Блакитний вогник світової війни

Матрьошка недарма є улюбленим національним сувеніром Росії. За першим шаром ховається другий, за другим – третій. Той, хто приймає оболонку за сутність, ризикує глибоко помилитися.

Росія продовжує тягнути «Північний потік-2» до Німеччини, попри те, що не всі дозволи на використання газогону отримані. Але велика пропагандистсько-корупційна машина Кремля невпинно працює. Десь тиском, десь грошовими корупційними ін’єкціями, десь обіцянками вона вбиває клин в Європейський союз, перевіряючи на міцність задекларовані європейцями цінності.

Політики «старої Європи» хотіли би слідувати власним ідеалам. Але ще вони хотіли би переобратися на наступний термін. А для цього потрібно, щоб в домівках бюргерів було тепло, щоб газ постачався безперервно і коштував помірно.

«Жодної політики, лише бізнес», - запевняє Європу Кремль. Європейці погоджуються, бо їм вигідно погоджуватися. Але в Енергетичній стратегії Росії до 2020 року, в розділі «Цілі та пріоритети», записані такі слова: «Россия располагает значительными запасами энергетических ресурсов и мощным топливно-энергетическим комплексом, который является базой развития экономики, инструментом проведения внутренней и внешней политики. Роль страны на мировых энергетических рынках во многом определяет ее геополитическое влияние».

2020 – це рік запланованого старту експлуатації Північного потоку-2. Такий збіг.

Вісь Москва-Берлін ХХІ

Північний потік недарма порівнюють з пактом Молотова-Ріббентропа. Газогін ніби ділить Європу на сфери впливу між Москвою та Берліном, ставлячи політику головного локомотива ЄС в залежність від російського газу. Коли європейський обиватель в Німеччині, Австрії, Бельгії, Нідерландах буде впевнений в безперебійному постачанні енергоносіїв, чи буде він перейматися долею далекої України, від ГТС якої сьогодні залежить тепло в його домівках? Навряд чи, адже своя сорочка завжди ближче до тіла.

Разом з Україною в «сіру зону» потрапляють й інші країни умовного регіону «Міжмор’я». Недарма Матеуш Моравецький, прем’єр-міністр Польщі так різко висловився проти Північного потоку-2, попри певне охолодження стосунків між Варшавою і Києвом. Зараз не до сусідських суперечок – для всіх «на схід від Одри» є очевидним те, що газогін є не економічним, а геополітичним проектом, новою віссю Москва-Берлін. У цій частині Європи добре пам’ятають, чим завершилася попередня. І що свій кривавий «золотий вересень» був не тільки в Україні, але й в Польщі, Естонії, Литві, Латвії. Коли газ для «старої Європи» буде перекачаний в російсько-німецьку ГТС, що стримає Путіна від повномасштабного вторгнення в Україну – і далі?

Європейські бюрократи сьогодні, як і 80 років тому, бажають стабільності. Крім того, вони стоять перед моральною дилемою: що краще – газ і гроші для себе чи європейські цінності для всіх? Чи варто заради принципів «перти буром» проти Росії? Чи краще один раз, всього лише один раз, піти на невелику угоду з совістю, отримати «блакитне паливо», прибутки й переконливу риторику для наступних виборів? До того ж, у Путіна є авторитетні друзі у високих європейських колах – наприклад, колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер, який за сумісництвом є членом правління низки російських енергетичних компаній.  

Втім, система не працює таким чином. Коли люди, від яких залежить континентальна безпека, кожний по разу присплять свою совість, на виході виявиться, що єдності більше не існує, кожний сам за себе, і хай війна стукає у двері сусіда, а не в мої. Але Європа – це велика комунальна квартира, і якщо починає горіти в одному місці, то вогонь рано чи пізно прийде до кожного.

Блакитний вогник російського газу є полум’ям, в якому може згоріти вся Європа.

Аргументація від лукавого

Цікаво спостерігати, як європейські бюрократи намагаються обійти не лише свою совість, а й власні директиви та регламенти. Так, Третій енергетичний пакет, прийнятий у 2009 році, бореться з монополізацією і забороняє компаніям-постачальникам газу чи електроенергії контролювати мажоритарну частку розподільчих мереж. «Це все так», – погоджуються зацікавлені сторони, і починають свої юридичні танці. Заборона контролювати не означає заборони будувати; навіть монополістам можна використовувати 50% мережі і т.д. Окремі експерти відверто говорять, що формально Росія може обійти Третій енергопакет, якщо, крім «Газпрому» допустить в мережу «Роснефть» та «Новатек». Формально обійде, так. Але цінності не можна сповідувати формально, їх або дотримуються, або ні.

«Північний потік-2» несе в собі низку загроз для Європи. По-перше, він вносить розкол всередину ЄС і НАТО, тому що є країни «за» і є країни «проти». Руйнується єдність союзників, яка є такою важливою в часи, подібні до наших. Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», слушно зауважує в одному з інтерв’ю, що газогону ще немає, а розкол всередині європейських інституцій вже є.

По-друге, «Потік-2» – це інструмент шпіонажу, який дозволяє сканувати підводний та надводний простір, збираючи необхідні дані про активність довкола. По-третє, наявність газогону дасть Росії формальний привід нарощувати військову присутність в регіоні, звісно «з метою забезпечення стабільності поставок газу в Європу». А далі «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків цілком можуть опинитися на території країн Балтики.

По-четверте, «Північний потік-2» поставить інші європейські держави центральної та північної Європи в залежність від Берліна, а Берлін – в залежність від Москви (південь Європи охопить Турецький потік). Від енергетичного тиску до політичного лише один маленький крок, і навряд чи варто сумніватися, що він буде зроблений. Навіть сьогодні Німеччина уникає визнавати участь Росії у війні на уході України, віддаючи перевагу більш розпливчастим формулюванням – щоб не дратувати свого «партнера».

«Газпром» чи «Роснефть», Міллер чи Сєчин – лише різні фасади організації під назвою КДБ. Якщо Росія затисне Європу своїми газогонами з півночі і півдня – системі безпеки на континенті залишаться лічені роки. Першими, хто сповна це відчує на собі, будемо ми. Просто в силу географії.

Третя сила для України

В якомусь з фільмів була така фраза: «Краплину можна вберегти від висихання, помістивши її в море». Такий підхід може бути застосований і в нашій ситуації. Єдиний спосіб Україні встояти між тим молотом і ковадлом, куди нас затискають тектонічні плити геополітики – це прив’язати інтереси України до інтересів когось з більш вагомих та серйозних гравців. На континенті такого гравця немає, тому що ніхто не захоче одночасно ускладнень з Берліном і Москвою. Але він є за океаном.

Крім країн «Міжмор’я», противником «Північного потоку-2» є також США. Короткострокові економічні інтереси не затіняють їм довгострокових геостратегічних перспектив. Кожний, хто подумає про це декілька хвилин, зрозуміє, що війна в Європі буде війною у світі. Перші залпи цього потенційно глобального конфлікту вже п’ять років звучать на Донбасі.

США мали свій інтерес в Україні. Так, одним із розробників Юзівського родовища сланцевого газу мав стати американський Chevron. Цей проект сильно бив по інтересах «Газпрому», і Слов’янськ недарма виявився серед перших захоплених бойовиками міст.  Очевидно, що поки в районі йдуть бойові дії, жодний інвестор не буде вкладатися в розробку, і тому Росія на випередження тягне в Європу свої газогони.

Рекс Тіллерсон, донедавна держсекретар США, сам є вихідцем з нафтогазового істеблішменту. Ризики російських проектів прекрасно усвідомлюють в Вашингтоні. В поточній ситуації нам недостатньо просто просити Америку накласти санкції на постачальників обладнання для Північного потоку-2. Потрібно запропонувати Штатам більш цікавий «приз», який назавжди зв’яже Вашингтон з долею Києва.

Таким призом є лише один актив – українська ГТС. Допустити в неї американців можна двома шляхами: створенням спільного консорціуму або – ще більш ефективно – приватизацією американською компанією, на кшталт ExxonMobil. Хай нас не вводять в оману контакти Тіллерсона з росіянами – як показали нещодавні події, сам президент супердержави може зустрітися навіть з північнокорейським вигнанцем, якщо цього вимагають інтереси США.

Присутність в українській ГТС дозволить американцям більш активно просувати свої інтереси в Європі, блокуючи, в тому числі, «Північний потік-2». І підтримувати безпеку на континенті, а разом з нею – і цілісність України. Такі процеси завжди рухаються краще, коли їх супроводжують цілком конкретні фінансові вигоди. І навпаки, якщо цього не відбудеться і московсько-берлінська вісь запрацює – Штати стануть більше зацікавлені в регіональній нестабільності, ніж в безпеці. «Вікно» між цими векторами дорівняє декільком рокам.

Передбачаю, що така теза може викликати невдоволення тих, хто вважає, що «труба наша, ми маємо права її продавати і здавати національні інтереси». Але мистецтво політики вимагає приймати ефективні рішення в інтересах країни, які базують не на емоціях, а на реальній оцінці перспектив. Сьогодні таким рішенням є участь американців в українській ГТС.

Газогін без газу є лише металобрухтом. Така доля очікує нашу ГТС, за півтора-три роки, коли росіяни добудують і запустять свої потоки. Після цього ніщо не поверне Україні її транзитну роль. Як ніщо не стримає Путіна від подальшої агресії.

Роман Безсмертний, екс-віце-прем’єр для «Главкома»