Військовий експерт: Розмови про контрактну армію - це байки

Польський Портал закордонних Справ (PSZ) опублікував інтерв’ю «Майбутнє обороноздатності України очима українського експерта». Підполковником запасу Ігорем Козієм, військовим експертом Інституту Євроатлантичного співробітництва, в якому йдеться про готовність України спільно діяти з НАТО.

НАТО декларує готовність співпраці з Україною у сфері розбудови протиракетної оборони. Чи реальне залучення, скажімо, радіолокаційної станції у Мукачеві чи у Євпаторії до натівської системи запобігання ракетним атакам? Чи це реально не лише з геополітичної точки зору, українських інтересів, але й, виходячи з технічних характеристик?

Така думка – це як пропозиція використання автомобіля «Запорожець» в перегонах Формули I. Звичайно, цього можна досягти. Запитання лише в тому, який буде результат. Схоже може відбутися із згаданими радарами. А ні станція в Мукачеві, ані в Євпаторії не будувалися з розрахунку на те, що нині пропонує НАТО. Кримська станція радіолокаційного стеження мінімально покриває частину території Близького Сходу. Звідси й використання для стеження за «проблематичними» для НАТО напрямками (насамперед Іран) може бути також мінімальним. 2007–го року російський президент Путін запропонував спільне використання США і Росією радіолокаційної станції в Габалі (Азербайджан) взамін на відмову Вашингтона від планів будівництва елементів протиракетної оборони у Польщі і Чеській Республіці. Але така пропозиція не викликала ентузіазму у Вашингтоні.

Хіба ідея надання НАТО контролю над цими українськими РЛС не є свого роду спробою імітації співпраці, блефом, який добре виглядає у ЗМІ?

Саме так. Скажу більше: маємо навчитися у Росії вмінню декларування різних пропозицій та планів, так і захисту своїх інтересів. Якщо ми визнаємо себе ринковою державою, то й поводитись потрібно також ринково. Як на мене, можете хоч зараз передати ці станції росіянам, скажімо, за 1 мільйон доларів. Та вони їх не візьмуть, бо вони… їм не потрібні.

Азербайджан цього року може не продовжити орендний договір про використання РЛС в Габалі, бо вимагає від Росії більше грошей.

І правильно чинить. Хоча Баку простіше вимагати рівноправних стосунків , адже його з Росією не пов’язують, скажімо, газові контракти, як Україну. Вони можуть собі дозволити вирішення проблеми просто: хочеш використовувати РЛС? Плати гроші!

Чи Ви можете погодитись з тезою про те, що Україна більше орієнтується на співпрацю в оборонному секторі з Росією аніж із Заходом? Підводний човен «Запоріжжя» після багаторічного ремонту і спроб часткової заміни його обладнання на західне устаткування остаточно вдалося привести до ладу, завдячуючи співпраці з російськими фахівцями.

Не бачу у цьому нічого дивного. Цей човен радянської конструкції. Інша справа, що його ремонт став приводом для різних махінацій, Так було у випадку зі спробою закупки акумуляторів для човна, котрі, як з’ясувалося, не відповідали його технічним характеристикам. Але загалом я не погоджуюсь із твердженням, що Україна у військово-промисловій співпраці орієнтується на Росію та СНД. Маємо спадкову і спільну базу військового комплексу. Ми не можемо в один момент реконструювати наше озброєння відповідно до західних стандартів. Проте успішно зуміли модернізувати радянські танки, які конкурують з російськими зразками. Однак наші військові підприємства стали заручниками політичної ситуації: куди все ж таки рухається Україна?

На мою думку, протягом останніх 2,5 років Схід так явно «опікується» нашою владою, що вона поволі схиляється до того, аби врівноважувати його впливи стосунками із США. З іншого боку, влада намагається зберігати незалежність від різних векторів впливу. Наша дилема полягає у наступному: українських олігархів і їхні підприємства намагається поглинути російський капітал. Західний капітал також становить небезпеку, але лише він пропонує певні цивілізовані стандарти просування інтересів та конкуренції. У нас залишки колишнього ВПК й досі належать державі і не є приватним. У Польщі це, можливо, зроблено свідомо. При цьому, загалом, я не вважаю, що приватизація має означати передання даного військового підприємства конкретній особі. Нехай належить акціонерам. Існують різні форми контролю держави над підприємствами ВПК. Проте я переконаний, що такі підприємства повинні мати частину приватного капіталу.

Нині у Верховній Раді України оберігаються бізнес-інтереси Януковича, Азарова, Бойка. Але жоден з них не представляє інтересів військово-промислового комплексу. Хто має це тепер робити? Народний депутат України і колишній міністр оборони Кузьмук? Чому ж він не займається реалізацією принципу, що 3% ВВП мусять виділятися на оборону? Існує ж відповідне рішення Конституційного Суду України з цього приводу. Потрібно лише підготувати проект закону і оголосити його розгляд. Досі цього не зробив ані Гриценко, ані Кузьмук, ніхто. Чому? Звідси й похідна інших проблем. Не виділяються кошти для армії. Дякувати Богові Гриценко добився того, аби харчування військовослужбовців здійснювалося приватними фірмами, щоправда, за це й поплатився посадою.

Гордістю Україні з початку незалежності є її аерокосмічна промисловість, зокрема, компанія «Антонов». Тим часом Росія задекларувала свою готовність виготовляти українські АН-70 у Воронежі.

Це чергова спроба перехитрити «наївну» Україну. Як це мало місце з «харківськими угодами». Тоді росіянам це блискуче вдалося, побачимо, як буде цього разу. Думаю, ви не вважаєте, що Україна так легко погодиться позбутися свого ноу-хау, аби все віддати Росії. Існує кілька підходів. Є підхід з точки зору українських державних інтересів, існує погляд на проблему українських промислових кіл, є, зрештою, підхід президента, а є й такий, який Борис Тарасюк називає «п’ятою колоною», котра своєю діяльністю лобіює інтереси іншої, аніж Київ, столиці. На мою думку, те, що зараз відбувається, це чергова спроба «п’ятої колони» загальмувати програму АН-70 в Україні.

Зрозумійте: хто буде щось робити за дурно? Адже росіяни мають свої конструкторські бюро Туполєва, Сухого, Іллюшина та інші, котрі проектують транспортні літаки. Якщо росіяни самі виготовили Superjet (Сухого), який є конкурентом АН -148, то природно, не підтримуватимуть свого конкурента. За часів СРСР великий вплив мали КБ Іллюшина та Яковлєва, що просто були ближчими до Кремля, аніж заклади Антонова. Тому Антонов, аби пробитися зі своїми конструкціями на всесоюзний рівень, мусив завжди демонструвати надзвичайно вдалі конструкції, набагато кращі, аніж пропонували два його потужних конкуренти. Думаю, що у нашому випадку російський ВПК хоче просто зупинити роботу над українським проектом. Наведу такий приклад: у Польщі виготовляється гелікоптер «Сокіл». Це є чисто польський проект. А тепер уявімо собі, що до його реалізації прилучилася б Росія, і ви б побачили, що б з ним відбулося. Така сама ситуація і у нас.

2014 року НАТО повністю виводить свій військовий контингент з Афганістану, або, принаймні, суттєво обмежить військову присутність. Нині Україна бере участь в обслуговуванні натівських літаків в Афганістані, використовуючи свої можливості у сфері стратегічного повітряного транспорту. Багато разів підкреслювалося, що це зразковий приклад вдалої кооперації Україна - НАТО. Залишилося ще 2 роки, а що потім?

Тут також існує щонайменше дві складові: військово–економічна і політична. Щодо віськово-економічної, то справа абсолютно зрозуміла: військові НАТО очевидно хочуть користатися нашими послугами й надалі, бо це ще й дешевше. Українські пілоти, порівняно зі своїми західними колегами, працюють за невеликі гроші. Виконують ту саму роботу, але наша держава не піклується про них. Це мені нагадує чисто радянський підхід: працюйте, а ми - може й заплатимо. Офіційний Київ, схоже, така ситуація задовольняє. Україна отримує якісь там гроші, демонструючи себе як корисного союзника НАТО, а НАТО майже задарма отримує вартісні послуги. Але існує ще й політична складова. США і ЄС очевидно при цьому не забувають нагадувати про дотримання прав людини, про справу Тимошенко. Наскільки це все серйозно з їхнього боку і чи цей фактор унеможливить попередню співпрацю – дуже важко прогнозувати. Хоча, судячи з сигналів Банкової, можна припускати, що до нашого президента вже «доходить» той факт, що в Харкові він підписав зовсім не те, що треба. Звідси роблю висновок, що в Адміністрації Президента будуть намагатися трохи зблизитися із США, Питання тільки в тому чи США в ім’я такого зближення закриє очі на порушення прав людини в Україні? На мою думку, це досить можливо.

Оскільки лише тепер Банкова поволі починає розуміти своє реальне становище. Росія володіє потужним капіталом. Чому має відмовлятися від отримання всього, що лише можна отримати в Україні? Чому повинна відмовлятися від фінансування свого лобі в парламенті України? Я особисто вважаю, що російська держава активно сприяє експансії російського капіталу в Україну. Надає йому фінансову допомогу, або, наприклад, не інтегрує в певні галузі.

Повернімося до сфери міжнародних питань. Неоднозначною виявилася і політика ЄС. Німеччина взагалі демонструє своє власне ставлення до України. Не так давно колишній канцлер Німеччини отримав від Газпрому посаду керівника ради директорів російсько-німецького консорціуму North European Gas Pipeline Company (NEGPC), що будує газпровід «Північний потік». Це що? Зрада демократичних принципів, чи суто прагматичний підхід? Якщо прагматичний, то для чого всі ці слова про демократичні цінності? Зважаючи на прагматизм наших партнерів, вважаю, що всі разом мають якийсь інтерес щодо України, який не завше співпадає з нашим. Щось хочуть від неї дістати.

Що Ви думаєте про цільові програми Україна – НАТО? Чи сучасна українська влада виконує їх повніше, аніж це було за часів Кучми чи Ющенка?

Відповім запитанням: а ми чогось досягли? Свого часу теж так вважав. Але тепер, думаю, що ми просто навчилися краще реагувати на різного роду риторику, як це давно робить Росія. Так само як і росіяни можемо сказати, що готові співпрацювати з ними в проекті розвитку ракети «Булава». Нехай нам лише дадуть плани, а ми вже займемося рештою, збудуємо у Дніпропетровську досконалу ракету - носій. Мені просто цікаво, а скільки б минуло часу, аби та «Булава» з російських креслярських дощок потрапила до українських заводів…

Подивімося на практичні результати. Незмінною метою нашої співпраці з НАТО було принаймні одне: досягти певних стандартів в галузі військового планування. Чому це було дуже актуальним? Бо переходили від планової економіки до ринкової. Потрібно було перебудувати практично все. Аби зрозуміти проблеми військового планування, важливо бачити, яку хочемо отримати структуру? Задля чого? Визначити рівень загроз. Маючи відповіді на ці запитання, на їхній підставі вибудовувати цю структуру відповідними засобами.

У нас цього немає й досі. Ніхто цього й дотепер не зробив, ані Кравчук, ані Кучма, ані Ющенко. Не робить цього і Янукович. Кануло в лету 20 років, а Україна й надалі не розробила документів, які б забезпечили стратегічне планування її оборони. А Збройні сили на підставі цих документів отримали б засоби, котрі їм необхідні: оснащення, військову техніку, продукти харчування і таке інше. Але найголовніше - це військовий! Його зарплатня, охорона його здоров’я, надання житла, достойна пенсія.

Усі чотири згадані президенти займалися в основному демагогією, і тут , як на мене, немає жодного просвітку. За часів першого президента армію було скорочено, за часів другого – задекларовано, що на її розвиток будуть видавати 3% ВВП, але це й досі не реалізовано. За прем’єрства Януковича (президентом був Кучма) прийняли досить непоганий документ : Стратегічний Оборонний Бюджет. Але, як показав час, це лише папір. Нікому в уряді до армії немає справи. І вже нова «біло-голуба» влада, яка роздавала армії чимало обіцянок, нічого не змінила і нічого з обіцяного не реалізувала. Весь час нарікає лише на Тимошенко. А де ж Ющенко, Кучма, Кравчук?

В Україні вже кілька років тільки й чути про професійну армію. Про це не раз заявляла і колишній прем’єр – міністр Тимошенко. Однак призов юнаків до армії триває, чи можна сподіватись на контрактну армію в недалекому майбутньому?

Вже дуже давно скептично ставлюсь до різних заяв - обіцянок політиків з цього приводу. Особисто вважаю, що наша економіка, на відміну від економіки США, професійну армію не «потягне», тим більше, що американців зі сходу і заходу на кордонах охороняють океани. Скажімо, німці лише рік тому повністю перейшли на професійні збройні сили. Гляньте на Швейцарію – дуже багату країну – але кожен її громадянин є лише резервістом зі зброєю в рідному домі…

Чи можна після цього трактувати обіцянки формування професійної армії лише як РR-кампанію, в чому головна проблема професіоналізації збройних сил?

Зовсім не переконаний, що компактна і нечисленна професійна армія більш дешевша за нинішню. Раніше мали 200 тисяч солдатів від призову. Їм достатньо збудувати казарми і все - готово. А із професійною армією так не вийде: кожному солдату потрібно надати достойне житло і платню. Все це байки про професіоналізацію армії за 2-3 роки… Ще раз нагадаю, що німці зі своєю надпотужною економікою професіоналізовували армію понад 10 років важкої праці…

За матеріалом Порталу Закордонних Справ переклав Володимир Олійник