Річард Янгс: Європейські уряди зустріли Януковича, можливо, надто тепло

Річард Янгс – політолог-міжнародник, генеральний директор Фонду міжнародних відносин та зовнішнього діалогу (FRIDE, Іспанія), доцент Університету Варвіка (Великбританія). В своїй роботі фокусується на темах демократизації, зовнішньої політики ЄС, енергетичної безпеки. В 2010 році видав книгу «Занепад та падіння Європи: боротьба проти глобальної невідповідності». Перебуваючи в Києві, Річард Янгс поділився думками щодо європейських перспектив України та іміджу українських політиків на Заході. Експерт вважає – Брюссель може запросити Україну в ЄС у випадку згортання її демократії та геополітичної інтеграції з Росією.

Пане Янгс, як ви оцінюєте політику «Східного партнерства» ЄС в контексті України? Чи буде цей інструмент ефективним для України та Європейського Союзу?

«Східне партнерство» було дуже багатообіцяючою ініціативою, адже воно спрямоване на розбудову співпраці між різними країнами в регіоні. Втім, на мою думку, для України «Східне партнерство» є менш привабливим, тому що воно пропонує мало нового на додачу до інструментів, фінансування та взагалі взаємодії, які вже існують у її стосунках з Європейським Союзом. Тому зрозумілим є розчарування багатьох українців з цього приводу, адже «Східне партнерство» не запропонувало нічого принципово нового для України. Думаю, в довгостроковій перспективі ця політика все ж може бути ефективним інструментом при розбудові відносин між країнами в регіоні, де діє «Східне партнерство», при розбудові регіональної співпраці та створенні регіональної ідентичності. Однак в контексті двосторонніх стосунків України та ЄС це, можливо, не найбільш визначна сфера для розвитку в майбутньому.

Чи існують наразі для України якісь альтернативи цій політиці?

Тут мова має скоріше йти не стільки про альтернативи, скільки про пріоритети. Так, протягом кількох найближчих років пріоритетом для України має стати прогрес в контексті вже існуючих зобов’язань, які спрямовані на наближення до правил ЄС. Ці зобов’язання вже підписані, тепер їх необхідно імплементувати. Це один з пріоритетів. Іншим пріоритетом може стати розвиток співробітництва в енергетичній сфері. Тут важливим завданням є виконання зобов’язань України щодо приєднання до Європейського енергетичного співтовариства. Це може мати значні позитивні наслідки для України та для ЄС в період, коли енергетична безпека перебуває в досить нестабільній ситуації. Нарешті, третім пріоритетом має бути посилення демократичних інститутів та громадянського суспільства. Зараз же, як відомо, Україна в цій сфері зіштовхнулася з певними новими викликами.

Яке ваше загальне враження щодо європейських перспектив України? Чи стане вона колись членом ЄС?

Особисто я вважаю, що Європейський Союз повинен був би вже просувати дане питання. Потрібно було чітко й недвозначно вказати Україні, що вона одного дня приєднається до ЄС. Не думаю, що це означало б, що вона стане членом Євросоюзу в близький час – Україні для цього ще потрібно виконати багато завдань. Так само і ЄС потрібно багато чого зробити для того, щоб впорядкувати свої власні справи та інституції. Але я думаю, що надсилання формального сигналу було б сильним кроком для ЄС, навіть якщо б потребувалося б ще 10-15 років для того, щоб переговори щодо українського членства перейшли в дійсно якусь конкретну стадію. Однак в реальності схоже на те, що навряд чи Україна отримає такий сигнал скоро. Тому в цьому сенсі я є песимістом, адже зараз існує стійка опозиція ідеї розширення Євросоюзу у вигляді кількох країн-членів. Частково ця протидія викликана впливом фінансової кризи, частково – втомою та виснаженням від того, що Європейський Союз постійно змінює свої інституції. Разом з тим існує і така точка зору, згідно якої ЄС іноді потребує кризи для того, щоб робити сміливі кроки вперед. Тож, можливо, Євросоюз буде готовий зробити такий крок щодо України у випадку, якщо ситуація насправді стане дуже складною, якщо процес демократичних реформ в Україні буде рухатись у зворотному напрямі, якщо країна буде різко віддалятися від ЄС в геополітичному плані і якщо в контексті енергетичних відносин стане зрозуміло, що вона зближається з Росією всупереч зобов’язанням щодо інтеграції з європейськими енергетичними ринками. Залишається сподіватись, що справи не дійдуть до ситуації, коли все має піти вкрай погано для того, щоб в результаті виправитись й отримати прогрес, як це свого часу траплялось в європейській історії.

Чи виступає енергетичне питання головним фактором у відносинах між Україною та ЄС? Іноді складається саме таке враження.

Не думаю, що транспортування газу є ключовим моментом. Мені здається, що люди в ЄС дійсно прагнуть створити гарантії для того, щоб вражаючий демократичний поступ України не почав рухатися в зворотному напрямі, та усвідомлюють, що вона може стати важливою країною для Євросоюзу – економічно, стратегічно та в багатьох інших аспектах. Зрозумілим є занепокоєння України з приводу «Північного потоку» та «Набукко», адже її вплив як транзитера газу може стати меншим. За таких умов Європейський Союз повинен послати Україні сигнал й запевнити її в тому, що вона є частиною бачення ЄС його енергетичної безпеки, що Україна має стати частиною енергетичної спільноти. Також має йтися про те, що бажання Брюсселю розвивати «Північний потік» та «Набукко» не буде означати ігнорування Україні зі сторони ЄС через те, що для європейських ринків стали доступними нові маршрути постачання енергоносіїв.

Наскільки змінився імідж української політичної системи серед європейських політологів? Чи вважають вони її стабільною та демократичною?

Українська політична система оцінюється як демократична, але не дуже стабільна. Україна час від часу з’являється в сюжетах новин країн ЄС у зв’язку з бійками депутатів, енергетичними кризами або ж відставкою урядів. Тож, на жаль, саме такі кризи найчастіше потрапляють у заголовки новин і, як наслідок, формують у ЄС враження того, що в Україні існують серйозні проблеми зі стабільністю демократичної системи. Також важливо відзначити, що багато людей у Європейському Союзі розглядають Україну крізь призму її відносин з Росією, йдуть дискусії щодо того, чи стає вона більше проєвропейською, чи проросійською. Однак такий підхід є доволі спрощеним. Насправді в Євросоюзі існує значний інтерес до України.

Можете оцінити, як оцінюють імідж президента України Віктор Янукович у ЄС?

Спочатку його розглядали як цілком проросійського політика, який може повністю згорнути всі демократичні здобутки Помаранчевої революції. Однак він здійснив зусилля для того, щоб швидко спростувати такий імідж та послати прагматичні сигнали Брюсселю. Як наслідок, європейські уряди зустріли його, можливо, навіть надто тепло. Деякі уряди країн ЄС розглядають адміністрацію Януковича як шанс та можливість подолати недоліки, що існували у відносинах з Україною за часів попередньої влади. Однак, без сумніву, газові домовленості з Росією та підписання угоди про подовження перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в Криму стали певним сигналом тривоги. Тож зараз в європейських столицях роздумують над тим, чи зможе багатовекторна політика Віктора Януковича залишатися дієвою довгостроково, чи Україна все ж поступово повністю перейде в сферу впливу Росії.

Чи вплине відмова України від спроб вступити в НАТО на її перспективи приєднання до ЄС? Чи ці речі все ж ніяк не пов’язані?

Це гарне питання. Країни-члени Європейського Союзу розділені на дві групи щодо нього. Деякі держави ЄС стверджують, що за умови відсутності реальної можливості приєднання України до НАТО зараз, Євросоюзу необхідно докласти зусиль аби допомогти Україні в процесі її євроінтеграції або ж, принаймні, надати певні преференційні відносини, щоб компенсувати той факт, що членство України в НАТО більше не є коротко- чи навіть середньостроковою перспективою. На жаль, інша група країн використовує цей самий аргумент навпаки – якщо приєднання до Північно-Атлантичного альянсу вже не знаходиться на порядку денному для України, то, можливо, аналогічно треба вчинити й з ідеєю її членства в ЄС.

В Україні триває формування й розвиток партійної системи. З огляду на це, цікаво було б дізнатися про аналогічну сферу в ЄС. Чи існує чіткий зв'язок між політикою європейських політичних партій на рівні Європарламенту та на національному рівні?

Не думаю, що в Європейському парламенті все ще існує чіткий розподіл на «правих» та «лівих» - більш суттєвими є дебати між «проєвропейськими» та «антиєвпропейськими» силами («єврооптимістами» та «європесимістами»). Важливим для Європарламенту стало рішення британської Консервативної партії вийти зі складу фракції Європейської народної партії. Багато хто вважає, що подальше її приєднання до нової групи Європарламенту – Європейських консерваторів та реформаторів – було невдалим кроком, адже туди входять деякі право-радикальні партії, що знаходяться далеко поза «мейнстрімом» європейської політики. Тож, зараз розподіл політичних партій в Європейському парламенті є доволі складним, він не співпадає з політичним поділом на національному рівні.

Чи існує кореляція між рівнем виборчої підтримки політичних партій під час виборів до Європарламенту та національних парламентів? Скажімо, чи отримують партії на національних виборах приблизно таку ж кількість голосів, як під час виборів до Європарламенту?

Тут не існує чіткої тенденції й зв’язку, адже вибори до Європейського парламенту часто проходять в період між національними виборами (наприклад, в середині строку перебування при владі в країні тієї чи іншої політичної сили). Тож нерідко люди, голосуючи на виборах до Європарламенту проти партії влади, скоріше прагнуть донести до неї інформацію про власне незадоволення внутрішньою політикою, аніж дійсно підтримати чи не підтримати політику на європейському рівні. Також треба брати до уваги той факт, що рівень участі виборців у європейських виборах дуже низький. Тож можна стверджувати, що виразної кореляції між підтримкою партій на різних рівнях в країнах ЄС немає.

Зараз багато говориться про кризу ідеології в Європі та у всьому світі загалом. Чи існують все ще значні ідеологічні відмінності між політичними партіями в Європейському парламенті (якщо дещо відійти від протистояння «єврооптимістів» та «європесимістів»)?

З цієї теми було здійснено багато досліджень, які показали, що багато членів Європарламенту голосують скоріше з огляду на інтереси своєї країні, аніж відповідно до якоїсь партійної ідеології. І «ліві», і «праві» депутати з однієї країни підтримують ту політику на рівні ЄС, яка відповідає інтересам їх рідної країни. Тож, як вже зазначалося, поділ на «лівих» та «правих» не є надто важливим у Європейському парламенті. Разом з тим, дослідження свідчать, що така ситуація потроху починає змінюватися, однак національні інтереси все ще відіграють ключову роли при голосуванні євродепутатів.