Василь Шкляр: Звільнення Тимошенко вигідне не всім опозиціонерам

Екс-міністр МВС Юрій Луценко ще напередодні виборів говорив, що знакові обличчя Майдану цього року теж знадобляться. Згадував серед цих облич він і українського письменника Василя Шкляра. Автор відомого роману «Чорний ворон» ще в липні відхрещувався від планів боротись за мандат, але на прохання людей – змінив думку, і пішов на вибори по 123-му мажоритарному окрузі на Львівщині – від української платформи «Собор». Та в підсумку програв. Бо боровся без грошей і на кількох фронтах – проти кандидатів від влади і проти висуванців від опозиції.

В цілому своїм результатом Василь Шкляр лишився задоволений. Але результатом по країні – ні. Ще на День Соборності, закликаючи лідерів опозиційних сил до об’єднання, він запитував їх: чи здатні вони самі врятувати Україну? І передрікав: «Якщо ви підете самі, то не буде ані фронту, ані змін». Після виборів його сумніви нікуди не зникли.

Про магічну роль бренду Об’єднаної опозиції на округах, про те, чому можлива коаліція трьох політичних сил не здатна протриматися тривалий час, а також про те, чому навіть після відставки міністра освіти Дмитра Табачника не візьме присуджену йому Шевченківську премію, Шкляр розповів в інтерв’ю «Главкому».

-- «Якби я готувався йти у велику політику, пішов би на легший округ»

Василю Миколайовичу, розкажіть, які ваші враження від першої спроби походу у велику політику? Ви казали, що посада депутата для письменника є пониженням його статусу. Чому спроба такого «пониження» виявилася невдалою?

Перед виборами я мав різні партійні пропозиції щодо балотування до Верховної Ради. Якби я особисто справді готувався йти у велику політику, то обрав би значно простіший варіант, принаймні пішов би на легший округ. Та я не збирався йти у Верховну Раду. І похитнувся тільки тоді, коли мене про це попросили люди. Буквально за кілька днів до закінчення реєстрації кандидатів у депутати до мене звернулась громада із Золочівщини і Миколаївщини Львівської області. Сказали: виручайте – у нас дуже непроста ситуація. Людям я відмовити не зміг. І з великим запізненням поїхав на 123-й округ наприкінці серпня.

Фактично встиг серйозно опрацювати тільки один із трьох районів – Миколаївський. І я його виграв. Де встиг зустрітися з виборцями – там і мав свої голоси. До Золочівщини і Перемишлянщини, на жаль, не дійшли руки. Я мав там всього-на-всього по кілька серйозних зустрічей.

Та загалом виборчою кампанією я задоволений. Бо провів десь півтори сотні зустрічей з читачами і підписав сім тисяч книжок «Чорний Ворон».

Перемогу на вашому окрузі отримала представниця від «Батьківщини» Лідія Котеляк. Як думаєте, її успіх у тому, що вона активніше працювала з виборцями, чи в тому, під яким брендом вона балотувалась?

На моєму окрузі, як і скрізь на Західній Україні, в Галичині, і, до речі, в Києві магічну роль мав бренд Об’єднаної опозиції. Люди беззастережно голосували за узгодженого кандидата від Об’єднаної опозиції. І загалом це добра тенденція, яка свідчить про суспільну втому від національного розбрату.

Але я навіть завдяки перемозі в одному районі набрав майже 22%. І це при тому, що були певні порушення не на мою користь. Навіть окружком визнав, що «помилково» записали чимало моїх голосів на користь іншого кандидата…

Ви боролися за ті голоси?

Це за великим рахунком нічого не вирішувало, тому за ті голоси я не боровся. Результат і так мене потішив. 22% без ресурсу, без грошей, без технологій, без бренду, без реклами, тільки на власному імені – це, думаю, абсолютний рекорд в Україні.

А ви не думаєте, що бренд «Собору», який стояв навпроти вашого прізвища, все-таки грав вам не на користь? Бо ті ж таки акції театралізованого характеру, які під Радою влаштовували брати Капранови, ніяких гарантій людям не давали. А письменниця і другий номер партії «Удар» Марія Матіос напередодні виборів говорила про «утопічні» наміри «Собору», які «кусатимуть» демократичний електоральний пиріг. Може, йдучи самовисуванцем, ви б набрали більше?

Ніхто не зважав на те, від кого я балотуюся, ніхто мене навіть не запитував, чому саме від цієї сили, а не від іншої. А були й такі кумедні випадки, коли люди не вірили в те, що на їхньому окрузі балотується Шкляр. Думали, що це однофамілець. На одній зустрічі якась симпатична бабуся підійшла до мене з моєю фотографією з журналу і звіряла, чи є у мене родимка на щоці. Тож я не думаю, що якийсь бренд міг мені завадити. Відсутність маркування «ОО» – так, звичайно. Це діяло проти мене. Тим більше, що до цього контрнаступу долучилося чимало відомих політиків, у тому числі й тих, з якими я був у добрих взаєминах. Це Анатолій Гриценко, Олег Тягнибок, Ірина Фаріон, Микола Княжицький. Вони на окрузі гаряче агітували за кандидата від Об’єднаної опозиції. Люди їх постійно запитували: чому ви не підтримуєте Шкляра? І вони прямолінійно й резонно пояснювали: Шкляра ми шануємо, але є єдиний узгоджений кандидат. Ми Шкляреві пропонували свої варіанти, а він нас не послухався. Я до такої партійної дисципліни ставлюся з розумінням і ні на кого серця не маю.

Тобто серед тих, хто робив вам пропозиції напередодні виборів – піти до списку або мажоритарником – були названі вами політики?

Так, але я відмовився, бо взагалі не збирався на вибори. Вирішальним стало звернення громадян. Тоді я подумав, що саме так має бути і так буде у майбутньому. Ініціатива мусить іти безпосередньо з округу, від людей, якщо ми, звичайно, мріємо про громадянське суспільство. Не може так бути, щоб двоє чи троє хлопців у Києві вирішували, хто буде кандидатом у депутати десь там на Львівщині чи на Луганщині.

-- «Премію не візьму ні від кого»

Під час виборчої кампанії ви говорили про те, що не вкладаєте в неї кошти. Невже ви нічого не витратили за цей час?

Від самого початку я собі поставив запитання: що це за чутки ходять про те, що потрібні мільйони для перемоги на виборах? Невже не можна виграти вибори без грошей? Ну, звісно, про суми в розумних межах на певні організаційні речі не йдеться. Але мільйони доларів… Одне слово, мені захотілося довести, що вибори можна виграти без великих грошей. І я переконався, що це реально. Але треба вчасно зайнятися зустрічами з людьми, довести свою позицію до більшості виборців. Я ж поїхав на округ, коли виборча кампанія була в розпалі. Білборди тих, хто давно там збирався балотуватися, вже давно вицвітали на літньому сонці.

Але біля мене дуже швидко сформувалася команда відданих волонтерів. Люди з романтичним блиском в очах без жодної винагороди, без жодного матеріального заохочення пішли від села до села «агітувати за Чорного Ворона». Потім вони сказали, що для цілковитої перемоги нам не вистачило якраз отого згаяного місяця. Тобто нашим найдорожчим ресурсом був час. І, звичайно, громадянське завзяття.

На чиї кошти книжки роздавали?

Ну, по-перше, не було жодного міста чи села, де б люди не підходили до мене зі своїми примірниками «Чорного Ворона» взяти автограф. А по-друге, я маю дуже багато прихильників у Львові. Там молоді заможні хлопці сказали мені: ми знаємо, що ви йдете на вибори без грошей, тому хочемо вам допомогти. Але ми не будемо зводити вам білборди чи розвішувати банери. Бо все це згодом піде на смітник. Ми будемо купувати ваші книжки, дарувати їх людям – і це залишиться назавжди. Вас тут уже не буде, а «Чорний Ворон» працюватиме. Це справді була чоловіча розмова. До речі, роман «Чорний Ворон» дарували своїм виборцям і ще деякі кандидати на інших округах.

Наскільки активно заважала влада Львівщини вашим зустрічам з виборцями?

Траплялися прикрі випадки. На День Незалежності я приїхав до Перемишлян. Там біля пам’ятника Шевченка відбувався мітинг, я хотів туди підійти. Та переді мною вискочили якісь люди й сказали: ви, будь ласка, сюди не підходьте, бо цю акцію проплатив інший кандидат. Те саме було і в Миколаєві. На День міста мені сказали: вам не бажано з’являтися на цьому святі, бо його проплатила інша кандидатка. Я тільки знизував плечима, але в дискусії не встрявав.

Та особливо прикро було, коли в одному селі я прийшов до школи, а директорка, знаючи про мій візит, за годину до нього відпустила додому і вчителів, і учнів. Таких випадків було кілька. Я спершу думав, що освітяни бояться таких зустрічей через мої «особливі» взаємини з міністром освіти. Але виявилось, що освітяни його не бояться. А ставилися до мене з насторогою через те, що один з кандидатів дуже щедро опрацьовував школи грішми, і в деяких директорів були перед ним зобов’язання не пускати до шкіл «сторонніх».

Якщо ви вже заговорили про міністра освіти. У разі якщо Дмитро Табачник піде у відставку, ви візьмете присуджену вам Шевченківську премію? Ви ж просили перенести її вручення на той час, коли Табачника не буде в Міністерстві освіти.

Це мене зараз цікавить найменше. Думаю, що зараз я цю премію не візьму ні від кого. У мене особлива позиція у ставленні до державних нагород. Я за все своє життя від влади, від держави принципово не взяв жодної премії. І не скористався жодною ні державною підтримкою, ні будь-якою спонсорською допомогою. А, як я вже колись пояснював, погодився на висунення на Шевченківську премію тільки через те, що факт її присудження для мене, насамперед, був визнанням героями холодноярців, хлопців-повстанців, які досі не реабілітовані. Для мене це важило найбільше.

Нещодавно відомим українським письменникам, тираж книжок яких перевищив 100 тисяч, вручали відзнаки «Золотий письменник України». Ви були серед перших у списку: тільки «Чорний Ворон» сягнув за 150 тисяч. На врученні цієї нагороди вас не було. Чому?

Ця акція відбувалася в День пам’яті жертв Голодомору, в день жалоби.

-- «Слово «хохол» всі вживають, і нікого за це не осуджують»

Якщо знову повернутись до результатів виборів. Що отримала країна? Як ви можете оцінити той факт, що підтримка Партії регіонів значно знизилася – результат по Криму порівняно з минулими парламентськими виборами подекуди сягає майже «мінус 20%».

За деякими параметрами ці вибори мене потішили. Насамперед через те, що українська ідея просунулася далі на схід і на південь. Певним лакмусовим папірцем для мене тут служить рейтинг «Свободи», за яку я, до речі, агітував з усіх сил. Але сукупний результат далекий від бажаного. На мажоритарних округах опозиція мусила й могла отримати значно більше.

А що стало причиною поганого результату на мажоритарці?

Тут я можу тільки погодитися з Олесем Донієм, який сказав, що на багатьох округах було виставлено заздалегідь слабких чи сумнівних кандидатів.

Якщо не вдалося опозиціонерам об’єднати зусилля на виборах задля кращого результату, чи вдасться трьом політсилам – «Батьківщині», «Удару» й «Свободі» – створити коаліцію в парламенті?

Думаю, що на перших порах така коаліція буде. Бо зараз ще є надто великою і «свіжою» відповідальність перед виборцями, ще не забуто твердих обіцянок і присягань. Багатьом не з руки завчасно зривати з себе маску. Але ця коаліція, як і більшість наших патріотичних об’єднань, не буде довговічною.

Ви вже можете оцінювати поведінку нових депутатів від опозиції. Що можете сказати з приводу скандалу, який розгорівся в Інтернеті через те, що свободівець Ігор Мірошниченко назвав у Фейсбуці американську актрису українського походження Мілу Куніс «жидівкою»?

Я тиждень був відірваний від Інтернету, тому не стежив за цією дискусією. Але є євреї, яким подобається, коли їх називають первісним українським словом «жид». В ньому нічого немає образливого. Це слово виникло історично і зараз побутує у всіх слов’янських мовах, окрім мов тих слов’янських націй, які були у складі Радянського Союзу. Воно було уненормовано в нашій мові тільки 1929 року за розпорядженням Наркомосу, тобто тодішнього міністерства освіти. Було прийнято ухвалу заборонити слово «жид», а також «хохол» і «кацап». Але слово «хохол» всі вживають, і нікого за це не осуджують. Дружина президента Кучми колись з гордістю казала: «Я – хохлушка». Думаю, що Ігор Мірошниченко вжив це слово з особливою симпатією, ба навіть з любов’ю – і до американської акторки, і до рідної мови.

-- «Звільнення Тимошенко вигідне аж ніяк не всім опозиціонерам»

Щодо майбутніх дій нового парламенту. Опозиціонери вже говорять про те, що Юлія Тимошенко їм передала низку законопроектів, які мають бути розглянуті в першу чергу. Там мова йде про Пенсійну реформу, про соціальні реформи. Але там не фігурує питання звільнення Тимошенко і Луценка. На вашу думку, яке місце в списку необхідних дій воно має посідати?

На велелюдному мітингу в День Соборності цього року я сказав, що «Батьківщина» не здатна визволити Тимошенко самостійно. Я тоді звернувся до лідерів опозиції із закликом до об’єднання, і спитався у БЮТу: як ви врятуєте Україну, якщо ви навіть не можете врятувати свого лідера? Досі моя думка не змінилась. Тільки тепер я навіть маю великий сумнів, чи зможуть вони це зробити у спілці. Адже і їхня більшість – під великим питанням.

Але хоч як би там було – проблема звільнення Тимошенко і Луценка має поставати серед перших вимог, серед перших завдань опозиції. Це справа не лише політики, але й честі. Юлія Тимошенко у своїх пропозиціях цього не вказала і не могла проголошувати з морально-етичних міркувань.

Опозиційними рядами вже гуляє така ідея, що звільнення Тимошенко можливе лише після перемоги представника від опозиції на президентських виборах.

Ця ідея давно гуляє в певних рядах, тільки раніше вона трималася в головах, а тепер уже й на устах. Така позиція щонайменше зрадницька. Ідучи на вибори, всі вони декларували проблему звільнення Тимошенко серед першочергових завдань. Якщо вони зараз від цього відступляться, то це тільки підтвердить ту велику підозру, яка побутує в народі давно: звільнення Тимошенко вигідне аж ніяк не всім опозиціонерам.

А ви, йдучи на вибори, готували якісь законопроекти? Думали про те, що потрібно змінити в Україні?

Я виношував ідею і механізми морального самоочищення власне самої опозиції. Сьогодні найперший союзник влади – це зневіра, яка опанувала суспільством, безнадія, апатія. Чому не можна вивести людей на вулицю? Бо немає за ким іти. Бо наша опозиція у своїй більшості також жирує на очах зубожілого суспільства. Багатьом політикам дуже затишно і комфортно якраз в опозиції. Вони отримують ті самі гроші, ті самі пільги, блага, що й провладні депутати, але при цьому ні за що не відповідають. Складається враження, що багатьом із них навіть краще в опозиції, бо якщо їм дати владу, то вони не знатимуть, що з нею робити.

Тож починати в парламенті треба з відмови від надмірної зарплатні, від всіх пільг, від квартир (відпрацював – здай ключ, і до побачення), від ганебних оздоровчих, від усього того, про що ми навіть не здогадуємося. Сьогодні точно ніхто не може сказати, скільки врешті всього отримує депутат. Але запропонуй хтось все це урізати і відразу почуємо крик: «Популізм!»

Суспільство можна запалити насамперед власним прикладом. Якби депутати, принаймні якась невелика міцна когорта, почали з цього, з позбавлення себе надмірних, часто алогічних благ, і люди відчули, що їхні обранці прийшли в парламент задля жертовної праці, що вони готові лягти кістьми за ідею, тоді б ми точно побачили, на що здатний народ. На що здатні оті люди, яких псевдоеліта давно називає простими. На те, щоб закликати людей до громадянського спротиву, треба мати моральне право, а не значок на лацкані.