачив багато викривлень в американських ЗМІ та Конгресі. Республіканці неодноразово згадували про те, що Україна - третя найбільш корумпована країна в світі, посилаючись на опитування часів Януковича. А одного разу конгресмен-республіканець навіть заявив, що в 2008 Україна напала на Грузію.
Демократи наводили аргументи, що через затримку військової допомоги ледь не щодня гинуть українці. Це створювало хибне враження, що українська армія цілком і повністю залежить від американської допомоги, і без неї вона - небоєздатна.
Після Різдва процес імпічменту призупинився. Я видихнув - очікуючи, що зараз про Україну у Вашингтоні говоритимуть трохи менше. Але через кілька днів Іран збив літак МАУ - і ранкові випуски новин знову почались з України. «Серйозно? Чому всюди має бути Україна?» - спитав мене власник квартири. І чесно, я не мав відповіді. Я знав лише те, що потрапив сюди у найкращий час для того, аби бути українським журналістом у США. І що після шести місяців інтенсивної уваги ЗМІ американці вже не сприйматимуть Україну так, як до цього.
Остап Яриш