Екс-голова Верховного Суду: Суддям ВСУ погрожують

Бої за Верховний Суд тривають, і поки що Василь Онопенко явно їх програє. Спочатку Окружний адміністративний суд Києва заборонив обирати нового голову 30 вересня, коли Василь Васильович мав всі шанси отримати більшість голосів своїх колег.. Потім провладна більшість парламенту «пачковим голосуванням» відправила до Конституційно суду Олександра Пасенюка, давнього недруга Онопенка. Журналісти і політики заговорили про чудернацьку схему, мовляв, в КС той не затримається і дуже швидко опиниться у Верховному Суді, щоб замінити Онопенка. Інші стверджували – до ВСУ піде не Пасенюк, а «донецький» голова КС Головін.

Поки це тільки розмови, а реального удару завдали позиціям Онопенка в Генпрокуратурі. Днями зам Пшонки і член Вищої ради юстиції Михайло Гаврилюк звинуватив частину колег Онопенка в незаконних діях. Їм нібито загрожує дисциплінарне покарання. Не важко здогадатися, що підчепленим на гачок суддям ВСУ порадять голосувати за «правильного» кандидата на посаду голови, і це точно буде не «опозиційний» Онопенко.

З іншого боку, Віктор Янукович вчора таки підписав закон про повернення частини повноважень Верховного Суду, відібраних під час «судової реформи». Але навіть в цьому оглядачі побачили підступний задум Банкової, Андрія Портнова і Сергія Ківалова. Мовляв, суд посилюють напередодні остаточного повалення Василя Онопенка, і не йому вже керувати «відреставрованим» ВСУ.

В будь-якому випадку, вже найближчим часом ми побачимо, чим же закінчиться ця боротьба. Можливо, Онопенку таки вдасться зберегти посаду і переобратись на другий термін. Хоча мало віриться, що Банкова залишить непідконтрольним хоча б один судовий орган країни.

Про війну за ВСУ і технології залякування його суддів в інтерв’ю «Главкому» розповів Віталій Бойко, який найдовше в українській історії керував Верховним Судом – з 1994 по 2002 роки.

Віталію Федоровичу, чи бачите ви політичне замовлення в забороні Верховному Суду обирати собі нову голову?

Для мене дико, що суд нижчої інстанції – Окружний адміністративний суд Києва, заборонив проводити пленум Верховного Суду для обрання голови. Чому так сталося я можу тільки здогадуватися, як і ви. Не хочу здогадками ділитися, рішення на совісті судді, який його ухвалював. Лише скажу, що це перший подібний вердикт в історії українського правосуддя, навряд чи і в світовій практиці таке знайдеш.

Це моя особиста думка, але якесь безглуздя відбувається з судами. Поширення юрисдикції судів на всі правовідносини в державі, що прописано в Конституції, тлумачиться настільки широко, що суди починають втручатися в політику. Ми так можемо дійти до того, що хтось звернеться до суду про скасування закону чи указу Президента, який має загальнодержавне значення. Мовляв, цей указ ущемить чиїсь права. Так можна дійти до абсурду. На мою думку, навіть прийняття судом заяви з проханням заборонити проводити пленум ВСУ є дуже сумнівним. Не кажучи вже про задоволення цього прохання.

Але ж ніхто його не оскаржував, оскільки процедура може довести до безглуздя. Якщо піти шляхом оскарження заборони проводити пленум, то справа може дійти до самого ж Верховного Суду, відносно якого і прийняте рішення. Це смішно. З точки зору здорового глузду заборона обирати голову Верховного Суду сумнівна. Виникають і питання його законності. Хоча воно набрало законної сили, і судді ВСУ його виконали.

Днями заступник керівника Генеральної прокуратури та член Вищої ради юстиції Михайло Гаврилюк звинуватив низку суддів Верховного Суду в незаконному пом’якшенні вироків 15 засудженим. Це вже назвали спробою тиску на суддів перед виборами глави суду. Як ви розцінюєте такі публічно озвучені претензії прокурорів?

Закон зобов’язує суддю при розгляді справи за своїми внутрішніми переконаннями оцінювати представлені докази і знаходити норму закону, яка має стосунок до конкретної ситуації. Якщо покарання передбачене від трьох до десяти років, то суддя може призначити і три, і п’ять і десять. Це тільки йому визначати. Якщо суд вищого рівня пом’якшив покарання, то це не значить, що суддю треба карати. Якщо суддя призначив більш суворе покарання, ніж закон передбачає – це груба помилка, яке тягне на звільнення. Але якщо суддя діяв в межах закону, які до нього можуть бути претензії?

Тобто, слова прокурора – це необґрунтований тиск на суддів?

Знаєте, коли посадові особи виконавчої влади починають робити якісь заяви стосовно правосуддя, то, безперечно, це тиск. Тим більше, якщо суддям ВСУ погрожують притягненням до відповідальності, то це можна розцінити тільки як прямий тиск на суд. Залякати суддів можна по-різному, не обов’язково за конкретну справу. Можна такі умови в державі створити, коли суддя буде озиратися на прокурора, як це було раніше. Може дійти до того, що судді знову на партійне бюро будуть бігати перед винесенням рішення. Але це вже не правосуддя. На жаль, це відлуння старої командно-адміністративної системи. Правова культура, яка склалася в радянські часи, передається у нас від старшого покоління до молодшого.

Багато хто не може зрозуміти, що суд має вирішувати справу незалежно від думки прокурора. Багатьом працівникам системи важко зрозуміти, що має бути рівноправність сторін у судовому процесі. Представник держави не може мати перевагу над адвокатом. Якщо ж прокурори починають оцінювати дії судді ще до розгляду справи, як це сталося у випадку з суддями ВСУ, це ніщо інше, як прямий тиск.

Є інформація, що в 2002 році, перед обранням голови Верховного Суду пана Маляренка, на суддів прокуратура теж відкривала якісь справи. А після потрібного голосування закрила. Було таке?

Чесно кажучи, я такого не пам’ятаю. Можу тільки сказати, що зараз іде мова про можливе притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності через Вищу раду юстиції за те, що вони в свій час неправильно визначали міру покарання відносно тих осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини. Конституційний суд свого часу визнав смертну кару неконституційною, а міра покарання ще не була визначена у формі довічного ув’язнення. Виникало питання, яким чином визначати покарання: вищої міри не було, а максимальний строк позбавлення волі складав 15 років. Верховний Суд, тлумачачи ситуацію, став на позицію, що має застосовуватися законодавство, чинне на момент розгляду кримінальних справ у судах, до запровадження довічного ув’язнення. Тому вони й призначили покарання – 15 років ув’язнення.

Потім Конституційний суд витлумачив ситуацію, що, оскільки довічне ув’язнення більш м’яке покарання у порівнянні з смертною карою, то воно має зворотну силу. І тому до осіб можна застосувати норму про довічне ув’язнення замість смертної кари.

Хтось з цим не згоден. І це їх позиція. Суддю за його рішення, яке він ухвалює на підставі закону і внутрішнього переконання, не можна переслідування. Якщо ж є відомості про ухвалення незаконного рішення, то є відповідна кримінальна стаття. В такому випадку ведіть слідство, з’ясовуйте обставини, хто був зацікавленим та хто отримав вигоду. Хай вже суд вирішує, хто винен. Все інше від лукавого, намагання бути над правовою системою та диктувати свої умови суду. Це не гарно, ми вже це проходили.

Ви вірите в сценарій, озвучений деякими політиками, що голову Конституційного суду можуть перевести до Верховного Суду, щоб його обрали керівником ВСУ?

Мені важко про це говорити. Варіанти є різні, але на сьогодні я, як законослухняний юрист та колишній суддя, не бачу можливості перевести суддю КС в Верховний Суд. Тим більше, що тут є ризик. Навіть якщо людину з Конституційного суду вирішать пустити, як кандидата на посаду голови Верховного Суду, то її можуть не обрати. Якщо судді за такого засланого не проголосують?

Так для того і є прокуратура, щоб судді Верховного Суду проголосували…

В цьому і полягає наша біда: ми постійно озираємося на репресивні органи та страх людей. Це наслідок нашого правового безкультур’я. Біда суспільства, що для наших людей такі дії є прийнятними. Якщо судді Верховного суду ухвалюють рішення з оглядкою на прокуратуру, то що тоді думати простому громадянину?

Ви свого часу активно працювали над судовою реформою в Україні, минулого року щось схоже на таку реформу влада провела. На вашу думку, це дало якісь позитивні результати чи все ж таки призвело до подальшої деградації судової системи України?

Не думаю, що судова реформа пішла вперед. Вона зупинилась. Не даремно нашу судову реформу критикує Рада Європи та Венеціанська комісія. Безліч недоліків ухваленого закону було видно неозброєним оком. Найвищий судовий орган – Верховний Суд, позбавили повноважень. Президент таки підписав зміни до закону про статус суддів та судоустрій, збільшивши кількість суддів Верховного Суду. Ще не бачив, чи вони лишили абсолютно безглузду норму щодо порогу звернення до Верховного Суду. Щоб звернутися до ВСУ з оскарженням рішень вищих судів, скарга подається до вищих судів, і вони визначають чи треба передавати цю скаргу до Верховного суду. З точки зору здорового глузду важко пояснити, навіщо таку процедуру було запроваджувати. І таку новацію називали реформою. Є багато нюансів, через які судова реформи погіршила роботу судової системи.

От навіть візьмемо розхвалений автоматичний розподіл справ між суддями. Це повноваження забрали у голови суду, адже можуть бути певні зловживання. З іншого боку, будь-яка справа має свої складнощі. У різних суддів може бути різний досвід та спеціалізація. Враховуючи останні явища в нашій судовій системі, запроваджена практика має суттєві недоліки. Не завжди справи потрапляють суддям, які мають для неї необхідну підготовку та кваліфікацію. Не хочу наводити приклади конкретних судових справ, але останні гучні процеси над відомими політиками якнайкраще оголили проблему.

Ще приклад – передали право призначити голів судів Вищій раді юстиції. Конституція таких повноважень цьому органу не дає. Не секрет, що у Вищій раді юстиції більшість складають не судді, а працівники виконавчої гілки влади. З 20 членів там всього 4 судді. Для чого це зробили, щоб ВРЮ призначала на посаду голови якогось суддю в Херсонській області. Яке має аж таке велике значення посада того суду, щоб його у Вищій раді юстиції призначали? Це має бути справою самих суддів, щоб вони вирішували, хто з них буде виконувати адміністративні повноваження. Це той елемент, який би давав можливість говорити про незалежність судів, а так цього немає.

Фото: «Украиїнська правда»